1
- Що ж, нехай буде цей.
- Чому власне цей?
- Сама не знаю...
- Ви тільки добре подумайте. Знаєте, як воно, коли раптом надумаєте віддавати. У нього ж серце є.
- І у мене, здається, є. Поболює часом... То скільки ж йому?
- Півтора, може, два... Молодий, та своє, знаєте, вже пройшов. Його місцеві дітлахи у лісі знайшли, якийсь недолюдок до дерева прив’язав. Без їжі, без води, невідомо скільки просидів. Черв’яків, жучків вигрібав з землі і жер, бідолаха... А як у притулок пса привезли, то ми тут з персоналом утрьох кліщів з нього годину визбирували. Чудом, знаєте, оклигав... То що, берете його?
- Беру. Хрестик якийсь з цього приводу треба намалювати?
- Формуляр заповните, а я вам довідку дам про його щеплення. Пригодиться, коли книжку у ветлікаря будете виписувати. Дивіться, а він все зрозумів, сирітка наш, бачите, як радіє, хвостом крутить...
Хвоста у сирітки майже не було, його вдавав якийсь атавістичний цурпалок. Зате хвостами різного калібру зі всіх сил крутили пси у сусідніх вольєрах, підвиваючи, квилячи і підскакуючи – всіляко запобігаючи моєї уваги та ласки. Туди я, теж зі всіх сил, намагалась не дивитись... А те, чим кокетливо вихляв сирота, було худим і обдертим задом безпородного пса-задрипанця середньої величини. От тільки очі у нього були гарні – дві чорні тернини під кошлатими бровами філософа. І ще – пресимпатичний вогкий носяра у стані перманентного руху. На цьому вся його собача краса закінчувалась.
- А як його величають?
- Записали, здається, Рексом... Зрештою, назвете, як вам забагнеться. Тут, як бачите, їх повнісінько, добре, що накормити і купи за ними поприбирати встигаємо. Нема коли імена і титули роздавати. Ходіть зі мною у контору, там все й оформимо.
І мати Тереза-від-усіх-собак, хронічно змучена жінка, без віку і кольору, у чудернацькому вбранні типу “контрасекс” і важких черевиках “мілітарі”, провела мене cтежкою поміж вольєрами у тісну “контору”, щось середнє поміж сільським виходком і Діогеновою бочкою. Тут, серед запашних мішків сухого корму і ящиків не менш смердючого мила, я підписала папір – такий собі конкордат із собачим притулком. Конкордат, щоправда, був дуже одностороннім і зобов’язував тільки мене, та яке ж то мало значення, якщо папірець цей мав ощасливити хоч одну, нехай і собачу, душу.
2
Пес нерішуче стояв перед відчиненими дверима машини, зіщуливши вуха, підібгавши під себе залишок хвоста і переминаючись з лапи на лапу.
- Чого ж ти боїшся, дурнику? У мене навіть права є. Показати?
Псіна з натури формалістом не був, та заскочити у салон не поспішав. Я дипломатично відчекала хвилину-дві, а тоді взяла його і закинула на заднє сидіння, де він відразу скрутився наїжаченим калачиком. Така собі стара мийка до посуду, ні дати, ні взяти. Сирота виявився легким, як пір’їна, а на дотик – кістлявим.
- Е-е, брате мій менший, та ти ребристий, як велосипед...Ну, це нічого, від’їшся потихеньку. Постарайся тільки, поки їхатимемо, не накласти на сидіння від надміру вражень. Хоча, здається, не дуже маєш чим...
Машина рушила. Час від часу я поглядала у дзеркало. Пса знобило, мабуть, від страху, проте він тихенько лежав, нервово мружачись від нахабно набігаючих сонячних зайчиків. Добре було б відразу його ветеринару показати...
( Далі буде )
