Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 50987
Рецензій: 95729

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 24960, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.238.117.130')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Повість

Конокрадська честь 8

© Михайло Гафія Трайста, 20-08-2010
8

Йончі Лупул зайшов до хати і заховав револьвер в тисову скриню, що стояла в кутку біля вікна, там же заховав і гроші, що лежали на столі. В цій скрині знаходився весь скарб Йончія Лупула – золоті монети зараз всіх країн Європи: французькі півні, англійські коні, таляри з образом старого імператора, золоті монети королеви Вікторії, наполеондори, та багато золотих, чимало церковних речей, куплених від грабіжників. Тут тримав він і свої важливі папери та різні контракти на землю. Закривши скриню, Йончі погасив світло і, не роздягаючись, кинувся в ліжко, пробуючи заснути, ніби нічого й не трапилось. Та сон чомусь-то втікав від нього.
В його голові почали снуватись давні спогади про свого батька Іона Лупула, про свою матір Лукрецію та покійного найменшого брата Августина, якого одного ранку знайшли застреленого під Ротундою якраз два тижні перед тим, коли той мав женитися на дочці багато-го адвоката Рудольфа Грамера.
Довгий час йому здавалося, що батько підозрівав його у смерті брата, та хто міг довести це! В ту ніч, коли застрелили Августина, він лежав хворим на гарячку. Правда, його кинуло в гарячку лише тому, що випив горня води, в якій згашено невеличкий камінь вапна. Тоді він два дні пролежав в ліжку, так що ніхто не посмів був його підозрівати в смерті Августина.
Ліке Злетару, якого Йончі наймив застрелити Августина, зробив своє діло добре, й ніяких підозрів не було, але одного разу Йончі підслухав розмову свого батька з італійцем Каролем, який доглядав їхній сад. Іоан Лупул скаржився садівникові, що він знає, хто стоїть за цим убивством, та не може нічого зробити, бо досить вже втратив одного сина. Правда, батько ні разу не говорив йому про смерть Августина.
Йончі дуже боявся, щоб Ліке Злетару не проговорився, бо останнім часом дуже пиячив, а п’яний чоловік гірший малої дитини, готовий розказати будь-кому будь-яку таємницю. Тому в Йончія не було вибору, він мусів позбутися Ліке Злетару, і він це зробив, навіть з великим задоволенням, бо той підняв руку на його брата, на його рідного брата. Правда, він найняв його, але пролита кров, це була кров його брата, – його кров, і Йончі так ро-зумів, що він має обов’язок відомстити за смерть брата. Так що одного ранку Ліке Злетару знайшли застреленого під мостом, де Ронішора вливається в Ізу. Після смерті Ліке, Йончі заспокоївся, йому ніщо більше не грозило, й навіть совість не мучила його. Августин помер за те, щоб маєток Іона Лупула належав тільки одному із синів – йому. Ліке помер за те , щоб не видати його, а ще й за те, що за гроші посмів підняти руку на його брата Августина. Це були досить сильні підстави для виправдання беззаконних поступків Йончія й для того, щоб його совість не мучила. Хоча совість і не мучила Йончія, але в очі свого батька він більше не міг глянути й навіть тоді, коли старий помирав, бажаючи поговорити з ним, Йончі втік здому і повернувся лише тоді, коли домовина з його батьком лежала на столі серед хати.
Після смерті батька Йончі почав гуляти, цілими тижнями не приходячи додому. Приятелі, вино, жінки та карти заняли перше місце в його житті. Поводився, наче собака, яку випустять з ланцюга на волю. Він не знав, що робити з волею, та досить скоро взяв себе в руки, усвідомивши, що, так продовжуючи, за короткий час прогайнує все і стане убогим старим парубком. Тоді покинув всі ті солодкі гріхи, почав торгувати краденими кіньми, доглядати господарство, яке перейшло на його руки після смерті батька. Та вже наступив і той час, коли Йончі задумав одружитися, поки ще не пізно, щоб не довелося самому прожити всю свою старість, а, більше всього, він хотів мати нащадка, щоб мав кому передати своє господарство.
Багато думав Йончі Лупул, котру із знайомих дівчат йому брати за жінку, поки не зупинився на дівці Дмитра Дурила з Коштіля. «Гарна й чемна дівка, після смерті матері сама порається по всьому господарстві краще, ніж будь-котра з дорослих ґаздинь», – міркував Йончі і, навіть не питаючись дівки, чи згідна вийти за нього, все вирішив з її батьком, пообіцявши тому за дівку пару добрих коней.
Господи, пару коней погодився він дати за чемне та гарне дівчисько!..
Та до кінця Йончі не дав нічого Ду-рилові за дівку, бо першої ночі їхнього по-дружнього життя він дуже розчарувався – дівка вже не була дівкою!
Перша думка, яка прийшла йому до голови, була – взяти револьвер і застрелити «повію», яка такою молодою зуміла загубити «дівочий віночок». Та скоро взяв себе в руки і, не сказавши їй ні слова, пішов до Коштіля й почав нарікати Дмитрові, що той обдурив його, вимагаючи від нього пару коней за свою нечесну дівку, яка, мабуть, спала зі всіма шмаркачами від Коштіля до Сігету.
Дмитро Дурило став, як укопаний, до тоді він був готовий встромити руку у вогонь, що його дівка чесна.
«Побий мене, Господи, аж я щось знав про це! – клявся Дурило, ридаючи й б’ючи себе кулаками по голові, вимикаючи цілі пасма сивого волосся. – Я уб’ю її, своїми руками задушу гадину!»
Простоволосий, тільки в сорочці, Дмитро Дурило скочив на неосідланого коня і помчав помститиcя на дочці за втрачену пару коней.
Правду говорячи, йому було байдуже, чи Руксандра була дівкою, чи не була, але коли Йончі сказав, що ніяких коней йому не дасть і що може забирити свою «повію» додому й самому спати з нею, тоді його наче обпарило окропом.
Влетівши, як вихор, на Йончієве подвір’я, Дмитро скочив з коня, забіг до хати, звідки виволік Руксандру за чорну косу, яку обмотав округ своєї руки, волочив її за собою, шмагаючи куди попало молоде тіло шкіряним ременем. Руксандра зціпила зуби, ні разу не зойкнула й навіть не застогнала, тільки гіркі гарячі сльози котилися по її обличчю.
– Уб’ю, на смерть уб’ю, своїми руками задушу...Я тебе виростив, я тебе й уб’ю... Я тебе загребу, гадино! – божевільно ревів від злості Дурило.
Йончі Лупул спочатку насолоджувався з цього цирку, потім, побачивши простоволосого дикого, божевільного Дурила із запіненим ротом, йому стало бридко від цього чоловіка. Тоді він підійшов, спіймав його за руку і грізним голосом промовив:
– Досить!
В душі Дмитра Дурила пробудилася надія, що ще не все втрачено, і подумав: якщо він ще трохи пошмагає «гадину», то Йончі не прожене її, віддасть йому бодай одного коня, й тоді зі всієї сили намагався визволити свою руку, горлаючи:
– Не втручайся! Що тобі до того? Я уб’ю її, я її батько...Я її...
– Треба було тобі бути їй батьком, поки була в тебе, тепер вона вже моя шлюбна жінка, – так що забирайся під сто чортів і щоб твоя нога більше тут не ступала. Зрозумів? – крикнув Йончі на свого тестя.
Дмитро Дурило відпустив дочку і, дивлячись Йончієві прямо в очі, запитав:
– А з кіньми як буде?..
– Забудь про коней! – відповів Йончі й заніс на руках напівмертву Руксандру до хати.
Відтоді він жодного разу не споминав це Руксандрі, жодним словечком не ображав її за те, що не була чесною дівкою, коли вийшла за нього заміж. Йончі хотів, щоб їй здавалось, що йому байдуже, хоча це мучило й карало його. Думка, що якийсь там шмаркач крадьки сміється з нього, гризла його душу, та Йончі був з тих, які вміють й навіть люблять страждати і терпіти.
«Перемолюючи» в голові спогад за спогадом, Йончі не здав собі справу, що він ще не закрив очі, а надворі вже починало зоріти. Хтось постукав у двері. Подумавши, що то Рудий повернувся, Йончі повільно піднявся і підійшов до дверей. Та коли їх відкрив, трохи не впав з переляку: замість Рудого, у дверях появилися два жандарми. Йому зовсім перетнуло дух.
– Йов реґет1, – привітався один з жандармів.
– Йов реґет ківанок2, – відповів Йончі, зі всіх сил намагаючись бути спокійним, потім запитав:
– Що-небудь трапилося?
– Куди виправляли ви цієї ночі вашого слугу, того, що люди звуть «Рудим»? – запитав жандарм, що вклонився Йончієві.
– Та чорт їх знає, куди їх носить ночами, вони там за річкою, я не чую, коли відходять, або приходять, ще, може, й обкрадають мене й розношують моє майно. А що такого накоїв Рудий?
– Риболови з Микова знайшли його недалеко річки Тиси з перерізаним горлом.
Йончі відчув, як з-під його ніг вислизає земля і обома руками міцно вхопився за одвірки.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Ваша повість -

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-08-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Віталій Дерех, 22-08-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 20-08-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4197878837585 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …