Я тебе кохаю.
Жаль, что ти не прочитаешь цей лист, а прочитав, не незрозумієш,що писав для тебе, що та людина яку люблю – це ти.Але ти не така… Я тебе люблю,незнаю як так вийшло,я старався в глибині душі цього не робити,не закохуватися в тебе тому що, я відчував що так і буде,що ти і так відштовхуватимеш мене від себе,я старався відводити від тебе погляд,але це не помогло.І не важно, скільки продовжиться це відчуття .Воно іскренее, ніжне і недивлячи на то, що моя любов не взаємна,я тобі вдячний за дні прожиті надією(((.
Якби я не любив, я б не жив. Ти увійшла до мого життя і несподівано і стала в нім головною дійовою особою, сенсом життя. Ти потрібна мені,ти, ти!І лиш ти. Мені дороге саме відчуття того, що Ти є на світі. Ти - в цьому світі, а значить, не так далеко ти від мене. Достатньо одного погляду в очі, щоб зберегти любов на все життя, пронести його через свою долю і прийняти як належне щастя або горе.
Я не вимагаю від тебе любові, взаємності, я люблю мовчки, складаючи прози, захоплюючись тобою і сумуючи ночами. Любов прекрасна сама по собі, і тяжко якщо вона не взаємна. Люблю і не чекаю відповіді на свої відчуття! Любити - це дар. Безцінний дар!
Що залишається у нас після гіркоти втрати? Спогади, книги, діти любові, листи від Неї, завтрашній день і промінь світла, краєчок тьми, крапля дощу, промінь сонця, запах вітру, що прийшли з Нею. Іноді надія... іскриться.(((
І мрія. А душа зберігає залишки щастя. Щастя і любові. Безмовною. Так навіть краще.
Пам'ятай мої слова АРІ
Так, в моїй скарбничці щасливих митей дуже мало , проведених з тобою. Шкода. Цей спогад мені б вистачило на все життя. Ніщо не вічне. Дивно, як швидко ми всі забуваємо. Пройдуть місяці і твій образ розпливатиметься в моїй свідомості, я не зможу пригадати твій погляд, усмішку... Все те, чим колись ним жив. Я забуду тебе, але пам'ятатиму свою любов.
Зараз мені дуже важко. Не із-за нещасної любові, навпаки, любов зігріває мене в ці гіркі, нещасні, безглуздо важкі дні. Безтурботне щастя лопнуло, немов мильний міхур. Звичний світ звалився, розламався навпіл. Причина не в тобі. Ти така як є . Ти даруєш мені Щастя. Як це здорово - дарувати комусь щастя, упевненість в завтрашньому дні, сенс життя, існування. Ти несеш світло і тепло в мою темну, грішну душу.
Я не знаю, навіщо я пишу, кому це потрібно. Мої прози потрібні мені, щоб любити. А люблю я, щоб жити. І вижити. Ось і говорите потім, що любов зраджує. Любов залишається в серці навік. Мені допомогло вижити тільки це. Я люблю. А кому це потрібно? Потрібно мені. Для чого? Для того, щоб жити. А жити для того, щоб любити... Господи! Чому любов застає нас в такій буденній обстановці, коли за спиною зростають крила, коли хочеться обійняти весь світ!
Чи зможу я коли-небудь позбавиться від своєї сумної любові?.. Чи зможу хоч би якщо не забути, то не любити.
Дивно звучить... Мені потрібна допомога, але я не зможу її прийняти по складу характеру. Тільки якщо мене полюблять всім серцем, як люблю я. Але цього не трапиться...
Я втомився мріяти, сподіватися, вірити. Я вже не вірю в свою щасливу зірку... Можу нескінченно дивитися на нічне небо... Зірки - як твої очі. Такі прекрасні, далекі...
Вони бачуть мої очі. Очі, повні суму, безразличия, ужасающего спокою. Любові в них ніхто неможе прочитати...
І навіщо ж ти мене так мучиш???Скажи просто «ні»,що б я нежив надією.Я обіцяю тоді ти не почуєш про мене,непобачиш мене, я небуду надоїдати тобі.Своїм мовчанням,ти просто розтягуєш це все!!!
Тільки тепер моє життя-це ти,пускай і напевне на пару тижнів...(((
