Даремно малюєш на шибі серця:
герцог тиші
наймає солдатів у дворі замку.
На дереві стяг свій закріплює він –
що мов синій листок восени;
стебла журби і квіти часу розподіляє
у війську...
Пауль Целан.
Вечір. Дерево. Парк. Я – божевільна птаха, що сидить на гілці верби. А навпроти – сонце. Величезне, багряне сонце, воно буває таким лише світанку і на заході, повільно і гордо зісковзує повз хмари – вниз, за ефемерний небокрай, який все одно не побачиш за будинками. Червоне сонце, подряпане гіллям дерев... Була б художником – намалювала б шедевр з цього заходу. Але з малюванням в мене не склалось давно і навіки. Тому... Сиджу. Всміхаюсь. Тут не високо, якихось два з половиною – три метри, моя верба росте посеред одного з найпопулярніших київських парків – старого ботанічного саду, і там, внизу, люди ходять ледь що не натовпами, але... вони собі окремо і я окремо, на цьому дереві, смішна і майже непомітна, бо люди чомусь дуже рідко дивляться вгору...
На гілці поряд вимогливо крикнула птаха.
- Вибачай, - розводжу руками. – Сьогодні нічого немає...
Я люблю цю вербу. Люблю сидіти, звісивши ноги, і відчувати, як вітер торкається шкіри, як повільно і ліниво гойдаються віти... А ще люблю годувати з руки птахів – вічно голодних горобців і синиць. Вони боязко підлітають до простягнутої в небо нерухомої долоні, сторожко сідають на пальці, пильно дивляться на мене чорними цятками очей – а потім зриваються з місця, хапають шматочок печива і летять геть, щоб повернутись за кілька хвилин за наступним... або не повернутися.
- Сьогодні не взяла, - продовжую пояснювати я птасі. – Бо, власне, й не збиралась сюди заходити... але хіба можна пропустити такий захід сонця?
Птаха мовчить, чи то засуджуюче, чи то розуміюче. Пильно дивиться, мов знає про мене щось таємне і неприємне. Настільки пильно, що хочеться зігнати її з гілки – та вона, ніби здогадавшись, летить геть абсолютно самостійно і немов би насміхаючись.
Знову лякаєш птахів?
Голос за плечем.
- Я...
Можна не озиратись – там нікого немає. Навіть не тому, що це трохи складно технічно – адже гілка не така вже й велика, а стрибати на два з лишнім метри вгору трохи складно. Немає... бо ніколи... завжди... був...
Не сумуй, - торкається він мого плеча.
Киваю, погоджуючись. Звісно, я не буду сумувати. Ще чого! І не витримую – озираюсь. Він... тієї ночі, коли я вигадала його, був тільки силует – постать з теплими руками і голосом... не пам’ятаю, яким. Потім з’явились очі. Пронизливі, сірі, які бувають світлими до неможливого і темними до чорноти. Вузькі несмішливі губи. Коротке світле волосся. Він вищий за мене – десь на півголови. З фігурою атлета – чому б і ні? Він вражаюче грає на флейті і б’ється. Він старший, досвідченіший, він... звісно, любив когось до мене. Звісно, зустрів і не зміг забути, і кинув все заради... Вбивця. Музика. Він. Ім’я... я підбирала довго, та так і не знайшла відповідного. Зрештою, яка різниця, як саме його звати? Адже – він. Мій. Єдиний. І... ніч. Обличчям в подушку, душачи чи то себе, чи то плач. Образа... я вже не пам’ятаю, на що саме. На весь світ, напевне, бо навіщо дріб’язковість? І – чиясь рука на плечі: не плач! Його можна не боятися – адже він не існує. Йому можна довіряти – з тієї ж причини. І – голос, який розповідає історію, втричі сумнішу і вп’ятеро страшнішу за твою...
Він довго, дуже довго був тільки вночі – коли думки і мрії про незроблене і нездійсненне не давали спати. Ідеальний співрозмовник, що інколи грав на флейті щемливі, неймовірної краси мелодії... Вдень спершу він був плечем. Просто плечем, на яке можна спертися, і тоді море по коліно. Вдень ми довго не розмовляли. Вдень було соромно. Десь тоді в нього з’явився свій власний, а не вкрадений в когось голос. І запах – вітру і металу. Звичка, всміхаючись, трохи кривити губи. Звичка стояти за лівим плечем...
Він, мій середньовічний рицар, жив в безжальному і прекрасному світі, за право побувати в якому я віддала б чимало, і, звісно, не потрапила. А він – приходив. Зі снів і мрій, з туги, з неіснуючого... приходив – до мене. Завжди. І зараз... уважний, спокійний, люблячий – він сидить поряд і мовчить, він чекає, поки я додумаю, дозгадую, до... Як будь-яка вигадка, він вражаюче терплячий. Як будь-яка вигадка... це єдина його вада. Але вада паскудна. Бо чим далі, тим складніше любити вигадку. А не любити...
Я пам’ятаю: тобі холодно? І довгий вовняний плащ лягає на змерзлі – літні ночі бувають вражаюче холодними – плечі. Тисячу разів кажучи собі, що цього не може бути, відчувати проте, що стало тепліше...
Я пам’ятаю: в пітьмі ночі, захлинаючись собою і самотою, лежала і дивилась, як хитаються за вікном чорні віти вишень на тлі божевільно-рожевого неба зимового міста... Він приходив і сідав поряд – в ногах. Всміхався – легко і ніжно, і трохи, зовсім трохи печально. І розповідав казки, і... він, привид, янгол, диявол, був моєю тінню, був моїм сповідальником, був моєю душею.
Я пам’ятаю: плече поряд і відчуття неможливої захищеності, майже вседозволеності. І знання, кожної миті знання і розуміння – його немає. І... я пам’ятаю: сварка, що переросла в бій і його надривне: не так! Що ж ти робиш! І гарячі руки на моїх долонях. Я пам’ятаю: це був перший бій, який виграла – я. На довір’ї до нього, на пориві і... відчуттях? Впевненості в неможливості іншого фіналу? Я пам’ятаю: захеканий голос одного з хлопців, мить тому – ворога, а зараз просто чужого: „Де ти навчилась так битись?” Я всміхалась тоді, напевно, перелякано і щасливо. І все терзала квіти, що траплялись під руку не питанням „любить – не любить”, а „є чи немає?” Квіти плутались. Квіти брехали, суперечачи собі та іншим. Квіти самі не знали достоту.
„Діти люблять вигадки, ти ж знаєш... уявних друзів, коли не вистачає справжніх. Але ж ти вже доросла...” Так могли б сказати мені. Не сказали. Він був занадто близький, занадто важливий, аби наважитись говорити. Я вигадала йому долю – красиву і страшну. Я вигадала йому силу. І ліниву, але швидку ходу. І пильний, пронизливий погляд сірих очей. Профіль – рівний, античний, я любила милуватися ним. Друзів і самоту. І вміння захоплювати і вести людей. І відсутність потреби у цьому вмінні...
Ніч. Руки на моїх плечах. Я повторювала тоді тоскно і безнадійно: „Тебе немає! Немає, немає, немає, не...” А він... він обіцяв прийти.
Якось непомітно з’явилась звичка засинати, шкірою відчуваючи неіснуючі обійми. Це приносило спокій. Колись спробувала поцілувати його, але чомусь не вийшло. Напевне, тому що він – це руки, очі і голос. Він був поряд, коли хотілось плакати і вмерти, і вбити когось, і стрибнути з даху просо щоб на мить – полетіти. Він був поряд, коли хотілось співати небу казки і танцювати до втрати свідомості, коли світ здавався сяючим дивом, що незрозуміло як і за що потрапило мені до рук. Він був... не був... був...
Вигадка. Божевілля. Маячня.
Криваво-червоний захід сонця не здатен сліпити очі, і він...
Я кликала, я тягла його – з нізвідки сюди. Я, смішна, божевільна, нездатна відпустити, нездатна зупинитись... різала руки в кров – адже кров відчиняє двері, крові не треба розповідати про нього, бо й так знає... і жбурляла її в сонце. Червоне – до червоного. Кров. Вітер. Йому потрібно тіло, бо душу вже має. Тіло – це не так вже й багато. Це всього лише порох. Порох і кров. Ось вони, лишилося тільки дотягнути... через багрянець заходу, вздовж вітру і неба тягнути його з дива – до себе, бо ж не здатна піти, бо... головне – вірити. В небо. В нього. В сонячнокосе щастя з неймовірними сірими очима. В... і він падав – зірвавшись, вниз. На землю, до мене, повз мене. І... я не бачила, куди впав. Не могла побачити. Не зуміла? Не наважилась? Я... не зустріти, так хоч відпустити... і все одно – кожному зустрічному дивитись в очі, шукаючи ті, сіро-сталеві, які знала краще за свої. А демон у серці усміхався і шепотів: не знайдеш. Адже його ніколи не...
Очі, очі, очі, очі... карі, чорні, зелені, блакитні... сірі... сірі, але не ті, не ті, не... Місто – це безладне, страшне скупчення очей, місто це... очей, які дивляться і не бачать, які бачать і не розуміють, очей з болем, очей з пеленою, очей-скелець, очей-проваль... місто це...
Ніч. Вітер хитає гілля. Я думала, прийде спокій, але – немає. І я оживляю... не його, ні. Тінь вигадки. Привид вигадки. Напівпрозорий силует, в який вже просто неможливо вірити, який неможливо вважати живим. Який... а десь на межі ночі і вітру народжується голос – його голос: дочекайся. Знайди. Я теж шукатиму, але й ти...
Місто – це безладне скупчення очей. Карих. Блакитних. Синіх, як нічне небо, чорних, як спогад про пекло, сірих, як пелена хмар. Навіть не тисячі – мільйони очей. І демон у серці важко зітхає: не знайти... Але дивиться від цього ще пильніше, переводячи погляд з обличчя на обличчя, і... не знаходячи, не знаходячи, не знаходячи...
