Злива не вщухала. Здавалося, що справді „відкрилися всі джерела великої безодні, і розчинилися небесні розтвори.” Сутеніло. Щоправда, суттєво на видимість це не впливало, оскільки за суцільною сірою стіною дощу і так мало що можна було розгледіти. Ян з’їхав на узбіччя й зупинив машину. Двірники марно намагалися впоратись із потоком води, що стікав по лобовому склу, і Ян їх вимкнув. Він сидів у напівтемному салоні із заплющеними очима, слухав монотонний шум дощу й подумки картав себе. І нащо йому здався той репортаж? Ну подумаєш, сіамські близнюки! Що, мало на світі сіамських близнюків?! Чи, може, мало кореспондентів, готових про них написати? Він узагалі міг відмовитись. Врешті-решт, у нього відпустка! Лежав би оце на дивані, вкрившись пухнастим пледом, і дивився телевізор... Так ні! Попхався казна куди, незважаючи на прогноз погоди!
І з самого ж початку було зрозуміло, що поїздка не вдасться: щойно виїхавши з редакції, потрапив у „червону хвилю” на світлофорах. Ледве встиг вибратися з міста – пробив шину. Сяк-так дотягнув до станції техобслуговування. Згаяв ще добрих три години, доки напівсонні дядьки, спроквола перекидаючись короткими фразами, човгаючи ногами по бетонній підлозі й час від часу зупиняючись покурити під величезним плакатом із зображенням перекресленої цигарки, спромоглись-таки залатати шину. Заплативши, Ян рушив на північ, назустріч важким грозовим хмарам. Була перша по опівдні.
Проїхавши кілометрів сто шістдесят і звірившись з виданою в редакції картою, Ян з’їхав із шосе й повернув ліворуч. Проте замість обіцяної автотраси, позначеної на карті як Р-35, машина опинилась на вузенькій сільській дорозі й застрибала по вибоїнах. Невдовзі на обрії забовваніло кілька стареньких хат, а перехняблена табличка на обочині сповістила, що це с.Червона Мотовилівка. Ян пригальмував і ще раз зазирнувши до карти, сплюнув: потрібний йому поворот був за п’ять кілометрів позаду. Проте, карта свідчила, що так теж можна було дістатися потрібної автостради. Ян, щиро побажавши, аби це була правда, рушив далі. Одразу ж за селом дорога підступно утворила розвилку, на одну частину якої, судячи з усього, не вистачило асфальту, тож вона так і залишилася просто вимощена щебенем. На карті нічого подібного і близько не було, тож Ян поклався на інтуїцію й звернув праворуч, на заасфальтоване відгалуження. Інтуїція цього разу його страшенно підвела, бо вже за кілька хвилин попереду заманячили верхівки крислатих верб. Відчайдушно завищали гальма. Машина смикнулась і завмерла вважай на самому краєчку стрімкої кручі. Внизу лежало напіввисохле, зелене від ряски русло річки, густо заросле осокою, лататтям і очеретом. Дозадкувавши до розвилки й повернувши цього разу ліворуч, обережно, на мінімальній швидкості, аби не вилітав з-під коліс щебінь, добрався-таки до автотраси. Зітхнувши з полегшенням, наддав швидкості й помчав на північний захід. Починав накрапати дощ.
Близько сімнадцятої на обрії праворуч сяйнула блискавка. Ян мимохіть міцніше стиснув кермо і заходився подумки рахувати секунди. На числі шістнадцять коротко гримнув грім, а відлуння повторило його гуркіт кілька разів. „Близько п’яти кілометрів, - підсумував Ян. – Може, і вдасться уникнути зустрічі з грозою”. Боковим зором він бачив, як вітер поступово зносить чорні грозові хмари праворуч і назад. А попереду навіть проглянуло кілька шматочків чистого синього неба. Проте уже незабаром їх всуціль затягла важка сіра імла й від неї навкіс до землі потяглися незліченні дощові струмені. Десь позаду час від часу глухо озивався грім.
Ян вів машину настільки швидко, наскільки тільки дозволяли обмежена видимість і мокра дорога. Ліворуч. Потім праворуч. Він давно увімкнув фари, але це мало чим допомагало. Дорога була майже порожня, тільки іноді поодинокі вантажівки пролітали повз, переважно, назустріч, здіймаючи хвилі бризок. Далі, здається, праворуч... Ні, ось майнув покажчик з якоюсь назвою на літеру Л (а яка саме назва, Ян не розібрав) і стрілкою ліворуч. Певно, це вона і є, Любимівка. Не могли ті сіамські близнюки народитися десь ближче?! Ян скинув швидкість і крутнув кермо ліворуч. Дощ періщив і, схоже, не збирався вщухати. Тепер треба дуже уважно. Перший поворот. Не проґавити б. Машин не було зовсім. Ніхто не їхав назустріч, ніхто не обганяв. Лише зелень навколо – чи то поля, чи то луки... Діра якась, та й годі! Хоч би покажчик який... А ось, нарешті, й поворот. Ян звернув на вузьку сільську дорогу. Майже одразу ж з обох боків суцільною стіною його обступив ліс. Молоді дерева й чагарники росли понад самим асфальтом і, здавалося, от-от захоплять увесь вільний простір. „Ну й глушина!” – буркнув сам до себе Ян. Дорога звивалася, то підіймаючись на невисокі пологі пагорби, то спускаючись униз, але краєвид не змінювався. Ніде навіть найменших ознак житла. Подекуди зустрічався натяк на відгалуження від основної дороги якихось бічних, ґрунтових. Проте не було навіть мови про те, щоб на них звернути: з-поміж трави й кущів ледве проглядали розмиті дощем колії, а на них розливались калюжі з озеро завбільшки. Та і який сенс, адже очевидно, що по них давно уже ніхто не їздив. Минав час. Дощ не вщухав. Починало сутеніти. Яна потроху охоплювала паніка, приходячи на зміну роздратуванню. Застрягнути казна-де посеред ночі, та ще в таку собачу погоду! Прожити-то сяк-так він зможе: завбачливо узяв з собою кілька бутербродів, термос з чаєм і пляшку води. Та й каністра бензину лежить у багажнику. Але ночувати посеред лісу – це все одно занадто! Він так і скаже головному. Нехай відшкодують моральні збитки! Думають, як він молодий, холостяк і не любить конфліктів, то можна скільки завгодно висмикувати його з відпустки й відправляти казна-куди у відрядження? Та він їх сам усіх відправить... От тільки б додому повернутись.
Несподівано хащі відступили, а дорога помітно поширшала. Вона вивела на величеньку заасфальтовану ділянку, схожу на площу. „Вертолітний майданчик, чи що?” – майнула у Яна думка. По той бік, скільки сягало око, тягнулась висока глуха бетонна огорожа. Ян навіщось під’їхав майже впритул, ніби сподіваючись, що це всього лише галюцинація. Коли до стіни лишалося близько метра, одна з її масивних секцій раптом плавно відсунулася вбік, відкриваючи широкий прохід. Ян від несподіванки натиснув на гальма. Тоді сталося ще дещо неймовірне: смужка асфальту, на якій стояла машина, перетворилася на конвеєрну стрічку й повільно, але невпинно почала затягувати її за огорожу. Ян заціпенів і лише встиг помітити через дзеркало заднього виду, як плавно стає на місце бетонна секція.
Подвір’я було величезне. Подвір’я було заасфальтоване. І щось із ним було не так. Перше, що впало в око – з десяток триповерхових, схоже, багатоквартирних, будинків дещо дивної конструкції, розташованих півколом і звернених фасадами на північ. У кожного з них був двоскатний дах, при чому з фасаду він мав звичайний вигляд, якщо не брати до уваги того, що складався з якихось блискучих пластин. А з протилежного, південного, боку, підтримуваний кількома підпорами різної висоти, він спускався аж до самої землі під кутом градусів тридцять. У центрі утвореного будинками півкола – велика півсфера з такого ж блискучого матеріалу. Із-за дахів визирав вершечок вузької труби.
З під’їзду одного з будинків бадьорим кроком вийшов чоловік років п’ятдесяти у сірих джинсах і сірому гольфі. Був він невисокий, міцний, рум’янощокий, помітно лисуватий і випромінював стільки здоров’я й енергії, що їх, певно, вистачило б на усю щойно залишену ним триповерхівку. Незнайомець з привітною усмішкою підійшов до Янового авто й безцеремонно шарпнув за ручку, відчиняючи дверцята з боку водія.
- Вітаю! Дуже, дуже радий! – затараторив рум’янощокий суб’єкт, простягаючи ошелешеному Янові руку з короткими пухкими пальцями. Той механічно її потиснув.
- Ходімо, прошу Вас! – розплився в щасливій усмішці незнайомець, забравши назад свою руку і вказуючи нею на житловий масив позад себе. – Я з радістю усе Вам покажу. Ви будете вражені!
Усе ще не опам’ятавшись, Ян вийшов з машини, на якусь мить задумався, замикати її, чи ні, потім вирішив, що їм (кому саме, він не міг сформулювати), не коштуватиме великих зусиль за потреби відібрати в нього ключі, тому просто хряпнув дверцятами і слухняно поплентався за привітним господарем. Пройшовши кілька метрів, збагнув, що саме було не так: обоє вони – і сповнений енергії незнайомець, і він сам, ішли без парасольок. За воротами періщив дощ, а тут – ні краплинки! Сіро й похмуро, насуваються сутінки, а дощ ніби відгородили тією високою бетонною стіною, що залишилася позад нього. Ян сповільнив кроки й підняв голову до неба. Всуціль запнене хмарами, воно проливало незліченні струмені води, котрі високо над головою натикались на якусь невидиму перешкоду, розлітались бризками й стікали кудись за обрій. Невже хтось улаштував прозоре склепіння таких величезних розмірів?! Маячня якась!
Рум’янощокий суб’єкт зупинився на кілька кроків попереду й уважно стежив за Яном. Коли той облишив споглядання неба й порівнявся з ним, чоловік плеснув його по спині й задоволено спитав:
- Справляє враження, еге ж? А Ви уважні. Так, це справді прозоре полімерне склепіння. Ми використовуємо його під час негоди. А коли сонячно – знімаємо. А ще Ви, певно, звернули увагу на вдосконалену конструкцію будівель? – він зробив широкий жест рукою. – На дахах розміщені сонячні батареї. На відміну від звичайних, вартість яких не окуповується виробленою ними електроенергією за увесь період експлуатації, наші по-перше, значно дешевші, а по-друге, їх коефіцієнт корисної дії складає аж дев’яносто два відсотки. І усе це спроектовано і втілено мешканцями нашого міста! – з гордістю завершив він свою промову. – А зараз я Вас із ними познайомлю, – тут промовець затнувся і навіть трохи знітився: – Я ж не представився! Рудольф Альфредович Сидорець, доктор фізико-математичних наук, керівник проекту „Місто майбутнього”. А Ви...
- Ян Євгенійович Вус, журналіст, кореспондент газети „Неймовірне поруч”, - відрекомендувався Ян, а про себе подумав: „Ну нічого ж собі поруч! Цікаво, куди це мене взагалі занесло?”
- Дуже, дуже добре! – засяяв щастям Рудольф Альфредович і затряс Янову руку. Ян ще раз глянув на співрозмовника і завважив, що на Сидорця той схожий, а от на Рудольфа Альфредовича аж ніяк не тягне. – То нашим проектом уже зацікавилась преса? – допитувався тим часом Сидорець. – Оперативно працюєте! Адже уся інформація суворо засекречена...
- Нажаль, преса не заслуговує цієї похвали, - з усмішкою перебив його Ян, відчувши нарешті в собі сили тверезо мислити. – А якщо брати конкретно мене, то я взагалі ні на що не заслуговую, оскільки не тільки не виконав доручення написати статтю про народження сіамських близнюків у селі Любимівці, а ще й заблукав і, схоже, влип в історію...
- То Ви тут випадково? – Сидорець, здається, трохи засмутився. – Що ж, повіримо на слово. Тим більше, що так мені й самому спокійніше. Посада керівника проекту накладає деяку відповідальність, погодьтесь.
Ян подумки погодився, але ніяк не міг збагнути, чому це керівник надсекретного проекту з таким завзяттям узявся проводити першому-ліпшому екскурсію по цьому самому об’єкту? Тим часом Сидорець провадив далі:
- Отже, Ви знаходитесь на території так званого Міста майбутнього. Це урядовий проект, поки що засекречений, спрямований на пошук шляхів подолання глобальних проблем людства та гармонізації суспільства. Діє він уже двадцять п’ять років і за цей час ми досягли значних успіхів...
Вони зайшли до під’їзду найближчого з будинків. Звичайний собі під’їзд: залізобетонні стіни знизу метрів на півтора пофарбовані синьою фарбою, а вище – побілені, сіра залізобетонна підлога... Незвичними були хіба що ідеальна чистота і яскраве, але приємне освітлення. Ніяких тобі недопалків, поламаних стільців і котячих відмітин. Кабіна ліфта теж виявилась на диво просторою, чистою, світлою і з усіма цілими кнопками. Піднялися на другий поверх (тут тільки Ян збагнув, що у звичайних триповерхівках ліфтів не буває). На майданчику було лише двоє дверей. Сидорець підійшов до тих, що ліворуч і натиснув великим пальцем на якусь кнопку, схожу на дверний дзвінок. Двері безгучно відчинились.
- Ласкаво просимо до об’єкта нашої особливої гордості, - урочисто проголосив Сидорець, пропускаючи Яна до величезної кімнати, дві стіни якої були майже повністю скляні. – Вони дуже люблять, коли навколо багато сонця і неба, - пояснив здивованому Янові.
Оскільки було хмарно, сонце заміняла незліченна кількість ламп денного світла. Загалом же кімната найбільше скидалась на небувалих розмірів клас, або ж лекційну аудиторію. У три ряди стояли обладнані усім необхідним комп’ютерні столи, на них, відповідно, стояли комп’ютери незнайомої Янові моделі, але, схоже, страшенно сучасні. А за столами у зручних кріслах розташувались... дітлахи років п’яти-шести. Шістдесят малюків спокійно сиділи за комп’ютерами й зосереджено клацали щось на клавіатурі з величезною швидкістю.
„Мабуть, вивчають клавіатуру, - подумав Ян. – Або ж грають у якісь ігри. Справді досягнення – так зацікавити дітвору! Ніхто не крутиться, не галасує... І це навіть без нагляду...”
Він підійшов до найближчого столу і, глянувши поверх русявої хлоп’ячої голівки на монітор, отетерів: увесь екран займала таблиця з безліччю комірок. Частина з них була заповнена якимись даними, а в інші хлопчик, майже не задумуючись, записував довжелезні формули. Просто так. З голови.
- Айк зараз працює над обґрунтуванням ефективності свого останнього винаходу, - прокоментував задоволений справленим враженням Сидорець. – Нова система клімат-контролю дозволить автоматично підтримувати комфортні температуру й вологість повітря, регулювати освітленість приміщення залежно від виконуваної людьми, що в ньому знаходяться, роботи і їх фізичного стану. Наприклад, якщо Ви почнете пітніти, температура й вологість повітря знизяться.
Ян розгублено закліпав очима і чомусь не знайшов нічого кращого, як спитати у русявого хлопчика: „Скільки ж тобі років, Айку?” Хлопчик на якусь мить відірвав погляд від комп’ютера і подивився на Яна, мов на прибульця. Потім знехотя підняв праву руку і показав йому розчепірену п’ятірню. А за мить уже знову заповнював формулами незліченні комірки електронної таблиці. Ян остаточно розгубився.
- Вони не розмовляють, - пояснив Сидорець. - Не дивуйтеся і не витрачайте марно зусиль.
- Це що, якась школа для глухонімих геніїв?! – вихопилося у Яна.
- Ну що Ви! – усміхнувся керівник проекту. – Ніякі вони не глухонімі. Він же Вас почув? Просто вони не розмовляють. У них немає такої необхідності. Мовлення як засіб комунікації вичерпало себе і стало непотрібним. Наші спеціалісти вважають, що це закономірне явище. У суспільстві майбутнього не буде місця цьому анахронізмові. Ви ж, певно, і зараз помічаєте прояви нівеляції значення мовлення? Хіба не скаржились Ваші знайомі, що дитина у три-чотири, а то й більше років не хоче говорити? Не „не може”, а саме „не хоче”? Не відчуває такої потреби. Натомість ледь навчившись сидіти, починає опановувати комп’ютер. І настільки швидко й професійно, що батьки тільки руками розводять. Здається, що діти уже народжуються з навичками роботи на комп’ютері і поводження з побутовою технікою. Здається, що вони еволюціонують разом із розвитком і вдосконаленням цієї техніки. Вони перестають спілкуватися між собою, а натомість чудово знаходять спільну мову з електронікою. Отже, усе цілком природно. Розпочинається новий етап розвитку людства. І ми, на відміну від батьків, педагогів і медиків, які намагаються боротися з цим процесом, не тільки не перешкоджаємо йому, а й усіляко заохочуємо. Як бачите, результати лише позитивні.
- Але ж ці діти абсолютно не адаптовані до життя у суспільстві... – почав було Ян, та Сидорець одразу його перебив:
- До життя у сучасному суспільстві – можливо. А от до життя у суспільстві майбутнього – чудово адаптовані! Ви бачите представників на даний момент останнього і найбільш вдалого випуску. Членам попередніх груп для того, щоб сконцентруватися й плідно працювати, необхідні були окремі ізольовані кімнати. Це, самі розумієте, додаткові витрати. Хоча, ніде правди діти, вони швидко окуповуються... А ці спокійно можуть перебувати в одному приміщенні, що абсолютно не позначається на продуктивності праці...
- До речі, про працю, - втрутився Ян. - Це виглядає просто дико! Такі малесенькі діти займаються такою серйозною роботою! Ну ще з мовленням - сяк-так, може, воно і справді закономірне явище. А от це вже точно неприродно! Не можуть же бути шістдесят дітей однакового віку і всі до одного – генії! Що з ними зробили?!
- Даремно Ви так, - похитав головою Сидорець з таким виглядом, наче покладав на Яна великі надії, а той їх не виправдав. – Ви забуваєте про неймовірні резерви людського мозку. Адже доведено, що зазвичай людина використовує його можливості лише на кілька відсотків. Наші учені відкрили механізми, що дозволяють мобілізувати прихований потенціал. А громадяни нашого Міста постійно вдосконалюють засоби реалізації цих механізмів. Така собі система, що саморозвивається. Повірте, головне – спрямувати свідомість у потрібне русло, виділити пріоритети і закріпити їх. Зараз ми використовуємо спеціальні комп’ютерні програми для корекції свідомості немовлят. Вони від народження знають, що їхня основна задача – працювати. Ні, це ніякою мірою не обмежує їхнього творчого потенціалу. Скоріше, навіть навпаки. У процесі виконання своїх завдань вони часто вдаються до досить неординарних рішень. Поза всяким сумнівом, це – творчість! Творчість, від якої ніщо не відволікає, творчість, яка дає відчуття задоволення від виконання своєї місії. А суспільство отримує високу продуктивність праці, небувалі темпи розвитку науково-технічного прогресу, відкриття, які й не снилися людству за звичайних умов, та ще й за низької собівартості...
- Тобто, ви перетворюєте дітей на зомбі?! На рабів?! – Ян був приголомшений.
- Навіщо цей пафос? – поблажливо усміхнувся Сидорець. – Навіщо ці гучні слова? По-перше, до рабства це не має жодного стосунку. Рабів тримали у кайданах і змушували працювати під страхом батога, якщо не смерті. А хіба Ви бачите тут наглядачів? Вони працюють „за ідею”. Це – їхня внутрішня потреба. До того ж, ми дали їм шанс, якого б вони, можливо, не отримали за тисячі років еволюції. Штучне стимулювання інтелектуальних здібностей – одна справа. А інша, не менш, а може навіть, і більш важлива – створення необхідних умов для високоефективної праці. Ми дали нашим мешканцям можливість просто ПРАЦЮВАТИ. Не думати про те, що вдома кран тече, що газ подорожчав, що дитині треба купити нові чобітки, що улюблена команда комусь програла, що на дорозі знову буде тиснява, що шеф не в гуморі, що скоро ревізія, що десь треба позичити грошей до зарплати... Не ламати голову над тим, що приготувати на вечерю, зраджує дружина, чи ні, чому захворів улюблений котик, просто так підморгнув Сашко, чи мав щось на увазі, з ким зустрічається донька, що це поколює у лівому підребер’ї, чи є життя після смерті... І, врешті, не відволікатися від праці через те, що зранку не поснідав, не виспався, хочеться курити, або ж з вікна дме... Не розриватися між роботою, домом, так званим дозвіллям і громадськими обов’язками... З огляду на усе це, ще не відомо, хто перебуває у рабстві. Кому доводиться цілими днями крутитись, як білці у колесі, заради жалюгідної подачки, на яку навряд чи можна достойно прожити? Зрештою, хто, проклинаючи дурну роботу, погоду й начальство, припхався казна-куди посеред ночі і навряд чи знає, що з ним буде далі?
Останнє зауваження змусило Яна знітитись. Звісно, цей Сидорець деякою мірою мав рацію. Особливо щодо його сьогоднішньої поїздки...
- Суспільство, у якому робота приносить задоволення і реальні плоди; суспільство, у якому праця сприяє розкриттю і розвиткові здібностей, а не фізичному і психічному виснаженню; суспільство, де люди живуть заради того, щоб працювати, а не працюють заради того, щоб вижити – ось наша мета! – проголосив Сидорець.
„Не вистачає лише: „Голосуйте за нас!”, - промайнуло у Яновій голові.
- А що стосується зомбі, - вів далі керівник проекту, - то, знову ж таки, не розумію, що Вас так вразило, шановний. Усе суспільство і Вас зокрема, щодня зомбують засоби масової інформації, реклама, пропаганда, релігія, масова культура... І це Вас чомусь не обурює...
- Вони ж нічого не побачать за своє життя, - скоріше з упертості, ніж через переконаність у правильності цього твердження, заперечив Ян.
- А Ви багато бачите, окрім телевізора перед сном? – в’їдливо поцікавився Сидорець. – Вони мають мету і засоби для її досягнення. Їм не доведеться мучитись, намагаючись збагнути, у чому сенс життя. Їм не доведеться страждати від нерозділеного кохання. Їх не будуть терзати сумніви, підозри, заздрість, злість, докори сумління. Отже, ніякого алкоголю, наркотиків, злочинів, самогубств...
- Мета, що виправдовує будь-які засоби... – пробурмотів Ян. – Це ми колись уже проходили...
- Чому Ви так вороже настроєні? – щиро не розумів Сидорець. – Я навмисно показав Вам нашу гордість, майже кінцевий етап реалізації проекту. Адже це просто неймовірно! Втім, аби Ви збагнули грандіозність зробленого, доведеться, видно, ознайомити Вас з усією історією. Ходімо!
Сидорець швидким кроком рушив до дверей. Ян ще раз оглянув занурену в тишу і світло кімнату. Десятки маленьких мешканців Міста майбутнього зосереджено працювали за своїми комп’ютерами, навіть не підозрюючи, що вони – гордість і майже кінцевий етап реалізації проекту. Хоч би хто крутнувся, хоч би хто подивився у їх із Сидорцем бік... Може, ці діти й справді щасливі? Розмірковуючи, Ян вийшов услід за своїм гідом, спустився разом з ним у ліфті, поминув кілька однакових на вигляд триповерхівок, зайшов у під’їзд, піднявся на третій поверх.
Сходовий майданчик являв собою довжелезний коридор з великою кількістю дверей по обидва боки. У Яна мимохіть виникла асоціація з гуртожитком. Він навіщось заходився подумки рахувати двері.
- Їх чотирнадцять, - з люб’язною усмішкою підказав Сидорець. – А зараз повернемося на кілька років назад, - натисканням кнопки він відчинив найближчі з дверей. – Прошу!
Вони переступили поріг. Квартирка була крихітна, зовсім як у гуртожитку. Праворуч, судячи з усього, - санвузол, ліворуч – єдина кімната. Вузенька шафа, вузеньке ж, нічим не застелене ліжко із жорстким навіть на вигляд матрацом незвичної форми, велике, на всю стіну, вікно, а коло нього – неймовірних розмірів робочий стіл, заставлений якимись пробірками, колбами, мікроскопами... Праворуч над столом розміщувалась панель з десятком кнопок. На приставному столику – комп’ютер. За столом у зручному кріслі на коліщатах спиною до них сиділа особа у чомусь сірому, схожому на комбінезон вільного крою. Судячи з усього, особа була невисока на зріст і злегка сутулилась. Коротко підстрижене волосся невизначеного кольору щетинилось на голові, а подекуди крізь нього просвічувала бліда шкіра. У кімнаті було світло, тепло і звучала якась легка приємна музика. Покриття на підлозі приглушувало кроки.
- Знайомтесь, - сказав Сидорець, - це – Ада.
Крісло повернулося на сто вісімдесят градусів і Ян ледь не відсахнувся: на нього дивилась старезна, зсохла і зморщена бабця. Ніс загострився, рот запав і тільки великі карі очі світились розумом і молодим завзяттям. На знак вітання Ада кивнула головою. Цей жест вийшов у неї якимось величним, схожим на уклін знатної дами. Ян не стримався і теж схилив голову.
- Ада – видатний біохімік і мікробіолог, - вів далі керівник проекту. – Можна навіть сказати – найвидатніший!
Видатний мікробіолог усміхнулась безкровними устами, від чого її обличчя ще дужче зморщилось.
- Чому я так говорю? – перепитав сам у себе Сидорець і сам собі відповів: - Тому, що саме завдяки її відкриттю став можливим нинішній рівень розвитку Міста майбутнього! Досліджуючи новий штам мікроорганізмів, вона виявила, що ці істоти синтезують речовину, у якій в оптимальних пропорціях поєднані необхідні людині амінокислоти, макро- і мікроелементи, вітаміни і навіть деякі антибіотики та гормони. Ця речовина під назвою „неовіт” уже кілька років заміняє нашим мешканцям звичні продукти харчування. Вона повністю засвоюється, не має жодної побічної дії і усього кількох десятків грамів її достатньо, щоб забезпечити добову потребу людського організму в енергії та речовинах, необхідних для побудови і відновлення клітин та тканин. Працює декілька лабораторій, зайнятих синтезом неовіту. Тим часом Ада продовжує свої наукові пошуки.
Ада знову приязно усміхнулась і схилила голову в легкому поклоні.
- Дякую, Адо, що приділила нам трохи свого дорогоцінного часу, - розплився в усмішці Сидорець і попрямував до виходу.
- Дякую, - розгублено пробурмотів Ян і рушив слідом. На порозі він озирнувся. Широка спинка крісла уже закрила від нього зісохле старече тіло і можна було лише розібрати, що рука у сірому рукаві приладнує щось на предметному столику мікроскопа.
- Скільки, кажете, існує ваш проект?! – найперше випалив Ян, щойно вони опинились на схожому на коридор гуртожитку сходовому майданчику.
- Двадцять п’ять років, - задоволено усміхнувся Сидорець. – Цього року - ювілей.
- Але ж цій... Аді ніяк не менше вісімдесяти.
- Прогерія. Чули, певно, про таке захворювання? Організм старіє шаленими темпами. Спочатку ми вважали, що це – побічний ефект від клонування. Соматичні клітини, ядра яких використовуються при створенні клонів, уже мають певний біологічний вік, тож новостворений організм надолужує своє, досягаючи того ж віку за найкоротший час. Кожна клітина має свою пам’ять і її не обдуриш. Проте згодом виявилося, що темпи старіння не сповільнюються і після досягнення віку батьківського організму...
- Ви клонуєте людей?! – мало не скрикнув Ян.
- Клонували, - уточнив Сидорець. Так, законом це заборонено. Але не забувайте, що ми реалізуємо урядовий проект і маємо деякі особливі повноваження...
- Урядовий проект! – закипав Ян. – А якого, власне, уряду?!
- НАШОГО уряду, - значуще мовив Сидорець, зробивши акцент на першому слові. – Втім, клонування – це пройдений етап. Він дав змогу створити найсучасніші комплекси з відтворення людини. Спеціальні пристрої і комп’ютерні програми дозволяють виділяти з будь-якої, навіть неживої клітини молекули ДНК і здійснювати перекомбінуваня нуклеотидів. Це процес, близький до природного. Можливе комбінування генів на основі програми генерування випадкових чисел. Можливе також спрямоване комбінування для створення організму із заданими властивостями...
- „Зачем нужно искусственно фабриковать человека, если любая баба его может родить когда угодно?!?” – не втримався Ян. Цитата з улюбленого твору навернулась на язик сама і виявилася, як йому здавалось, дуже доречною.
- Ну от, знову... – з сумом констатував Сидорець. – Цій фразі уже майже сотня років! Зрозумійте ж, нарешті, що наука не може стояти на місці! Прогрес неминучий! Зміни в генотипі дозволять отримати захист від будь-яких вірусних і бактеріальних захворювань, не кажучи вже про спадкові хвороби. Крім того, наш метод позбавляє людей клопотів, дискомфорту і проблем, пов’язаних з вагітністю і пологами. І для держави – суцільна вигода: навіщо платити лікарняні, допомогу при народженні, давати матерям довготривалі відпустки і ще якось заохочувати появу дітей, коли можна отримати стільки нових громадян, скільки потрібно і тоді, коли потрібно, та ще й таких, яких потрібно?
- Кажете, люди не хворітимуть? – із сарказмом перепитав Ян. – А як же оці? – він красномовно хитнув головою у бік довжелезного ряду дверей.
- Це – тимчасове явище, – нітрохи не знітився опонент. – Методики постійно вдосконалюються і я певен, що цю проблему найближчим часом удасться вирішити. Хоча, чи така уже воно й проблема, - лукаво усміхнувся він. – Так, тривалість життя усього чотирнадцять-п’ятнадцять років. Але, як не крути, це найбільш продуктивний вік. Згадайте себе тринадцятирічного. Скільки нових, сміливих ідей! Який політ фантазії! Яке ясне, чітке мислення! Хіба Ви самі не дивувалися зрілості своїх суджень, оцінюючи їх з висоти нинішнього віку і досвіду?
- Отже, відпрацьований матеріал? – протягнув Ян. – Справді, дуже зручно: країна без злочинності, із, вважай, дармовою робочою силою, з небувалими досягненнями у галузі науки і техніки, з нечуваною продуктивністю праці... Ніяких тобі лікарняних, відпусток, профспілок, забастовок,... Люди активно трудяться з пелюшок і до повного фізичного зносу. Але це - не біда, наштампуємо нових таких самих, а, може, ще й кращих! І, головне, усі цілком задоволені: поспав кілька годин, проковтнув поживну пігулку, примостився поближче до сонечка – і працюй, ні на що не відволікаючись! Якщо усе так і піде, то світове панування – у вас у кишені! У ВАШОГО уряду. А що ж із Вами? Особисто Ваші діти створені за допомогою надсучасних технологій, що позбавляють від усіх клопотів, і помирають зараз від старості, ледь досягши підліткового віку? Чи, може, Ви особисто і члени Вашого уряду відмовились від звичної, ласої, здорової і безпечної їжі? Звісно, ставлячи масу експериментів і отримавши безперечно позитивні результати, перевірені часом, дещо ви візьмете для себе. Може навіть, багато чого візьмете. Та чи замислювались Ви над тим, як будуть жити Ваші діти й онуки? Як житиме та купка людей, котра правитиме цим новим рабовласницьким суспільством? Які у них будуть цінності? Які прагнення? Чи не розбестять їх ситість і безтурботність? Чи не стануть вони жорстокими й цинічними, змалку знаючи, що людське життя нічого не варте, що світ навколо – лише матеріал, яким можна скористатись і викинути. Хоча ні, їх позбавлять навіть цієї турботи. Чи не загрожуватимуть їм самим депресії, алкоголізм, наркоманія, самогубства через нерозуміння сенсу власного життя?
- Яків Спиридонович мав рацію, - тяжко зітхнув, вислухавши цю тираду, Сидорець. – Обивателі по вуха застрягли у забобонах і так званих морально-етичних принципах. Тепер Ви розумієте, чому проект засекречено? – звернувся він уже до Яна.
- Це я розумію, - відказав Ян. – А от чому Ви мені усе це розказуєте та ще й показуєте – ніяк не збагну! Чому мене взагалі впустили на секретний об’єкт?
- Бачте, шановний, - узявши його під руку, тоном, яким зазвичай розтлумачують щось нетямущій дитині, почав Сидорець, - одна з причин – якраз таки необхідність зберегти секретність.
Вони зайшли до ліфту й за мить опинилися на першому поверсі. Сидорець тримав інтригуючу паузу, аж доки за ними не зачинилися двері під’їзду, а потім продовжив:
- Посудіть самі: якби Ви не повернулися з відрядження, здійнявся б галас у пресі. Журналіст Ви, треба віддати Вам належне, досить відомий і популярний. Почалися б сякі-такі розслідування. Не на державному рівні, звісно, а незалежні. Але вони, як правило, і створюють найбільше проблем...
Янові підступив до горла клубок і він насилу проковтнув слину.
- Це один з можливих варіантів, - майже лагідно говорив Сидорець, насмішкуватим поглядом спостерігаючи, як то блідне, то червоніє журналіст. – А якби, припустимо, Вас не впустили на територію, Ви б постояли під височезною бетонною стіною й повернулися до рідної редакції. Адже ж неодмінно нафантазували б що-небудь! Ніщо так не притягує й не інтригує, як таємниця! Редакція не проґавила б такої нагоди повідомити сенсацію. Статтю б підхопили, передрукували, перекрутили, перебрехали... І вийшло б, що тут як не база з підготовки терористів, то полігон, де випробовують біологічну зброю. Якщо взагалі не штаб-квартира прибульців. А друга причина, – Сидорець криво усміхнувся, - моя слабкість, банальне бажання похвалитися й потеревенити з ким-небудь. Так, знаєте, працюєш-працюєш, а поділитися своїми успіхами – ні з ким. Колеги, керівництво - це не те! Так, є у мене така вада, - знову усміхнувся він. – Вада, якої не матимуть члени нового суспільства...
Вони стояли на величезному порожньому подвір’ї, підсвіченому прихованими прожекторами. Над їхніми головами плакало дощем сіре небо, але краплі не долітали до землі. Янові подумалось, що це Творець оплакує своїх нерозумних дітей, котрі вирішили, що Його образ і подоба для них надто недосконалі й заходилися створювати собі подібних на власний розсуд. Відгородилися від неба полімерним ковпаком і вважають, що закони природи для них неписані...
- Знаєте, задум цього проекту народився давно, - говорив між тим Сидорець, котрого явно потягло на відвертість. – Але поштовхом до початку його реалізації, як це часто трапляється, стала випадковість. Може, Ви помітили... А втім, навряд, адже Ви не знаєте, де знаходитесь? Так от, Місто межує із зоною відчуження. Це дуже зручно: навколо – пустка, ні душі, ніхто не пхає носа, територія не обмежена, бери – не хочу... Першими нашими мешканцями стали тридцятеро дітей з інтернату та з найбільш потерпілих сіл, чиї батьки загинули у перші дні після аварії. Офіційно, усі вони були направлені на лікування і померли, переважно, від променевої хвороби. Подробиць ніхто не дошукувався. Та, практично, і нікому було. Насправді ж одразу померли лише двоє. Решта – значно пізніше...
- І Ви так спокійно про це говорите?! – не стримався Ян. – Та ви усі просто чудовиська! Але майте на увазі: я цього так не залишу! Громадськість дізнається правду... – і він рвонув до машини, що усе ще стояла недалеко від воріт, не дуже, правда, уявляючи, як зможе звідси вибратись, але сповнений рішучості зробити це за усяку ціну.
- Шкода, - Сидорець зітхнув з непідробним жалем, - мені ще стільки хотілося розказати...
Він неквапливо підійшов до машини, у якій уже сидів Ян, нервово намагаючись завести мотор, неквапливо дістав з кишені джинсів крихітний сріблястий пристрій, плавним рухом випростав руку, майже торкнувшись скла передніх дверцят.
- Нажаль, він має обмежений радіус дії, - ще встиг почути Ян, а потім усе потонуло в яскравому світлі...
Злива не вщухала. Здавалося, що справді „відкрилися всі джерела великої безодні, і розчинилися небесні розтвори.” Сутеніло. Щоправда, суттєво на видимість це не впливало, оскільки за суцільною сірою стіною дощу і так мало що можна було розгледіти. Ян з’їхав на узбіччя й зупинив машину. Двірники марно намагалися впоратись із потоком води, що стікав по лобовому склу, і Ян їх вимкнув...
