9
Окрім Йончія Лупула, тільки жид Рувим пов’язував смерть Рудого з молдавським конокрадом, який більше не повернувся до «Золотої підкови». «А він ще наказав мені спекти гуску й покликати дівку, та сам більше не повернувся. Це його рука перерізала горлянку Рудому. Бозна за що! Ніхто не може розуміти цих конокрадів, ніби їх одна мати родила, запалюються хтозна з чого, й готові зарізати чоловіка, як барана», – міркував собі Рувим. Та це його не обходило, всі вони довіряють йому, а поки довіряють, то йому немає чого боятися.
Та якщо жидові було байдуже до смерті Рудого і зникнення Хараламбія, то Йончі Лупул весь тремтів зі злості, коли пригадував собі, що Хараламбіє не погинув від куль його револьвера, а очунявся на возі й перерізав Рудому горлянку, потім викинув його під вербові кущі на березі Тиси, а сам зник з його возом та конем і тепер десь вилежується в однієї зі своїх любасок.
«Вилизує, як собака, свої рани, а коли підойметься на ноги, то прийде по мою душу. Чорт би його забрав! Нібито в нього сім душ, як в гадини – б’єш, та не доб’єш...», – сплюнув сердито Йончі. Знав він добре, що конокрад не подарує йому цього, і хоча він не з тих, що тремтять зі страху, та ні не чекатиме, склавши руки, поки той повернеться. «Ліпше відправити Руксандру з Йонуцом до тестя, нехай перезимують в нього», – міркував Йончі, та скоро покинув таку думку, бо тоді його б підозрівали, що боїться чогось, сподівається чогось небезпечного, що може трапитися в нього дома. Потім надумав самому піти з дому і перебути зиму у свого говера Йошки Чілогеді в Хусті. Та й цю думку скоро відкинув, бо знав добре, що якби Хараламбіє захотів вбити його, то б знайшов будь-де, і в мишачій норі...
Йончі довго перекидав думками і вирішив, що іншого виходу немає, окрім смерті конокрада. Знайти його і покінчити з ним раз і назавжди! Він знав багато таких людей, що за гроші готові й рідну матір задушити, та чи посміє хтось з них підняти руку на конокрада? В цьому Йончі сумнівався. Бо кляті конокради тримають один до іншого, ніби рідні брати, й завжди готові помститися за смерть будь-кого зі своїх. А якщо наймити одного з них і заплатити йому добру ціну?.. Хіба Ісуса Христа не зрадив один з його апостолів! Якщо серед святих апостолів знайшовся зрадник, то знайдеться й серед грішних конокрадів. Та де шукати йому такого Юду?! Це не так просто, бо ж не підійде до першого-ліпшого конокрада, якого зустріне й запропонує тому добру ціну за душу Хараламбія, бо той, якщо не переріже йому горлянку, то побіжить і перекаже Хараламбію. А якщо, припустім, погодиться, то запросить таку ціну, як чорт за матір, а чи варт Хараламбіє такої ціни?! Адже він хотів вбити конокрада, щоб не заплатити за п’ятеро коней.
– Не вийшло, не вийшло..., – заговорив сам до себе Йончі й махнув рукою. Він готовий був заплатити ті гроші за голову конокрада, більше ні, й тоді чорт з Хараламбієм! Ніякого заробку, ніякої втрати, окрім воза та старої кобили, яку забрав конокрад, коли вбив Рудого. Жаль було йому й Рудого, добрий хлопець був, та одного разу треба було позбутися і його, бо знав надто забагато. Німий, німий, але хто зна?.. Ліпше йому порадитися з Радулом, той знає всіх конокрадів, чорт зна, чи й сам не займається конокрадством...
Йончі мав довір’я в Радула, як в се-бе самого, адже Раду виріс на його подвір’ї, їв його хліб. Йончієві завжди було приємно дивитися в чорні Радулові очі. «Саме такі, як в Миндри, його матері, і не тільки очі, а й волосся, губи і та сама чарівна усмішка, і білі зуби, тільки характер мій. Ой, що то за жінка була...Так палко кохати більше не вміє ні одна жінка...», – зітхнув Йончі.
