Спекотній літній день. Сонце кружляло високо в небі, промінням припікаючи Юлине волосся. Вона сиділа на лавочці, жмурившись, прикривала долонею карі оченята, намагаючись хоч щось розгледіти. Перше, що кидалось в очі, була голограма дерева, яка вийшла з ладу. Вона раніше не помічала табличку внизу системи-кореня:
„В пам’ять справжньому дереву”.
Один із перехожих, не витримавши надокучливого звуку, штуркнув системник – дерево на деякий час „заспокоїлось”.
„Хм, цікаво, які колись були дерева?” Юля полюбляла задавати самій собі дивні питання. Наприклад: „Чому робота назвали саме роботом, а не комп’ютером? Або чому в історії світу було так багато війн?”. Також вона придумувала кумедні відповіді. Нормальній, зі здоровим глуздом, людині вони б здалися б абсурдними.
- Привіт! – ззаду почувся дзвінкий голосок. Теплі руки злегка затулили її повіки. – Здогадайся хто?
- Соле, це не логічно, задавати такі питання. Я ж тебе чекаю! – усміхнулась вона.
- Ай, в тебе нема фантазії, ти не романтична особа, - буркнула у відповідь Соля. – а може це якийсь прекрасний незнайомець побачив тебе і вирішив таким чином познайомитися – романтично зітхнувши вона глянула на Юлю чарівними блакитними оченятами.
Соломія була дуже яскравою, феєричною особистістю, яка завжди привертала до себе багато уваги. Її руде-преруде волосся спадало кучерями, прикриваючи довгу сніжно-білу шию. Вона нагадувала мені дорогу порцелянову ляльку, з ідеально чистою шкірою, прекрасними очима кольору неба, яка не раз зводила хлопців з розуму.
- Не сміши, - скептично видала Юля. – тридцять перше століття, романтика давним давно спить, як і оці дерева.
Показала пальцем на голограму, яка продовжувала мерехтіти.
- Дурненька, - тонесенькі губки вигнулись у напівпосмішці. – це просто ти не зустріла того єдиного, від якого та крижинка, - вона ткнула своїм худим довгим пальцем їй в груди. – якою ти замінила своє серце, розтане.
- Хех, ну ти й загнула, – в її голосі читалась легка паніка. Можливо тому, що вона усвідомлювала, що в цих словах є невеличка крихта правди. – Тобі потрібно аудіо-книги писати.
- Та да! – гордо підняла голову Соля. – О, до речі, я дізналася дещо про того хлопчину, який тобі сподобався.
Усміхнувшись, вона зробила невеличку паузу.
- Моєї сестри подруга, яка має двоюрідного брата, що одружився на сестрі брата мого дядька...им...Стоп! Здається я щось переплутала. Ще раз: моєї сестри подр...
- А можна без того всього. – не витримала Юля. – Я й без того знаю, що в тебе родина величезна.
- Одним словом, цей красень... – знову пауза - ...він...ну....робот! - вона глянула сумними поглядом, очікуючи якусь реакцію.
Юля важко зітхнула, намагаючись показати свою байдужість до почутого. Вона жалібно посміхнулась, намагаючись проковтнути жахливий клубок, який застряг посеред горла.
- Роботом? – перепиталась, намагаючись надати своєму голосу більш природного тону.
- Хе, нічого страшного, він просто мені сподобався.
Розчаровано знизила плечима.
- Угу – кивнула подруга, поклавши руку на її коліно. – але ти не засмучуйся, скоро з’явиться такий робот, який зможе відчувати хоч якісь емоції.
Вона продовжувала белькотіти, намагаючись відволіктись від неприємних звісток
- О, - наче осяйнуло її – я придумала. Мені дещо розповідали про закинуте містечко недалеко від нашого мегаполісу. Кажуть, там є якесь старе приміщення, дуже моторошне.
Я ж знаю, як давно в тебе не було адреналіну, пригод... – штуркаючи ліктем, підморгнула.
- Хм, навіть і не знаю – вагалась Юля, розтягуючи кожне слово.
- Значить, домовились – не дочекавшись її позитивного відгуку, Соля скочила з місця. Закинувши ранець за плечі, продовжила. – Отже, давай о шостій, біля 3Д театру. Не забудь взяти Старбокса.
- Та куди ж я без нього – скрикнула вона у слід, на що Соломія, не обертаючись, махнула рукою.
Юля недовго сиділа на лавці, прокручуючи нову інформацію в голові. По дорозі додому вона розглядала все навкруги. На величезній скляній будівлі був 3Д екран, по якому крутили веселі мелодії. Пролітали машини. Вітрини магазинів розтяглися вздовж довжелезної вулиці, яка здавалась ще довшою. Уважно розглядала костюм на роботі-манекені, який махав у відповідь, заманюючи покупців. Трішки прижмурившись, вона оцінювала його до найменшого шва. Це були: жовті, лаковані легінси і зелена (також лакова) обтягаюча туніка. Все ідеально гармоніювало разом. Ну що тут додати – останній писк моди.
Одним з останніх магазинчиків був зоомаркет. Її увагу відразу ж захопила колекція нових домашніх тваринок, які забавлялися у скляній коробці.
- Вам чимось допомогти? – запропонував усміхнений продавець. Одне його око злегка іскрилося.
„Мабуть, модель робота стара” – подумала вона:
- Так, я хочу купити корм для робособаки.
- Так-так-так – заметушився він. – Скільки?
- Ну-у...думаю 800мега Вольт буде достатньо.
Робот, не відволікаючись від каси, рукою дістав скляну кулю з напругою з найвищої полички.
- Ось, будь ласка... це свіжа куля. Надіюсь, вашому улюбленцю посмакує.
Подякувавши, вона вийшла з крамниці.
А ось і нарешті її дім. Це була величезна скляна будівля, яка живилася сонячною енергією.
Провівши пластиковою карткою-ключем по зчитувачу, двері відімкнулися (не важко здогадатися, що двері також були скляними. Здавалось, один сильний удар важким предметом і дім розвалиться на безліч маленьких кристаликів).
Велика, простора вітальна обкладена величезними дзеркалами і з одним білим шкіряним диваном, що стояв у куті. З другого поверху, почувся звук маленького вентилятора. Через кілька хвилин Старбокс прилетів і дивився на неї голодними скляними оченятами, кумедно махаючи голівкою.
Старбокс був Юлиним домашнім улюбленцем. Він був маленьким і компактним, в деяких ситуаціях легко поміщався на долоні. В нього були дуже корисні функції, які зазвичай використовувались при кожній пригоді. А саме: плеєр, ліхтарик, міні-комп’ютер, невеличкий запас віртуальної їжі, GPS навігатор, що не давав можливості заблукати. А також його інколи використовували як транспорт.
Взявши все необхідне, ну й звичайно що Старбокса, вона вирушила на зустріч з Соломією.
День спливав поволі. Поступово спадала і спека. На вулицю повибігали бадьорі діти.
Поняття пунктуальність і Соля були абсолютно паралельними. Якщо якимось магічним чином, вона й приходила на зустріч вчасно, то це була дуже приємна, проте, на жаль, рідкісна, випадковість.
- Привіт! – радісно скрикнула вона, обнявши її ззаду. – Я трішки затрималась…
- Ага, зовсім трішки, якихось 43 хвилини – буркнула у відповідь Юля.
- Ти готова до пригод?? – Соля кумедно розмахувала руками і корчила гримасу.
Дорога виявилась справді довгою. Почало смеркати. Останні двадцять хвилин дівчата йшли мовчки. Від перевтоми важко було щось говорити. Соломія йшла попопереду, очищуючи шлях.
- Фуу, - з полегшенням зітхнула, витираючи піт з чола. – Прийшли.
Крикнула вона Юлі, яка карабкалась позаду. Допомогла залізти на пагорб. Вони оглянули територію довкола. З одного боку виднілись верхівки вічно «живого» міста.
- Вау, - захопливо видала Солька. – А я й не знала, що наше місто таке красиве в ночі. Особливо коли дивишся на нього згори.
З іншого боку знаходилась стара трьохповерхова занедбана будівля. Занедбаний сад, забиті вікна і обдерті стіни - це місце наводило «мурашки» .
- Знаєш, - важко дихаючи мовила Юля. – ця будівля асоціюється з будинком з якогось старого фільму жахів.
Соля погодилась:
- Ну що? Давай глянемо, яка зсередини ця будівля.
Іржаві двері відкрилися з неприємним скрипом, який розлетівся відлунням по всіх кімнатах будинку. Запах плісняви і вологості, яким були оповиті стіни будівлі, висів у повітрі. Від чого дівчата час від часу крутили носом. Була моторошна темрява. Старбокс йшов попереду, освітлюючи дорогу. Здавалось що ось-ось станеться щось жахливе. Вони були на сторожі.
Старі, небачені ніколи раніше речі були покриті товстенним шаром пилу. Зверху звисала, неначе марля, павутина з різними візерунками. Це була повна протилежність тому кольоровому, веселому і життєрадісному світу, в якому вони жили.
Вони блукали мертвими кімнатами мовчки, розглядаючи все довкола.
- Тссс, - прошептала Соломія, вказавши рукою на зачинені двері однієї з кімнат. Там було світло. Чулись якісь звуки.
- Давай підемо звідси, – прошепотіла Юля, ледь чутно. Проте в голосі лунали нотки страху. Дівчата зачаїли подих, намагаючи розчути якісь знайомі звуки.
За дверима також хтось причаївся. Тиша. Не витримавши напруги, яка зависла, Юля легковажно і досить хоробро штовхнула обома руками двері.
Раптом хтось схопив її за руки і різко притулив до стіни. Вона нічого не бачила. Шок охопив все тіло. Соломія заховалась зі Старбоксом, не виказуючи своєї присутності. Здавалось, що до серця піднесли мікрофон і було добре чути кожнісінький удар.
Нарешті очі Юлі звикли до різкого світла. Хтось стискав її руки з неймовірною силою. Вона не наважувалась глянути йому в лице. Страх оповив її, вона тихесенько зойкнула.
- Хто ви? – почувся страшний чоловічий голос, ехо підсилювало його грубість. Юля не могла нічого відповісти, зуби зціпило. Мовчки дивилась на стару дерев’яну підлогу. Він притис її ще сильніше, потрусивши злегка, намагаючись почути щось у відповідь.
- Хто ви?? – більш наполегливо повторив він. Тепер голос не здавався таким страшним. Обережно підняла голову, проте тримала очі закритими. Вона тремтіла від жаху .Злегка підняла повіки.
- М-ми... – голос тремтів – м-ми, просто за-б-блукали...
Юля не наважувалась глянути в обличчя Йому. Хоча розуміла, що рано чи пізно прийдеться. В очах промайнули всі найприємніші моменти з її недовгого життя, вона розуміла, що мабуть загине. Вдихнувши повітря і набравшись хоробрості, глянула на Нього.
Незнайомець дивився на неї суворими очима, зціпивши від злості зуби. Її страх як рукою зняло. Його погляд також змінився, він вже не стискав так сильно її руки. Мовчанка.
Пронизуючим поглядом хлопець вивчав кожну клітинку тіла.
- В-відпусти мене, будь ласка – делікатно порушила мовчанку Юля. Голосок тремтів. В голову лізло безліч жахливих думок.
Він почувався також дещо розгубленим. Важко сказати, що він звик до прийому гостей. Не відводячи очей, акуратно відпустив її, не роблячи різких рухів.
Обережно посміхнувся..
Старбокс кинувся до неї і почав гарчати на незнайомця. Через кільки секунд в кімнату забігла Соля. Знов мовчанка. Всі уважно розглядали один одного.
Потрібно було почати розмову. Але як? Якщо страх паралізував всіх.
- Вибачте, ми не знали, що тут хтось є, – почала Соломія. Її голос також тремтів.
- Нічого, - довго думаючи, буркнув незнайомець і різко відвернувся, – може гарячого чаю?
Трішки ввічливіше додав він. Дівчата обмінювались спантеличеними поглядами.
- Вибачте, чого? – нарешті видавила з себе Юля.
- Чай? – здивовано повторив він. – Напій такий!?
Вони дивились на нього, не розуміючи, про що він говорить. Це погроза чи вітання? А може це таке нове катування?
- Ви колись пробували чай? – продовжував.
Вони помахали головою.
Хлопець, знову відвернувшись, почав метушитися біля столу.
- Присядьте! – не обертаючись, тикнув пальцем на великий, обдертий, червоний диван. Важко було зрозуміти, в якому тоні прозвучало це. Дівчатка покірно сіли. Знов мовчанка. Тільки Старбокс продовжував гарчати.
- Так що ви тут шукали? – обернувся з більш менш привітною усмішкою незнайомець.
Дівчата продовжували обмінюватись поглядами.
- Ну-у, ми просто вирішили оглянути стару будівлю – тихо сказала Юля, опустивши додолу погляд.
- Вибачте, що так відреагував. Зрозумійте, не кожного дня до мене заходять гості...точніше вриваються.
Вони почервоніли:
- Пробачте...
- Ну що ви! – пирхнув юнак. – До речі, я – Олександр.
Напруга поступово спадала. Страшний маньяк виявився не таким вже страшним, і аж ніяк не маньяком.
Вони сиділи у величезній, слабо освітленій залі. Три високі стіни були обставлені шафами з старими підручниками. Специфічний запах старовини завис у повітрі. Здоровезний комин на пів стіни злегка зігрівав кімнату. Від нього лунали чарівні мелодії – потріскування деревини під палким язиком вогнища. Дівчата ніколи цього не бачили. Та не зважаючи на давність всіх предметів, вони здавались їм новими, незвіданими. У кутку, біля забитого вікна, стояв старий, оббитий зеленою, мабуть дорогою, тканиною стіл. На ньому, хаотично розкидано, лежали книги. Багато книг. Олександр метушився біля серванту, не звертаючи увагу на гостей.
Старбокс уважно розвідував територію. Соломія кинула на подругу поглядом, натякаючи, що потрібно йти. Вона все ще була налякана. Юля, не зважаючи на натяки, продовжувала вивчати все довкола, особливо постать Сашка.
- Нуу... – трішки розтягнувши, мовила Соля. – вже пізня година. Ми, мабуть, підемо додому...
Останнє слово вона процідила крізь зуби, штурхнувши ліктем Юльку.
- Хм, шкода! – не обертаючись, видав Сашко. – Може залишитесь?
Нарешті він обернувся. Очі у дівчат розширилися. Вони не могли відвести погляду від нього. Соломія продовжила:
- Вибачте, ми і так вас потурбували! Нам дійсно потрібно йти!
Піднявшись з місця, вона допомогла піднятись Юлі, яка, немов зачарована, дивилась на Олександра, посміхаючись. Взявши її за руку, вона повільно направились до дверей.
Соломія з Старбоксом вийшли перші.
- Якщо будеш мати бажання, заходи. – привітно мовив він, усміхнувшись.
Вона збентежено хмикнула у відповідь і зникла за дверима.
Вони швидко дісталися дому…
Юля лежала у ліжку. Серце і досі калатало. В очах, неначе блискавиці, пролітали кадри з сьогоднішньої пригоди. Вона розуміла, що година пізня і зранку потрібно вставати, але сон не брав її в свої обійми. В голові лунав голос Олександра: „Якщо будеш мати бажання, заходи”. Обертаючись збоку на бік, прикриваючи подушкою вуха, їй не вдавалось заглушити його. Вона дивилась крізь вікно на супутникове небо і на пролітаючі мимо ракети.
Під ранок нарешті заснула.
Юля, солодко потягуючись, прикривалась легкою утепленою тканиною і була абсолютно розслабленою. Здавалось, ніщо і ніхто не зможе порушити цю ідилію.
Проте через кілька хвилин прилетів Старбокс і почав будити її різними неприємними звуками. Не дарма кажуть, що нормальній людині щоб виспатись, потрібно ще п’ять хвилин. Юля включила таймер. Через п’ять хвилин - повторила процедуру. І так ще декілька раз.
- Юль! – для неї голос матері був кращий будь-якого будильника. – Я надіюсь, ти вже прокинулась?
- Аякже – відповіла криком – Надійся…
Вона швиденько клацнула на Старбоксі пару кнопок і через кілька секунд відкрилася „заначка” - маленька шухлядка, в якій було багато різних коробочок. Пробігшись очима дістала найменшу. Відкрутивши кришечку, дістала декілька пігулок. Старбокс швидко підніс їй склянку чистої води. Почувся звук від телепорта. Мама. Вона швиденько запила таблетки і лягла, накрившись прозорою тканиною по самі вуха.
- Я так і знала, - сплеснула руками мама. – Ти ж проспиш! Старбокс, ти чому її не розбудив?
Він опустив свою металеву голівку і винувато проскиглив.
- Мам, - виснажено промовила. – я, здається, себе не добре почуваю
- Такс, зараз глянемо. – Вона доторкнулась до лоба ніжними, теплими руками. – Сонце, ти гориш!
Юля важко піднялась і сперлась на лікті. Мама заметушилась. Приклавши до лоба металеву пластину. За лічені секунди на циферблаті заблимали червоні цифри: «104»
- Ой лишенько, в тебе температура. Так, лежи дома, відпочивай. Я пришлю до тебе якогось лікаря-робота.
Вона глянула на годинник:
- Я поспішаю, будь на зв’язку. – Лагідно поцілувавши її в лоб, вона зникла в телепорті.
Юля ще кілька хвилин пролежала, а потім швидко натисла на Старбоксі кнопки. Та сама шухлядка. Вона дістала червону коробочку „Протидія”. Враз їй стало легше
- Ха, класний подарунок зробила мені Соля. А головне потрібний. Шість років і ні одного проколу.
Це були таблетки, які симулювали звичайну застуду. В неї таких коробочок було зі сто штук, на різні випадки: ферменти які викликали сльози і депресію, для підняття настрою, капсули правди, брехні і таке інше. Скоренько одягнувшись, вона обережно вибігла з хати, щоб не привернути увагу веб-камер.
Юля не звикла так довго ходити. Задихавшись, вона стояла перед тим сірим, моторошним будинком. Хоча вдень він не здавався таким вже й страшним. Стабілізувавши своє дихання, рушила до величезних металевих дверей.
- Агов! – ехо швидко рознеслося кімнатами. Сонячні промені пробивалися через забиті вікна і злегка освітлювали залу. Це була просто величезна кімната з заокругленими мармуровими сходами, покритими пилюкою. Вона намагалась згадати, в які двері вони вчора зайшли. Їх тут було п’ять. Навмання зайшла в найближчі. Вгадала. За ними знаходився довжелезний вузький коридор. Вона прислуховувалась, намагаючись почути якісь звуки. Проте крім ударів серця нічого не було чутно. Зробивши пару невпевнених кроків, направилась до сусідніх дверей. Легко постукала. За стіною все завмерло.
- Це я. Я вчора ввечері заходила. – уточнила. Двері в раз відчинилися.
Олександр здивовано дивився на неї.
- Заходи! – усміхнувся він.
Вона впевнено пройшла до кімнати:
- Я... – збентежено прикусила губу. Її очі бігали туди-сюди.
- Я радий, що ти прийшла. – перервав її незрозуміле бурмотання. Усміхнувся.
Без запрошення сіла, склавши руки на коліні. Вчора їй не вдалося розгледіти до кінця інтер’єр в кімнаті.
- Ти тут живеш? – здивовано спитала.
- Так, вже 19 років...а тобі мабуть 16?
- 17 – поправила його трішки грубо.
- Им...- розтягнувши, пошкрябав потилицю. – я досі не знаю твоє ім’я.
- Ой, вибач. Я Юля...
- І ти також вибач, за такий непривітний прийом...
- Ага, - саркастично видала вона. – Ти не часто приймаєш гостей.
- Якщо чесно, я ні з ким не спілкувався, окрім своїх батьків...
- Оу, - зніяковіло опустила погляд Юля. – а де вони?
- Вони загинули...три роки тому... – очі наповнились смутком.
- Ти хочеш сказати, що ти три роки ні з ким не спілкувався? – вона підвищила голос. Олександр засмучено покивав головою. – Ти ніколи не виходив за межі дому?
- Розумієш, - він підсунувся поближче. – Мої батьки як і вся моя рідня, противники всіх технологій, роботів. Вони вважали, що щастя в книгах, в природі, в спілкуванні з людьми...
- Жодних роботів і технологій? – перебила його
- Так, а що тут такого?!
- Я не уявляю життя без цього всього, це основна частина мого життя і я, мабуть, не змогла б відмовитись від цього.
На декілька хвилин між ними запала тиша. Юля хотіла роздивитися його, але не наважувалась. Помалу піднявши повіки, вона побачила перед собою високого, в хорошій фізичній формі, брюнета. Опустивши голову, він листав сторінки книги. Кучері злегка прикривали його криваво-червоні, тоненькі уста. Відчувши на собі погляд, підняв голову і усміхнувся. Вона різко сховала оченята додолу. Знов мовчанка. В голові вона перебирала безліч версій, щоб перервати її...не вистачало хоробрості. Вона молила в думках, щоб Сашко першим заговорив.
- Що це ти робиш? – здивовано запитала вона.
- Читаю книжку. – спантеличений її питанням відповів.
- Читаєш? Як можна їх читати! – буркнула. – Їх потрібно слухати! Це ж просто даремна трата часу!
- ЩО? Маячня! – скрикнув, голосно закривши книгу. – Ти хоч читати вмієш?
- Хм, ображаєш. В мене найвищий рівень фотографічної пам’яті.
Сашко тихо засміявся:
- Значить ти ніколи не читала книги. – він говорив радше сам до себе, роздивляючись Старбокса. Юля, зашарівшись, похитала головою. – А знаєш, яка різниця між слуханням і читанням?
Недочекавшись відповіді продовжив:
- Коли ти читаєш, то бачиш перед собою різні картинки з сюжету. Вчитуєшся в кожне слово, переживаєш описану подію, неначебто вона відбувається з тобою. Це захоплює, заставляє серце битися, хвилюватися... – в його словах було стільки сили і почуттів.
- А можна… – мовила вона, повернувши його до реальності. – ти даси мені почитати хоч якусь книгу.
Запала мовчанка. Їхні погляди пересіклися. Декілька секунд вони вивчали один одного, врешті-решт, Олександр щиро усміхнувся:
- Звичайно. Я тобі дам одну з своїх улюблених книжок. – швиденько пробігся очима по величезній шафі, наповненій книжками.
- Ага! – захоплено гукнув, тикнувши пальцем на маленьку, палітурка якої була досить пошарпана, червону книжечку. – Думаю, вірніше надіюсь, що вона тобі сподобається. Остап Вишня „Мисливські усмішки”.
- Ой, так я її слухала...
- Будь ласка... – його голос був таким ніжним. – почитай, заради мене.
Юля акуратно поклала книгу в свою невеличку, проте містку, сумку і усміхнулась. Їй дуже хотілось роздивитися його краще, не крадькома.
- Розкажи щось про себе. – делікатно мовила вона. – Ти весь час проводиш тут?
- Так, проте я не нудьгую. – краплинка фальшу почулась у голосі. – бачиш всі ці книги?
Вона кивнула.
- Я їх всіх перечитав, деякі по кілька раз. А ще в мене є інша кімната-бібліотека. О-ось. Також в мене є телевізор з великою колекцією фільмів і комп’ютер, правда він вже мені набрид. Я розумію, тобі це здасться до смерті нудним, абсолютно не схожим на твій стиль життя?
- Що? Звідки ти знаєш про мій стиль життя? А може і у мене життя нудне й одноманітне? – непомітно для себе підвищила свій голос на дві октави.
- Ну-у... – розтягнув, підбираючи потрібні слова. – Не кожен наважиться полізти на саму гору і обстежити стару, моторошну будівлю. Тим більше, я впевнений, що твоє перше враження про мене - маньяк.
Пояснив з лукавою посмішкою. Юля опустила голову вниз, розуміючи, що він правий на дев’яносто відсотків.
- Але все одно... - хотіла хоч якось відбитись, проте не знайшла потрібних слів і лишень знизила плечима.
Його карі очі заіскрилися. Мабуть, він пишався собою, своєю влучною відповіддю-атакою. Коричневе волосся злегка прикривало його чоло і очі, він акуратно заховав його за вуха. Сашко пронизував її поглядом, вивчаючи її, від чого Юля почувала себе не досить комфортно. Було дві речі, які в спілкуванні не терпіла вона: мовчання і коли хтось вивчає її поглядом. Вона втупила погляд в паркет і перейшла в терплячий режим очікування.
Вони ще довго спілкувалися, дізнаючись багато нового один про одного. Раптом цю ідилію порушив Старбокс. На його сенсорному моніторі блимало великими буквами повідомлення:
„Мама приближається до дому!!”
- Ой, - збентежено зойкнула, не знаючи що робити. – Мені потрібно йти!
Вона швиденько зібралась. Підбігши до дверей, – зупинилась, вагаючись:
- Можна мені завтра прийти?
Не обертаючись, вона схрестила пальці на руках: „Будь ласка, не відмовляй мені!”. Молила про себе, прикусивши губу. Вона відчула як його губи вигнулись у напівпосмішці:
- Ну звичайно, я сам хотів тобі це запропонувати.
Радісно ковтнувши повітря, вона миттю вибігла з будівлі. Зараз був саме такий випадок, коли Старбокс використовувався, як транспорт. Міцно зловилась за ручку на Старбоксі. Вони полетіли зі швидкістю світла додому.
Тільки Юля лягла в ліжко, як в дім зайшла мама. Вона швиденько ковтнула пігулку, яка дає ефект застуди і накрилась ковдрою, вдаючи вигляд, що спить. Почулись звуки з телепорту, і мама з’явилась в її кімнаті:
- Доню, ти як?
- Ох, - важким сонним голосом стогнала вона, не піднімаючи голови. – Жахливо, голова розколюється, я виснажена...
Ні, Юля не обманювала. Таблетка створювала цілком реальні симптоми: гарячку, бліду шкіру, запухлі очі і виснаженість.
- Ну, лежи-лежи! Відпочивай, не буду тебе турбувати! – сказала мама, поцілувавши в гаряче чоло.
„Фу-у, - з полегшенням зітхнула вона, витираючи піт з лоба. – але це було цього варте!”
Усміхнулась сама до себе, її очі заіскрилися чи то від радості, чи то від температури. Випивши „Протидію”, ввімкнула 3Д телевізор і почала дивитись якийсь фільм. Дивно, завжди вона намагалась уникати банальних романтичних комедій, а тут її зацікавило. Серце тарабанило так швидко і так виразно.
На середині фільму почала згадувати сьогоднішній день. Перед очима був образ Олександра. Вона зауважувала різні деталі, які при зустрічі не зразу кинулись у вічі. Наприклад, маленька родимка, яка була розташована на лівій частині щоки, поблизу носа. Також красиві ямочки, коли він усміхався. В голові запаморочилось. Юля з нетерпінням чекала завтрашнього дня, щоб швидше побачити його.
Вона знала, що і цього разу сон не прийме її в свої солодкі обійми. Проте тримала повіки заплющеними, щоб не зник силует Сашка.
Краєм ока вона глянула на свою сумку, яка лежала на повітряному кріслі. Діставши книжку, почала читати. Старбокс добре освітлював старі, пожовклі сторінки. З першої сторінки вона захопилася. Вона сміялися, дивувалася і задумувались – все як він описав. Юля ніколи раніше не отримувала стільки задоволення. Дійсно, це не можливо було порівняти з аудіо-книгами, до яких вона так звикла.
Вже помалу сонце виглядало, зазираючи до неї. Мабуть хотіло розбудити – не вдалося. Юля не спала, але й почувала себе жваво й енергійно. За ніч їй вдалося прочитати всю книгу, а це не так вже й мало.
Мама не заходила, а одразу ж побігла за своїми справами. Вона провела її очима, а коли ненька зникла з поля зору – донька швидко одягла наперед заготовлені речі (в неї була ціла ніч, щоб подбати про це).
Тепер діставатись на вершину гори не було так важко. Юля впевнено зайшла в кімнату де сидів Олександр і посміхнулась. Він плавно піднявся з дивана і посміхнувся трішки здивовано. Вони кілька хвилин стояли мовчки, обмінюючись поглядами, більш впевненими і досить ніжними.
- Заходи, я тебе чекав! – вона тільки тепер помітила, який оксамитовий у нього голос.
Юля покірно сіла, не відводячи очей. Він сьогодні був не такий, як завше. Його великі карі очі сяяли. Трохи бліда, навіть крейдяна шкіра була чистою і гладенькою. Тоненькі губки розтягнулися в напівпосмішці, хизуючись своїми прекрасними ямками. Вона жадібно вдихнула. Сердечко невпинно калатало під її долонею.
- Я прочитала книгу! – радісно скрикнула. В очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки.
- Серйозно? Так швидко? – щиро здивувався.
Юля палко кивнула на знак згоди:
- Ти абсолютно, на всі сто відсотків був правий! Це дійсно ЩОСЬ! Це набагато цікавіше ніж якісь фільми чи аудіо книги! Дай мені ще якусь!
Поглянувши на її захоплений вираз обличчя, він засміявся. Сміх пролунав, як гомін срібного дзвіночка. Через кілька хвилин підійшов до неї з нової книгою. Він ще ніколи не був так близько, окрім їхньої першої зустрічі, яку можна не враховувати. Юля піднялась. Вони знаходились всього в кількох сантиметрах один від одного. Вона відчула прохолодний і такий п’янкий аромат. Все навкруги закрутилось. Він подав їй відносно тоненьку книжку.
- Дякую! – відповіла самими губами.
Вона не могла відвести погляду від його ідеального обличчя. Хотілось кинутись на нього з міцними обіймами. Швидко сівши, хоча це більше нагадувало падіння, відвела погляд. Намагаючись заспокоїти кров, що вирувала по всьому тілу.
Вони ще довго мовчали, ніяковіючи. Нарешті почав Олександр:
- Розкажи мені про свій світ.
- Ну-у... – вона була дещо спантеличена таким різким запитанням. Розтягнувши слово, спробувала упорядкувати історію в себе в голові.
- Ти колись був за межами будинку? – він негативно похитав головою.
- Стрий - місто велике. Заповнене хмарочосами і торговельними центрами. Майже на кожній багатоповерхівці є великі 3Д екрани, де крутять різні мелодії, реклами, а інколи і мультфільми. Машини літають високо в небі. Зараз встановили багато телепортів, тому корків тепер набагато менше. – вона ковтнула трохи повітря і продовжила:
- Одне з моїх улюблених місць – Центральний парк. Там дуже багато дерев (на вулицях дерева ти не зустрінеш, тільки в парку). Щоправда, останнім часом, мабуть через спеку, дерева почали заїдати і видавати різні неприємні звуки, гудіння...
- Стоп! – перебив її, намагаючись стримати сміх, проте марно. – Як дерева можуть заїдати?
- Им...ну голограми дерев заїдають, може перепад напруги або сервер застарий...
- Стоп! – тепер вже без сміху. – які ще голограми? Звідки в дерев сервер?
- Розумієш, дерева віртуальні... – довго роздумуючи, пояснила.
- А ти колись бачила справжнє дерево?
Юля лишень знизила плечима.
- А хотіла б побачити? – сказав він з ентузіазмом.
- Ще б пак! – вона захоплено сплеснула долонями.
Судячи по тому, як сонячні промінчики нагло пробивалися в кімнату, можна було зробити висновок, що вже полудень. Вона засмучено схилила голову.
- Що сталось? Ти чого зблякла? – турботливим тоном поцікавився.
- Мені скоро іти... – Олександр також „погас”.
Кілька секунд вони обоє дивились деінде, не помічаючи один одного.
- А може чаю?
- Ти нарешті поясниш мені що це таке твій „чай”! – буркнула Юля, хоча з обережністю(а може це щось страшне?).
Саша закотив очі і усміхнувся:
- Як? Ти ніколи не куштувала чай? Ха, а ще про роботів своїх тут теревениш – трішки з сарказмом видав він. – Я тебе пригощу.
Вона сіла в очікуванні чогось грандіозного, випрямила спину (як мама вчила), акуратно поклавши руки на коліна.
Сашко вибіг з кімнати, грюкнувши дверима. За декілька хвилин відчинив двері ногою і ввійшов до кімнати, тримаючи в руках невеличку тацю з філіжанками і невеличким чайничком.
Юля звела одну брову, здивовано дивлячись, додала:
- Ось це і є твій славнозвісний «Чай», про котрий ти мені всі вуха прожував?
Він задоволено кивнув, штуркаючи ногою двері. Поставив тацю на маленький журнальний столик. Акуратно розкладаючи порцелянову посуду, безжурно мугикав якусь мелодію.
- І що з ним тепер робити? – продовжувала розпитувати Юля.
- Ну ти даєш, ти напевно що жартуєш? – усміхнувся, проте, побачивши її серйозну, не на жарт спантеличену, фізіономію, усмішка враз спала з його прекрасного обличчя. – Отже дивись!
Він взяв маленький порцеляновий чайничок з блакитними візерунками і помалу почав наповнювати, такого ж дизайну, філіжанку. Юля уважно спостерігала за діями. Відкривши цукерницю він дістав спеціальними щупальцями три кісточки цукру і кинув їх у кружечку. Вона здивовано привідкрила рот. Потім зняв мереживну серветку, під якою ховались багато різних тістечок. Аромат свіжоспеченої випічки швидко заполонив всю кімнату. Юля смачно вдихнула і закрутила носом. Новий, незвичний запах лоскотав їй ніздрі, від чого вона чхнула. Враз з її ока покотилась сльоза, очі розширились.
- Що це було? – в голосі читалась легка паніка.
- Ой, пробач, будь здорова. – він продовжував усміхатися.
- Як ти це зробив? Що я тільки що зробила?
- Ги, чхнула! А ти точно з цієї планети? – відповів він з єхидною посмішкою.
- Чхнула? Це як? – кинула на нього різким, пронизливим поглядом. – Чому раніше зі мною такого не було?
- Розслабся! – його голос звучав тихо і спокійно. – Зі мною і з моїми батьками часто таке буває.
Юля ніби заспокоїлась, але її все одно гнітила думка. Здавалось, що в такому світі нанотехнологій, вже не найдеться річ, яка змогла б її здивувати. Помилка.
- Давай пити чай, а то він вистигне! – запропонував він, намагаючись змінити тему.
Він делікатно взяв витончену кружечку з широко вигнутим вушком, легенько подмухав і тихенько сьорбнув. Кивнув їй, закликаючи зробити те саме.
Вона, ані трохи не вагаючись, зробила все вище зроблене і різко виплюнула рідину.
- Ой лишенько! – її лице корчило гримаси. – Як же боляче! Пече!
Олександр намагався приховати сміх, прикриваючи уста долонею.
- Спробуй так! – він взяв маленьку срібну ложечку, набрав трішки чаю, подмухав і підніс до Юлиних уст. Вона з пересторогою звела одну брову. Проте пронизливий погляд усміхненого Саші враз розвіяв всі сумніви. Цього разу акуратно сьорбнула.
Рідина швидко пішла горлом.
- М-мм, - розсмакувавши, усміхнулась.
- А тепер спробуй із печивом.
Він підніс маленький кусочок випічки.
Вони чаювали, розмовляючи про дивний світ Юлі. День догорав. При всьому небажанні повертатись, Юля взяла всю волю в кулак помаленьку пошкандибала додому.
Так само безжурно мугикаючи мелодію, яку наспівував Сашко.
Дома, як завжди, нікого не було. Вона швиденько лягла в ліжко і знов вдала із себе хвору.
В думках, як завше, прокручувала прожитий день, час від часу посміхаючись сама до себе…
