Пройшло близько місяця. Закінчилась хвороба. Потрібно було вигадати новий спосіб, щоб сачкувати заняття в школі. За цей місяць вона прочитала понад сто книжок різного жанру. Олександр жартома називав її „книжковою наркоманкою”.
Юля сиділа у своїй кімнаті і думками була з Ним. За сьогоднішній день, який вони не бачились, вона не мала чим себе зайняти. Почала барабанити пучками пальців по столу. Він стукав у її думки через одинакові проміжки часу, немов надокучливий будильник, що наставлений на кожні десять хвилин будити.
Дзвінок. Вона відчайдушно кинулась до дверей, з надією, що це Сашко. На жаль, ні. Розчаровано відкрила. На порозі стояв веселий робот-поштар.
- Доброго дня, Юлія.
Вона ненавиділа, коли її так називали. Криво посміхнулась у відповідь.
- Прийміть голограму.
- Він дістав з сейфа, який був вмонтований в його туловище, круглу металеву пластину, всередині якої була віртуальна плівка. Вмостившись зручно на кріслі, натисла червону кнопку. Прозора плівка засвітилась. Через кілька секунд загрузки з’явилась голограма сердитої Соломії, що грізно буркотіла, схрестивши руки на грудях. – Я тебе вже понад місяць не бачу! Досить сачкувати, я скучила! Відпиши, цьом! – пустивши повітряний поцілунок вона зникла.
Дійсно, коли в Юлиному житті появився прекрасний незнайомець, вона забула про все на світі. Вона почувала себе винною, тому не гаяла з відповіддю. Наставивши зручно веб-камеру, вмостилась на кріслі. Пролунав довгий сигнал – початок запису:
- Привіт! – винувато усміхнулась. – Вибач, що им... забула про тебе. Давай сьогодні зустрінемось... нууу – розтягнула, вагаючись:
- ...десь біля дев’ятої, можна піти в парк або деінде. Чекаю зустрічі, цьом!
Широко усміхнувшись, нажала кнопку на комп’ютері.
Важко зітхнула. Голову знов захопив Він. Спершись підборіддям на кулаки, запитувала себе: що то за дивний стан, якому важко надати якогось логічного пояснення. Стан такий блаженний, явний, в порівнянні з яким все інше просто блякне. Подумки відступала назад до тієї миті, які проводила з ним. Віднаходить його:
Він ніжно торкнувся її лоба своїми гарячими устами. Світ враз перевернувся. Хотілось плакати-сміятись; мовчати-кричати. Жалібно, а може й жадібно почала ковтати повітря. Вона потребувала його...просто егоїстично потребувала його присутності...
Довго не витримавши, швидко зіскочила з крісла і кулею вибігла з дому. Юля бігла швидко, не озираючись, нічого не помічаючи. Дивилась тільки прямо, з надією побачити ту саму будівлю.
Вона розчахнула двері – з таким нетерпінням, що аж смішно, - і там стояв він, її особисте диво. Вона не сприймала жодну частинку його тіла, як щось буденне. Її очі пробіглись по кожній деталі його сніжно-білого обличчя: вольове, прямокутне підборіддя, більш м’які обриси його тонких яскраво-багряних губ – вигнутих зараз в усмішці з прекрасними ямочками на щоках. Його прямий ніс, гострі вилиці, широке і гладеньке чоло, наче вирізаний із мармуру, трохи затулений пасмом радше бронзового волосся – все це зводило з розуму Юлю, притягувало неначе магніт.
Вони мовчки стояли, обмінюючись такими пристрасними, ніжними, та водночас цнотливими поглядами.
Його дотик приносив їй дивовижне полегшення: наче вона відчувала біль – і цей біль раптом зник. Він підняв сплетені пальці їхніх рук і погладив її щоку тильним боком долоні.
Юля важко вдихнула повітря.
Досі стискаючи її руку, він підніс Юлине зап’ястя до обличчя. Заплющивши очі, грайливо, кінчиком носу провів по її шкірі й, не розтуляючи очей, ніжно, солодко усміхнувся.
Достатньо було зазирнути в його очі, як вона забувала про все на світі. Великі, із золотавим відтінком, оточені густими чорними бровами, вони випромінювали тепло. Коли Юля дивилась в ці оченята, у неї з’являлось дивне відчуття – неначе її тіло втрачає опертя. А ще трохи паморочилось в голові, але це могло бути від того, що вона забувала, як дихати. Вкотре! Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен би продати душу.
Вони простояли мовчки декілька хвилин. Нарешті відірвавши погляд один від другого, Олександр мовив:
- Я підготував тобі ще кілька, на мою думку цікавих, книжок. – вона палко кивнула на знак згоди, очі іскрилися.
- Я повинен хвилюватися... – продовжив, витримавши паузу.
- Чому? – її голос трішки тремтів.
- ...ти скоро поб’єш мої рекорди! – жартівливим тоном заспокоїв. Його голос лунав, немов мелодійна пісня.
Юля зручно, вже без жодних комплексів, вмостилась на улюбленому диванчику, поклавши ноги під себе. Продовжувала, дивитись на нього із захопленням.
Сашко, як завжди, серйозно з краплинкою натхнення розказував їй історію нашої країни, дивуючи цікавими подробицями. Серце Юлі невпинно калатало від його оксамитового голосу.
- Ой, я на сьогодні запланував щось грандіозне - він послав їй свою фірмову напівпосмішку, перед котрою вона просто не могла встояти.
- Ммм, ти мене заінтригував. – Юля зацікавлено звела одну брову.
Олександр рішуче піднявся з крісла і подав руку Юлі. Він повів її в праве крило будинку, де вона раніше не була. Вони швиденько пролітали поміж кімнатами, непомітно опустились сходами в підвал. Зупинившись біля величезних металевих дверей, він наполіг, щоб Юля закрила очі. Прикривши очі і невдоволено пробурчавши щось нерозбірливе, покірно виконала прохання.
Вона заплющила повіки. Двері відчинились з грюкотом. Враз сонячне проміння освітило її.
- Можна відкривати? – спитала, радше прокричала
- Угу.
Юля акуратно відкрила свої карі оченята, прижмурившись. Сонце зайшло за хмари і вона змогла роздивитися все довкола. Це була кругла кімната, якщо можна було б її так назвати, покрита скляною стелею і такими ж стінами. Довкола була трава, не така як у Центральному парку. Справжня! І дерева також справжні! Вона із захопленням зойкнула, роздивляючись все навкруги. Здавалось їй, що потрапила в зовсім інший світ. В такий, який описаний у всіх тих книжках, що нещодавно прочитала.
Раптом сонце вийшло з-за хмар – такий собі приємний, несподіваний сюрприз. Усе довкола змінило свої кольори. Дерева стали смарагдово-зелені, трава – більш насиченою! Декілька секунд морщились, поки не призвичаїлись очі. Мир і спокій довкола. Її реакція примусила Сашка посміхнутися, він делікатно взяв її за руку. По шкірі пробіглись мурашки.
- Вітаю в моєму світі...- він нагнувся до її вуха і так солодко і ніжно прошептав це, що вона відчула його свіжий, весняний аромат. Шкіра аж пашіла від його доторку.
Юля обмацувала дерева, валялась на траві, нюхала квіти – все це було таке незриме для неї, таке магічне... це була її казка.
Вони сиділи на лавці-камені і душевно спілкувались. Вона почувала себе комфортно і абсолютно розслаблено. Їй було добре поруч зі Сашком.
Глянувши на сонце – здригнулась.
- Котра година? – в очах читалась легка паніка.
- Мабуть шоста-сьома – задумливо, проте спокійно додав він, усміхнувшись. Ніжно поклав руку до її грудей – він чув як рішуче катало її серце.
- Мені скоро повертатись...
- Куди? – перебив, міцніше стиснувши її долоню.
- Я домовилась з Соломією про зустріч. Ми давно не бачились... я впевнена, якби вона побачила цю красу...
- Що? – голос був дещо різкуватий. – Вибач, але ти не повинна нікому розказувати про нас...про це місце...
- Але вона була тут! – пирхнула Юля.
- Все одно. Юль, - лагідно доторкнувся до її щоки, занурюючи свою руку в довге каштанове волосся, його п’янкий голос без жодних зусиль примусив її посміхнутися, навіть не усвідомлюючи того.
Зачаївши погляд, вона кивнула, не вагаючись. Він турботливо поцілував її в чоло.
О дев’ятій нуль-нуль Юля сиділа на лавочці, чекаючи подругу, яка як завше, демонструвала свою „пунктуальність”. Побачивши вдалині знайому ходу підстрибцем, помахала. Соломія наблизилась і стала навпроти, надувши свої пухкенькі губки. Юлька прикусила губу:
- Вибач!? – розтягнула вона, звівши догори праву брову. Соля, довго не вагаючись, обняла Юлю зі всієї сили, що та мало не задихнулась. Проте не відштовхувалась, вона тільки тепер зрозуміла, як скучила за подругою. Сівши поряд вона зразу ж засипала купкою питань, не чекаючи відповіді:
- Ти де пропала? Чому в школі не з’являлась? Не давалась чути? Я ж тут може дурію від хвилювання? І взагалі, чого то ти така щаслива??!
Юля ковтнувши побільше повітря із захопленням почала щебетати:
- Ти була права! Стосовно всього. Я дійсно закрила своє серце під сімома замками! А тепер та крижинка розтанула...Я...я щаслива! Я ДІЙСНО ЩАСЛИВА!!!!!
- Зізнавайся, хто розтопив кригу? Га? – штуркнула її ліктем.
Вона на мить замовкла, згадуючи слова Олександра: «Нікому не розказуй про мене, навіть мамі!» в голові пролунав його лагідний, навіть голубиний голос.
«Але вона моя найкраща подруга.» - ніби відповіла йому. – «Я не в змозі від неї нічого приховати, це буде несправедливо».
- Юль?! – Соломія клацнула пальцями пере очима, витягуючи подругу з роздумів, її обличчя скривилось від болю.
- З тобою все гаразд? – продовжувала спантеличено проводити до тями. – Ти різко погасла…
- Все гаразд. – голосно ковтнула, намагаючись надати своєму голосу більш природного тону.
- Я…я хочу тобі зізнатись…- невпевнено промимрила собі під ніс. – Людина, яка зробила мене такою щасливою…
Пауза. Соломія збільшила очі, що горіли щирою цікавістю:
- Це…Олександр
Коли вона вимовила його ім’я – в шлунку затріпотіли метелики.
- Саша? – вона мабуть перерахувала всіх Олександрів, яких знала. – Це той, що має нову модель сонячної машини?
Юля усміхнено помахала головою.
- А хто? Хто? – защебетала вона, її очі були схожі на фіалки.
- Ну-у… – розтягнула вона, намагаючись правильно підібрати слова. – пам’ятаєш нашу подорож до старої…
- Ні-і – перебила її, похитуючи головою. – Я не вірю своїм вухам. Ти це серйозно?
Юля лише опустила очі до долу, що означало «Так».
- Він… він же маньяк!!
- Ні, ти помиляєшся! – непомітно для себе вона підняла голос, в якому було чути краплинки болю, на кілька октав.
- Пробач, пробач! – кинулась до неї з обіймами, цілуючи в щоку.
- Я, не думала, що він для тебе так багато означає. Я ще ніколи не бачила тебе такою… ти просто сяєш. Розумієш, моє перше враження про нього було не з найкращих, я думаю, як і твоє…. Але він зробив тебе такою щасливою, тому можна сказати, що його помилувано.
Соломія посміхнулась своєю чарівною, янгольською усмішкою, її сміх пролунав, як гомін золотого дзвіночка.
Юля дуже любила її. Вони дружили змалечку і їх пов’язувало багато цікавих пригод. Соломія була єдиною людиною, яка підтримувала і розраджувала депресивну натуру Юлі, яка дуже часто піддавалася негативному впливові оточуючих і важко переживала чужі нещастя. Не зважаючи на свою дорослу, зрілу зовнішність, в середині Соля була дитиною. В неї був надзвичайно цікавий хід думок. Він робив її такою проникливою.
Вони щебетали до пізньої ночі, обмінюючись новинками, плітками. Юля розповідала, як багато нового вона дізналась, проводячи час із Сашком. Розказала про чудо-напій – чай. Про його дивовижний аромат і приємний присмак опісля. Також повіла про справжню їжу, яка, на відміну від віртуальної, давала не тільки відчуття ситості, але й доладний смак.
Також не можна було не згадати про книги, в даному випадку ,багато книг, які встигла перечитати за такий короткий проміжок.
- ЩО? Це ж безглуздя. – заперечила Соля, трішки кепкуючи. – Це ж мабуть забирає багато часу, та й, щодо мене, я надаю перевагу аудіо книгам.
Юля хотіла повторити слова, які колись сказав їй Сашко. Але вона промовчала важко зітхнувши, розуміючи, що сперечатись з Солею – це просто даремно згаяти час.
- А ще… - із захопленням вдихнула, намагаючись відійти від теми. – нам так мало розказують про історію нашого народу.
- Тобто? – на обличчі застигло здивування.
- Багато в нашій історії недостовірності, багато пропущено. Ось дивись: люди колись брехали…
- Серйозно?!
Юля кивнула на знак згоди.
- Але навіщо? Адже закон забороняє, та й це дуже легко зрозуміти і розкрити.
- Колись все було зовсім по-іншому. Не було ніякої капсул правди, навіть роботів не було, які зразу вираховують брехню.
Очі Соломії розширились.
- Им…так до чого я вела… - замислилась. – Ага, ось дивись, якщо люди обманювали, а історію пишуть хто? – не дочекавшись відповіді. – Правильно, люди! А тепер питання, чи не могли вони в своїх історіях збрехати?
- А звідки ти це знаєш? Ти що, читала «справжню» історію? – вона пальцями взяла в лапки слово.
- Я читала заборонену, вірніше, приховану літературу, яка в шкільній програмі не подається. Там стільки цікавого подається!!! Україна стільки часу була в полоні, вона просто передавалась з рук в руки іншим країнам.
- Що? – усміхнулась вона. – Ти мабуть щось переплутала. Наша держава одна з найбільших у Всесвіті. Здається третя чи четверта. Це по-перше, а по-друге, я взагалі не розумію навіщо комусь воювати з нами? Заради чого? Ні, я розумію, що була війна між інопланетними створіннями, але це вже в минулому. Всі країни в сонячній системі живуть дружно.
- Хм, заради влади!? – Юлин голос був дещо невпевненим. – Заради грошей?
- Та кому зараз потрібні ці гроші і влада…
- Це зараз у Всесвіті повна гармонія і гроші нічого не значать. Колись було все по-іншому. Війни, брехня, злочини…брат брата міг вбити за якусь золоту монету…
Соломія здригнулась. Її без того біле обличчя стало, блідо-блакитним. Очі, в котрих завше світилась веселка, наповнились смутком. Вона кілька хвилин просто мовчала, прожовуючи всю інформацію.
- Це просто жахіття… - запинаючись, голос тремтів.
Юля задумалась:
- Проте це правда…
Вони йшли додому мовчки. Вже не було про що говорити, було якесь дивне збентеження. Тиша, яку панічно не переносила Юля, зараз була такою доречною.
Юля сіла на своє улюблене крісло, підклавши коліна під підборіддя, і дивилась у безодню. Їй не подобалась остання година їхньої бесіди. Біль Солі краяв їй серце сильніше, ніж власний. Вона усвідомлювала, що потрібно подзвонити до Соломії і вибачитись, але як? Що саме потрібно сказати? З чого почати розмову?
За стільки років дружби, це, либонь, перший раз, коли вони посварилися, і практики, як себе поводити в даній ситуації не було.
Дзвінок.
Юля кинулась швиденько до комп’ютера.
- Привіт… -сумно, трішки нерішучим голосом видала Соля, опустивши очі додолу.
- Здоров! – радісно скрикнула Юля.
Мовчанка.
- Солю, мені не потрібно було цього розказувати. – промимрила собі під ніс.
- Та й мені не потрібно було так реагувати. Просто розумієш, - зробила глибокий вдих. – мені подобається цей світ таким, яким він є. Мені подобається та утопія, яку створили наші політики. Я почуваю себе в безпеці. Я люблю таке життя! Коли всі тобі посміхаються, немає грошей, злиднів, немає вбивств і насильства…Всім подобається таке життя.
- Але…
- Будь ласка, не перебивай… - злегка захлинаючись, продовжила. – Я не сперечаюсь. Можливо, це й правда (те що ти мені розказала), але мені не потрібно, та я й не хочу, цього знати. Це минуле. А я хочу жити теперішнім і крадькома заглядати у майбутнє.
Соломія щиро усміхнулась. Юля прикусила губу, кілька хвилин обмірковуючи сказане, і також усміхнулась, проте не так щиро. Їй було важко погодитись з рішенням подруги, але суперечити не стала . «Хай живе в ілюзіях» - подумала про себе.
Вони не довго розмовляли. Юлина перевтома давала про себе знати. Не маючи сили навіть читати, покірно лягла в обійми солодкого й міцного сну.
Здавалось, що вона проспала на одному диханні. Неначебто тільки-но заплющила очі, а коли відкрила, був ранок.
На блідо-рожевому небі не було жодної хмаринки. Час від часу за вікном пролітали машини. Наближалася величезна, навіть грандіозна подія: двісті років, як два всесвіти (наш і сусідній, Ехіопсей) уклали мир.
Юля протерла очі і важко потягнулася. Незважаючи на те, що вони з Солею помирилися в роті був неприємний, гіркуватий присмак їхньої розмови.
Відчувши, що Юля прокинулась, Старбокс прибіг і дістав трубку з маскою для віртуальної їжі.
- Ні, Старбоксе, я не голодна. – збрехала, але буркотіння в животі доказувало протилежне. Він глянув трішки з підозрою, на що вона твердо кивнула.
Двері закрились, і мама швиденько заскочила в машину. На її плечі була покладена велика відповідальність – зустріти сусідів-інопланетян на найвищому рівні. Важко сказати, що це був тягар, радше приємна робота.
На вулиці було відносно прохолодно. Сонце світило, але не гріло, пронизливий вітер легенько дмухав, заставляючи тремтіти. Тепер, щоб дістатись будинку Сашка, не забирало так багато часу й сил. Їй навіть здалось, що її м’язи укріпились.
Вона пройшла по знайомому коридору, який вже, либонь, знала як своїх п’ять пальців.
- Привіт! – радісно скрикнула, стоячи в проході.
Олександр непорушно сидів на своєму кріслі. Його очі були спокійними і вдумливими. Здавалось, він і не помітив, як Юля зайшла. Вона почувалась дещо спантеличеною, злегка кашлянула з низьким грудним звуком, щоб хоч якось привернути його увагу.
- О, Юль, привіт! – здригнувся. Помалу піднявся і рушив до каміну. – Чаю?
Юля продовжувала стояти у проході, тихо кивнула на знак згоди. Відстань між ними була просто нестерпною. Вона глибоко вдихнула і перетнула кімнату. Сашко стояв біля каміну, прихилившись до стіни. Його ідеальне обличчя, немов би було висіченим із каменю, тепле полум’я відбивалось на лиці, але не робило його м’яким, як завше.
- Сашко, щось не так? Ти сьогодні якийсь дивний. – вона сіла на диван і продовжила вивчати його поглядом.
Тиша давила на барабанні перетинки.
- Ой, вибач… - криво посміхнувся і знов сів у крісло. – Я просто…ну-у…я…мені просто потрібно дещо обміркувати…
Його оксамитовий голос був дещо стривоженим
- Я скучив… - натяк на посмішку з’явився в куточку його губ. Його брови сердито звелися докупи, і під їхніми густими тінями очі здавалися чорними. Вона не могла відшукати жодної фальшивої нотки в його голосі.
- Я також – прошепотіла ледь чуто, самими губами.
Вони сиділи і пили чай з тістечками. Точніше Юля, Сашко навіть не торкнувся до трапези.
- Юль, - сказав тихий крижаний голос.
Від страху шлунок скрутився у вузлик. Її погляд був прикутий до рук, стиснутих у два кулаки. Щось всередині клацнуло, серце почало битися так швидко, що здавалось ось-ось вибухне. Десь на інтуїтивному рівні, здогадувалась, що він збирається сказати.
Юля навіть не помітила, як Олександр підійшов до неї, сів на перильце дивану і легко обійняв її. Вона боялась підвести погляд. Його прохолодне дихання змусило її тремтіти, він відчув як прискорилось Юлине серцебиття. Важка, напружена атмосфера зависла в кімнаті. Його обличчя наче висічене із мармуру, погляд був спрямований в нікуди, він обняв її своїми теплими, ніжними руками. Від них віддавало відчуженням.
- Вибач…
Пауза
- Але ми більше не можемо бачитись. – процідив він крізь зуби – вираз на обличчі був таким пригніченим та схвильованим. Голос був холодним, як лід, і гострим, як лезо, що різало кожну дольку її тіла.
- Ч-чому? – ледве видавила з себе, самими губами.
Ложка затремтіла у її руці так, що вода мало не розхлюпалась. Він підсів ближче і поставив руку їй на коліно, намагаючись заспокоїти її тремтіння.
- Це небезпечно для нас обох. Мене можуть знайти. І коли знайдуть, то зроблять такою ж маріонеткою як і ви всі! – вона скинула його долоню.
- Маріонетки, як Я? – тон був дещо різкуватий і злегка тремтів. – З чого ти взяв, що я маріонетка? Я незалежна людина, як і всі в Сонячній системі.
- Та-ак? – розтягнув і схопив її за руку, швидко закочуючи рукав її сорочки. Від його ніжного, теплого доторку її шкіра аж запашіла. Він показав на рубець, який малопомітно відділявся від її смуглої шкіри. – Що це?
Легко, щоб не завдати болю, тицьнув в шрамик.
- Це ампула, яку вшили мені, коли я була ще немовлям.
- Для чого? Га? – очі його заіскрилися.
- Щоб моя мама змогла знайти мене, де б я не була. – намагалась надати голосу більш природного тону.
- Ага! Це ви так думаєте! За вами всіма слідкують, вистежують кожний крок, кожнісіньку думку, яка промайне у вас в голові. І якщо вона хоч на міліметр відхилиться від течії, її просто відімкнуть! Простіш кажучи, вб’ють. Ви живете ілюзіями! Свобода і ваше щасливе буття – це хибне уявлення, яке створили ваші політики. І ти одна з них.
Не зважаючи на рішучість в цих словах, вона побачила в його очах біль, коли він вимовив останнє речення.
Холод від Сашкового подиху осідав на пасмах волосся та на шкірі, і від цього відчуття у неї по шкірі пробігли мурашки. Її руки нервово жмакали краєчок покривала. Вона втупилась в підлогу, кусаючи нижню губу.
- Але…але я тебе кохаю… - несподівано вирвалось з її уст – голос затремтів. Сашко кинув на неї спантеличений погляд. Схоже, він не очікував такого повороту, та й взагалі не здогадувався про її почуття. Юля вперше сказала ці чарівні слова, в яких було благоговіння.
Знов тиша. Вона сиділа непорушно, втупившись в підлогу в очікуванні якоїсь реакції. Відчувала, що її нерви натягнуті до межі. Як довго ще зможе стримувати себе, боротися з бажанням щодуху не заволати? Їй було важко стримувати думки, що розбігались, мов таргани. Пройшло кільканадцять хвилин, а здавалось, що вічність. Болісне вагання – спробувала надати своєму обличчю якомога спокійного виразу. Зловивши її погляд, усмішка осяяла його, як вечірнє сонце змушує палати небо. Але він продовжував мовчати. Вона із захопленням дивилась на нього. Його мармурове обличчя застигло у непрочитаному для неї виразі; вона вивчала (а можливо запам’ятовувала) кожну ділянку його божественного тіла. Закарбовувала ті чарівні ямочки, ідеальний вигин його губ та білизну зубів. Шкіра була схожа на лілейний шовк. Все інше поряд з ним просто блякне. Золотисті очі були м’якими і пекучими водночас. Вона відвела погляд від цих розумних, прекрасних очей.
- Так не може бути… - в погляді погасла іскринка, і вони наповнилися смутком.
Тихий звук – скрик відчаю. Прикусила нижню губу, здавалось, що зараз потече кров. Пекельний біль у грудях просто глушив всі інші відчуття. Почала кліпати очима, щоб хоч якось посушити повіки, які були вологими. Їй не було, що додати. Вона схрестила руки на грудях і вилетіла з кімнати, не бачачи нічого перед собою. Розчахнувши руками двері, вибігла на «волю». Біль у грудях була просто немилосердною. Вона закричала. З таким болем у голосі, що, здавалось, навіть земля здригнулася.
Вона забігла в свою кімнату і грюкнула дверима. Обійнявши коліна, продовжувала кусати вже синю губу, похитуючись. Сльози лились нерівними дорогами, обпікаючи її втомлене обличчя. Біль не минала. Таке враження, що хтось без анестезії, просто руками вп’явся у її груди, видерши величезний кусок там, де колись було серце. Порожнеча.
Вона й не помітила, як почало смеркати. Продовжувала сидіти і похитуватись. Заблимав телепорт. За кілька секунд з’явилась Соломія. Юля не звернула уваги.
Побачивши подругу в такому стані, вона кинулась і впала на коліна.
- Юль, сонце, що з тобою? – заметушилась вона, переляканим голоском.
Відповіді не було. Міцно зціпила зуби, щоб не зірватися. Сльози продовжували литися рікою. Раніше бронзова, а тепер безкровно-бліда шкіра була на її обличчі. Лишень по обпечених місцях, по яких стікали сльози червоні плями. Вона задихалась.
- Юль, - продовжила занепокоєно. – Будь ласка, дай відповідь. Скажи хоч слово…Юль, я ж зараз скличу весь народ…Не лякай мене.
І тут слова дійшли до її голови. Вона намагалась розкрити уста, щоб не зірватися.
- Горить… - прошепотіла вона, голос з домішком якогось болючого писку.
Вона ще дужче притисла свої коліна. Нова хвиля сліз захопила зненацька.
Очі Соломії розширились від жаху:
- Ти обпеклася? Де? – вона, не торкаючись, обстежувала кожну ділянку її тіла, намагаючись знайти щось, що підтвердить її слова.
Не важко було здогадатись, що вона сприйме ці слова так буквально. Вона почала розпитувати щось у Старбокса. До Юлі долітали тільки уривки з їхньої розмови:
- …як це ти не знаєш? Твоя хазяйка конає від болю, заливаючись слізьми, а ти…
Він щось їй відписував
- …і що ти радиш мені зробити?
- Юлечко, - звернулась знову до неї, гладячи по спітнілій голові. – будь ласка, заспокойся, поясни, що сталось! Я ж тут блукаю в здогадках. Кожна моя версія гірша за іншу…
Задзвенів телефон
- Так…угу…я не можу...
- …зараз не слушний час – воркотіла Соля з якимось юнаком з хрипким, трохи приглушеним, грудним голосом.
Попрощавшись, вона знов кинулась до подруги.
Юля сиділа в тій самій позі. Рідина лилась нестримним потоком. Вона ще дужче зціпила зуби. Диявольський біль не вщухав. В голові лунали слова Саші. Вона й гадки не мала, що такий оксамитовий, лагідний голос міг завдавати стільки кривди. Також не вірилось, що в такому світі щастя і любові, є особа, яка воліє вмерти, аніж так конати. Що цей світ виявився утопією, як і пророкував Сашко. Сміх, радість, щирість і милосердя, яке панувало тут, було просто ілюзією, просто вакциною, яку вводять, щоб запобігти хворобі-нещастю… або іншими словами, щоб запобігти прозрінню.
Ніч. Місяць просвітлювався через тонкі хмари. Це на хвильку привело її до тями. Всередині все було спустошеним, ніби виплакали все, що там було. Безпорадно озирнулася. В кімнаті було темно. Кілька разів зажмурилась, допоки не звикла. На ліжку лежала Соломія. Старбокс вимкнутий лежав на тумбочці. Юля знов почала задихатись, але це вже не був черговий напад ридання, радше, заспокоєння. Від важкого дихання Соля прокинулась. Вона мовчки споглядала за подругою, яка дотепер не змінила свою позу.
- Юль, - прошепотіла і обняла.
- Молю тебе, скажи щось… - благальним тоном додала.
- Пече – продовжила вона. – в грудях жахливий біль.
Голос через раз запинався, задихаючись. Зціпила зуби, борючись зі сльозами, які ось-ось збирались политись з очей, обрамлених бордовими колами смутку. Соля поцілувала її у мокрі, гарячі й солені щоки.
- Розкажи мені все – тильною стороною своїх долонь, делікатно витерла мокротиння.
- Н-не з-зараз … - видала захлинаючись.
Соломія допомогла Юлі підвестися і положила в ліжко. Ще декілька секунд було чути важке задихання, а потім мовчанка. Заснула. Соля акуратно, не зачіпаючи виснажену подругу, вмостилась збоку.
Юля відкрила очі, вони страшенно пекли. Здавалось, що вона нирнула в хлоровану воду з розплющеними очима. Відчувала таке спустошення.
- Гей, - тихим, голоском мовила Соля. – Ти як?
Вона нічого не могла відповісти, бо відчувала, що знов зірветься. Лишень болісно кивнула. Сльози продовжували стікати вузенькими нерівними смужками.
- Юль, ти в ночі так голосно кричала. Розкажи, що тобі снилося? Будь ласочка, скажи, я тебе дуже прошу! Я ж хвилююся.
Вона поклала на мокрі щоки лагідні руки і хотіла глянути їй у вічі. Юля розціпила зуби, до горла підкотив клубок, довелося пару разів відкашлятись, перш ніж щось відповісти:
- Щ-що я кричала? – голос був тихим, нагадував вулкан на межі виверження.
- Та щось нерозбірливе. Я ще ніколи не чула такого страшного, сповненого болем, крику. Аж моторошно ставало. Слова які я змогла розчути: «Не йди», «утопія», «пече».
Юля швидко заблимала повіками і прикусила губу.
- Розкажи, що трапилось?
- М-мене вбили… - на одному диханні видавила з себе. Очі Соломії збільшилися від здивування, брови піднялись догори.
- М-мене знищили…морально, вирвали серце…і залишили порожнечу. – вулкан вибухнув.
Вона впала лицем у подушку і знов почала гірко плакати, задихаючись. Соломія сиділа, мов кам’яна. Поєднувала всі слова докупи, щоб зрозуміти причину. Ще кілька хвилин сиділа непорушно. Прикривши рот долонею – зойкнула. Все було очевидно:
- Юль, Юль – штуркнула її. – Чуєш, це Він зробив тобі боляче? Покинув?
Ці слова були отрутою сповільненої дії – вони обпікали рану в грудях ще дужче, відрізали кожну частинку кволого тіла.
Старбокс стояв збоку і дивився нажаханими скляними очима.
- Старбоксе, не зараз! – гиркнула вона. – Що? Хм, це може спрацювати.
Вона взяла маленьку ампулу і дістала звідти пігулку. Це було лікарство «Піднесення настрою». Соломія подарувала цілу колекцію ексклюзивних медикаментів. Юля важко ковтнула таблетку.
Пройшло дві-три хвилини.
Юлині очі трагічно посміхнулися. Крива усмішка ледь показувала білі зуби.
- А тепер поясни мені, що сталося? – ніжним голоском мовила Соля.
- Я…він покинув мене… - голос на цьому слові затремтів.
- Це я вже зрозуміла. Юлечко, тримайся, не можна ж так.
- Я…я…. – задихаючись. – я ко-хаю його…
Ці три слова обпікали її язик.
- Ти це серйозно?
Юля гірко кивнула на знак згоди. Попри те, що таблетки заспокоювали, сльози продовжували осипатися із червоних очей.
- Забудь про нього! Йдемо краще прогуляємося, завтра день Миру.
- Як? До нього ж ще тиждень?
- Ти просиділа нерухомо близько трьох днів і ще два дня проспала. Давай ми з Старбоксом приведемо тебе до ладу. Тобі зараз просто необхідно прогулятися.
Вона швиденько і дбайливо причесали її, одягла і трішечки удосконалила її спухле обличчя, замаскувавши мішки. Єдина річ, яка виказувала, - очі. Вони були наповнені рідиною з рожевим відтінком, в них було стільки ядушливого болю і смутку.
Знесилена, вона ледь-ледь перебирала ногами. Соломія взяла її під руку і неквапливо вивела з дому.
Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке й вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях. Вулиці були порожні і акуратно прикрашені різними тканинами, плакатами і 3Д екранами. Лунала приємна, тиха музика. Червона, кулястої форми будівля була обвішана ліхтариками і шовковими стрічками різних веселих кольорів.
Вони відчули дивний, солодкавий запах, що обпікав їхні носи аж до болю. Він доходив із кожного стовпа.
Парк, в якому завше був шум і гам, оповитий тишею і гармонією. Вони сіли на лавочку. На сонці Юлина шкіра здавалась блідою, знекровленою. Нижня губа була рожево-синьою від сильних прокусів. Щоки горіли, по них продовжували литися струмочки зі сліз. Серце ледве билося, від кожного удару вона аж здригалася. Пекельний біль у грудях заволодів всім тілом. Вона схрестила руки на грудях, щоб хоч якось заглушити його.
- Тобі потрібно підзарядитися, давай Старбокс дасть тобі трішки віртуальної їди? – турботливим, навіть благальним тоном мовила вона.
Юля заперечливо похитала головою.
- Я хочу побути сама… - спробувала посміхнутися, голосно ковтнувши грудку, що виникла у неї в горлі.
Соломія задумалась, вагаючись, чи варто відпускати її одну, важко зітхнувши, додала:
- Я тебе прошу, тільки без дурниці…
Кивнула і помалу пошкандибала до дому, спотикаючись.
Юля закрилась у своїй кімнаті. Вона нерухомо лежала на ліжку. Рукою намацала пульт, – заслонила вікна. Хотілось темряви. Задихаючись, притискалась до подушки, яка глушила страждальницький, жагучий біль. Він розривав її зсередини, вона не відчувала своїх кінцівок.
Поглядом випадково натрапила на книгу, яку дав їй Сашко. Це додало ще більше страждань.
Вона відкрила її, протираючи очі. Кожнісіньке слово написане в ній, кожна сторінка завдавала їй нестримного болю. Перед очима завис образ Олександра.
Вона спеціально перечитувала кожен рядочок, який завдавав стільки кривди. Щоб тільки побачити Його! Ті чарівні ямочки, ті ідеально виточені губки, те божественне, мармурове обличчя. Очі…золотаво-коричневі, в яких було стільки смутку і жалю. В думках лунав його оксамитовий, прохолодний голосок, з ароматом весни.
Непомітно прочитала всю книгу. Від цього стало зовсім сутужно. Здавалось, порожнеча поглинула її повністю. Намагалась зібрати всі думки докупи, зосередитись на чомусь одному навіть на кілька секунд. Але вони розбігалися, як таргани від світла…
В кімнату зайшла мама, яку Юля навіть не помітила.
- Юлечко, - тихий, турботливий голосок затремтів. Юля здригнулася від теплих, лагідних рук, які торкнулися її чола. – Я повинна їхати на Місяць…Повір, я цього не хочу, але потрібно зустріти іншо-галактичних сусідів…
Вона на хвилинку замовкла, не дочекавшись відповіді, продовжила:
- Я вернуся завтра зранку, за цей час за тобою придивиться Соломія з Старбоксом.
В цих словах прозвучало стільки болю. Вона легко торкнулася устами Юлиного, зморщеного від болю, чола і зникла.
Вона не могла жити без нього. Він був її власною дозою героїну. Життя без нього важко назвати взагалі життям, швидше жахливим способом існування. Смерть тоді б здавалась найкращим подарунком. Розслонивши штори, вона побачила, як швидко наступив вечір. За вікном у сяйві місяця світились хмари. Коли очі призвичаїлись, вона побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки віртуальних дерев і маленький клаптик річки. Вона дивилась на це срібне світло, допоки зіниці не поналивалися свинцем. Зачаївши подих, обмірковувала свої дії.
Хмари повільно пливли по небу то затемнюючи, то знов відкриваючи місяць, ніби хтось повкладав на нього темні латки, то знов знімав їх.
Повільно вставши, Юля дістала з шухлядки ніж. Нестерпний біль…
Прийшовши до тями, вона кинулась стрімголов, розштовхуючи натовп, що йшов у протилежному напрямку.
Вітер обдував сльози, заспокоюючи палаючі щоки. Серце невпинно калатало під її долонею. Біль помалу минав.
Розчахнувши двері, вона завмерла. Просто дивилась крізь сльози, зачаївши подих. Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи того, вона усміхнулася.
- Помовч… - ствердно, проте ніжно сказала вона. – У повсякденному житті слова «доля» і «суджений» звучать дешево. Мені потрібно щось таке, щоб передати тобі вічність…
Я залежна від тебе. Як не можуть жити без життя, так я не можу жити без моєї душі, без тебе… - вона на секунду замовкла, ковтаючи повітря. – Не перебивай, будь ласка…
- Ти кохаєш мене більше, ніж я на це заслуговую – промовив оксамитовий голос з усмішкою…
- Ти… не зовсім кохання мого життя. Я збираюсь кохати тебе довше за нього. Ти….кохання мого існування…
Жоден м’яз на його ідеальному обличчі не поворухнувся, лише погляд топазових очей напружився. Вона знала цей вираз обличчя. Він автоматично здіймав у її тілі хвилю паніки. Враз світ перевернувся. Усмішка осяяла його:
- Я також не можу без тебе – оголосив він приємним, ніжним голосом, який звучав, неначе подих вітру.
Він діткнувся до напружених рук, які вона стискала в кулачки. І поцілував тильний бік долонь. Це було настільки природним, як вдих і видих.
Юля закотила рукав і показала на пов’язку, через яку виднілась червона пляма крові.
- Я належу тобі… і тільки.
Ще кілька секунд вона вивчала його пронизливим поглядом. І тут він подарував їй такий солодкий і пристрасний, одночасно заспокійливий…
Цілунок….
