А потім він вискріб увесь біль заіржавілим ножем. Подививсь у зеркало та плюнув у лице тій незнайомій особі. Сів за стіл. Намалював на аркуші паперу її очі. Не витримав, зім'яв своє серце в кулаку. Викинув... Може, воно віднайде дорогу до неї. Напевно, знайде. Бо воно щоночі літало туди, тільки він не здогадувавсь, бачачи сни. Сни про нездійсненне минуле. Пробуджуючись, картав себе,через те,що не може зробити принаймі чистку пам'яті. Стерти все, що так калічить зсередини. І тут мова навіть не йшла про нього. Себе він не жалів... Серце повернулось на своє місце. Він не помітив... Вийшов на вулицю. Вдихнув бруду. Давно не був на мості. Хоч і хотів. Якесь дивне бажання було опинитись у воді. Ніби там була її частина. На мості завжди відчувалась її присутність. А він не міг дозволити собі знову бути з нею.
А потім вона засунула штори. Сумно посміхнулась знайомим спогадам про нього. Її серце так голосно билось, наче хотіло вирватись з грудей. Вона закрила очі. Вже спокійніше. Заснула. Тоді воно полетіло. Тією ж дорогою, що і його змучене серце... Та, чи зустрілись вони? Можливо. Бо повертались щасливими. Через те, що перетнулись або тому що долали спільну дорогу... Вона пробудилась. Відчула, що щось відбулось. Тепер вона повинна надолужити. Так було кожного ранку. Хотіла кричати. Кричала мовчки. День проходив швидко. Вона була цьому рада. Ввечері йшла на міст. Подумки розмовляла з вітром.... Їй наснився сон: вона ще дитина. Бачить, як молода пара, тримаючись за руки, іде до машини. Вони їдуть. На червоне світло вибігає людина. Червоним стає асфальт... Вона плаче.... Пробудившись, вона усвідомила, що справді плаче...
