Надька тепер у нас колекціонер. Так мама сказала, а Надійці сподобалося.
Вона навіть навчилася вимовляти це слово правильно. Ну, майже правильно, бо з «р» у неї ще не дуже.
Та не в цьому справа, а у її «колекції». Моя сестричка віднедавна збирає дитячі вітрячки. Мабуть, ви бачите такі іграшки ледь не щодня. Паличка, а на ній кілька кольорових крилець, що крутяться, як вітер подує.
Чим більше вітер – тим швидше млинок крутиться. Або як швидко-швидко бігти – той вітрячок аж фурчить на все подвір’я. І таких-от цяцьок у Надьки тепер «багато», бо рахувати далі шести у неї не завжди виходить.
Мама інколи докірливо похитує головою на такі забавки. Мовляв, такі млинки – то більше б личили Івасю, як він трохи подорослішає і почне добре бігати.
Хоч я не зовсім певна, що дівчатам варто гратися лише ляльками. Я-от сама, поки малою була і ще до школи не ходила, більше любила у піжмурки гратися чи у війну із хлопцями.
І вже краще коли сестра бігає із тою дзижжалкою, ніж коли намагається літати. Он, на правій Надьчиній колінці ще й досі зелена плямка – то вона коліно розгепала, як із лавки у дворі стрибнула. І який розумник сказав їй, що як підстрибнути високо-високо і затримати подих, то можна злетіти?! Дізнаюся – знову на мене мамі скаржитимуться, що я б’юся. Так нічого мою сестру займати.
А навіщо їй та колекція я у Наді таки випитала. Це коли мене супермаркету сусіднього відрядили купити Іванкові спеціальну кашу для малих. А сестра почала пхикати, аби її зі мною відпустили. Ну й мама не втрималася: «Алінко, візьми із собою молодшу, хай привчається хазяйнувати. Тільки дивись, як почне морозиво циганити – не купуй».
А мала на те морозиво й не глянула, все одно Наді більше шоколадки подобаються. От як вона почала ще один вітрячок прохати, отой «гарний-гарний», я не витримала. Почала розпитувати. Вона ж або зовсім мовчить, або торохтить так. що й не зупинити.
От я й дізналася: моя сестра у снах літає часто-часто. Ледь не щоночі. А якось почула від татка, що отакі польоти – то значить, що вона росте. Ну, вирости всі дошкільнята дуже хочуть.
А Надійка ще й багато казок знає, тож як там герої літають, то й вона вирішила навчитися. Бо тоді, мовляв, вона ще швидше рости буде.
Питаєте, а до чого тут дитячі вітрячки? Я теж спершу не збагнула. Бо у малих, які ще до школи не ходять, думки по-іншому працюють, от.
Надька теж із якоїсь книги дізналася про чарівний млин, що молов вітер на невидиме борошно. А як таким «борошном» притруситися, то точно злетіти зможеш. Ну, справжній млин вона хіба по телику бачила. Тож і вирішила спробувати, як могла, відшукати отой чарівний вітряк серед іграшок. От тільки чомусь їй не щастить: найгарніші цяцьки все одно виявляються не чарівними, а звичайними.
Я-от не знаю, чи літаю уві сні, бо ніколи не запам’ятовувала снів. Та не заздрити ж молодшій сестрі, що їй спати цікавіше? А ще, я не хочу, аби вона вирішила ще раз злетіти і забитися, хоч Надька і буває вреднючою. От як їй пояснити, що люди не літають? Тож питаю про інше:
- А ти певна, що вітру не боляче буде, як його на борошно молоти?
От і все, кінець колекції прийшов: Надька, взагалі-то, непогана. Вона не хоче, аби комусь боляче було. Навіть вітрові.
Вона не стала й випробовувати нову «чарівну» покупку. Я ледь вмовила її «старі» вітрячки не викидувати, бо мама б сварилася, що даремно на цяцьки гроші витратили.
Я встигла й забути про ту розмову: до класу новенька прийшла і її за мою парту посадили. Хіба тут будеш пам’ятати про всякі дрібниці?
А за два тижні у Наді новий секрет з’явився. Правда, не тільки у неї, а й у її подруг й інших малих із під’їду. Вітько та Гнатик – то близнята із першого поверху - у дворового кота відбили голуба. А що їхні батьки не побажали тримати в квартирі скалічену птаху, поселили її на спільному балконі на східцях. Хоч дітлахам забороняють на балкон той потикатися. Навіть школярам. Дорослі кажуть, там небезпечно.
А хліб і воду знайді всі малі дружно тягати почали. Там, певно, на цілу голуб’ятню вистачило б харчів.
Мене теж якось на той балкон запросили, аби оглянула хворого. От що їм Надька наплела?! Звідки мені знати, як треба голубів лікувати? Хоч мені здалося, що птаха не надто постраждала, навіть крила цілі. А чого літати не хоче – хтозна… Може, боїться, бо весь час про біль від котячих зубів згадує.
Надька тоді змовчала. Тільки скривилася, але рюмсати при сторонніх посоромилася, хоч і жаліла птаху.
Вона весь вечір щось в альбомі своєму потім креслила. Навіть з Іванком погратися не схотіла, хоч їм ті забавки завжди подобаються. А потім мама вискочила до сусідки тьоті Ліди за сіллю на секунд, навіть двері не замкнула, а я якраз уроки доробляю й на Іванка косую, як він там у манежі машинку доламує.
Ну, Надька й наважилася: схопила свій вітрячок і в тапочках на східці вискочила. Я тільки й почула як двері рипнули… От яка тут математика?! І що мені робити: Івась тут, у кімнаті, Надька – вже не у квартирі, а мені треба за обома слідкувати! Все одно лаятимуть тепер, щоб я не робила.
Усе ж я на східці кинулася: брат нічого недозволеного поки не робить. Чого вихователька у дитсадку скаржиться, що Надька трошки неповоротка і погано бігає?! Я її вже на балконі знайшла, поруч із тим голубом. Вона руку із вітрячком витягла високо-високо. Аж навшпиньки сперлася, аби вітер точно втрапив на вітряк і змоловся хоч трошки на незриме борошно…
Мабуть, голуб злякався отого фурчання іграшки. Чи моїх кроків, я ж бігла –гупала так, що дивно, чому сусіди на сходи не висунулися. Та хіба Надьку в чомусь переконаєш?! На птаху, що літати не могла, впало трохи невидимого чарівного борошна – і голуб зміг злетіти. Спершу непевно, ледь не впавши, а потім усе легше, як і личить вільному птаху.
Я її тоді лаяти не стала – потягла додому. Ми навіть майже встигли, поки мама з тою сіллю повернулася від сусідки. Хоч мені й нагоріло, що ми з Надійкою у передпокої товчемося, а Іванко сам у кімнаті пхикає.
Уже потім. як спати лягала – бачу ж, що сестра ще не спить, вирішила поговорити з малою: треба ж, ваби вона старших слухалася і мене, звісно, теж. Тільки вона першою встигла спитати:
- Аліно, а вітер дуже образився на мене, що я його так… млинком?
От що тут скажеш?!
- Ні, Надьо. Вітер не образився, ти ж йому приятеля повернула: птахи – то кращі друзі вітру. От як ти сама спробуєш злетіти отак… він тоді й справді образиться. І боляче йому може бути: ти ж важча, ніж птах. Не треба тобі так літати. Краще у сні. У мене й уві сні не дуже виходить.
Коли сестра очі отак відводить, мені не подобається. У неї брехати не виходить, тож вона й намагається «чесне слово»не давати, якщо не хоче слухатися.
- Алін, а давай уві сні рлазом політаємо? – Надьчині очі злипаються. Тож я вирішила досварити її зранку. Самій спати хочеться.
Знаєте, що найсмішніше? Мені тоді сон наснився. І я його запам’ятала потім. Ніби я літаю – високо-високо, аж за крони дерев чіпляюсь. Хоч і трохи лячно мені. А поруч Надійка – от хто ні крихти не боїться! Літає поруч, сміється дзвінко-дзвінко.
Довго ми тоді, уві сні, літали. Добре, що зранку була субота, тож я не запізнилася до школи.
