-Чого такий сумний, Федько? Дружина виховувала? Черговий імпічмент від неї одержав?
-Та ніхто міліцію у печі не їсть! З чого ти взяв?
-Їм.. в піч... мент..
-Тю, ну ти, ребусник відшараджений... Та то ж імпічмент. Слово таке іноземне, просто „тьху на тебе” по–нашому означає. А, ти, ну й чудило, таке удумати.
-Так, що, між ніжні шестерні жінчиного виховання попав?
-Отож.
-А що ж ти хотів, шановний яснопане? Чмакаєш за столом, легше їсиш руками ніж ложкою, я вже не кажу про виделку. Ситість показуєш відрижкою і, взагалі, сп`яну з Нон Стопом вночі запареною дертю з картопляними лушпайками закушували. Геть чисто бідну свиню об`їли. Ще й наполегливо і стало трудові піньонзи пропиваєш? Хіба це не про тебе? Хорош, скажу, ти, сєвєрний олєнь. А по-нашому, добра таки свинота. Ти не ображайся. Вона правильно над тобою працює. Так, дивись, років у 50, якщо не згориш від вогняної води, хоч свиню об`їдати перестанеш. Я тобі скажу, як родному:
Слухайся свою дружину, Федюню, старайся. У вас же з нею усього одна голова на двох і та не у тебе.
–Що кажеш, Петруньо? І у тебе з по-женські... проблеми? Всмислі, по бабській часті? Та, з дружиною ж, звичайно.
-Ага, хай їй грець.
-Ну, шановний, тут інший ситець. Ти ж тракторист, три класи–два коридори, а вона ж інститут закінчила, культурно-музичний. Культура, там вєздє, аж прьот. Я знаю, бо до них заходив, як рибу продавав „з доставкою”. Там композитори на стінах скрізь висять і на студенточок молоденьких зиркають, особливо ж Бетховен... Старий шибеник... Гобой, там є, фагот, скрипка, рояль у кущах, танці – шманці перед зеркалом на всю стіну…Естетка, коротше, а тут, вибачте, стоячі носки вулканізувати.
-Федька, відчепись, не естонка, а естетка… Це значить не естонка…
-Да, а рибку всі купували: і естети і естонці , і не дуже.
-Коротше, Петря, забуває вона у тебе про свою головну начинку. А що ж воно там у них обертається? Я так вважаю, що кожна жінка – це, найперше, власному чоловікові - дружина, дітям – мати, онукам – бабця... Коротше, мир – народам, слава - садоводам. А потім, вже, там, професії, освіти, консерваторії консервувати... А вона тебе просто ігнорує...
-Та не гонорея у неї, Федька, „ігнорує”, це коли вдає ніби не помічає. Та заберіть звідси цього счєтовода, вічно він у штанях дбайливо майно перекочує, коли інші слухають. Скинеться, як здрасьтє, ще луна від шпанських джмелів у вухах повним ходом, напівнедочує, і варнякає.
От, перебив, терорист з гарніром, так про що я? А, про твою, Петьку. Вважає вона, що ти їй вже і не людина, бо культурою та освітою їй не рівня. Що чоловік її - так собі, недоробок без доробок, якийсь. А себе має за Розу Римбаєву та Клару Цеткін у одному варенику.
Згадав я тут одну історію… Про циркового півня. Отож, слухайте…
Жив я тоді у райцентрі. Навчався в училищі на тракториста. Закінчив перший курс. Вирішили ми з друзями та товаришами по цьому поводу випити. Культурно, по можливості, але на скільки грошей вистачить. Купили ікри кабачкової, хліба, консервів „Завтрак туриста” та, звичайно ж, і вогняної води. Точніше народної водки „Самжене” називається. Накрили в общазі стіл і почали...
Десь через півгодини забажалося додати ще культури. Дістали 3 гітари, баян. Зібрав Валька Носач „ударну” установку з чемоданів „дипломат”, -тепер таких не випускають -, взяв 2 дерев`яні лінійки і... понєслась...
Зіграли спочатку нашу бойову „Затянулась бурой тіной гладь старінного пруда”, потім „Нє прячь зєлєниє глаза”, „Бєлиє рози”,... інші хороші пісні. Тепер, нажаль, таких мало співають. А як вже дійшли до „Ой на горі два дубки”, забігає, черговий по поверху і, весь зі страху вібруючи, бідолаха, мов той двигун на стенді, каже:
Шухєр! Директор!
–Та звідки?
–Клепка вас здала.
Поясню, Клепкою ми прозивали вахтера Клеопатру Пахомівну, рідну сестру директора училища. А то така була бабця, що сторож майстерень дід Семен про неї якось сказав:
Така у нас Клепка задушевна, тільки й зрадієш, як своїми руками задушиш.
-Повальний шухер! Беремо все з собою і на природу! – кажу.
Сказано-зроблено. По пожежній драбині спустилися вниз, потім городами до річки. Ось ми вже і на березі під вербами. Світить общага удалині вікнами, десь подекуди ще вогні та вогники і на небі отакенні літні зорі. Ото й все освітлення. Наче тихо навколо. Розпалили вогнище і тут виявилося, що випити є, навіть багато, а закусити нічим. Навіть баян з собою, а закусити нічим. Уявляєте? Довбаний баян!... Забули їжу ми, дуже вже швидко драпали.
Дістає тут Колька Шморгун брезентову торбу і каже:
Мужики, тут поряд пересувний цирк-звіриниць стоїть, пішли у сторожів якоїсь їжі попросимо. Сам не піду.
Тут я і кажу:
Шморг, йду з тобою. Хлопці, без нас не продовжуйте!
Прийшли на місце, сморід, скажу я вам від тих кліток зі звірями... Да, краса завжди має отаку оборотну сторону. У сторожці темно. Постукали. Ніхто не відповідає. Колька каже:
Он замок на дверях навісний, мабуть пішла охорона до якогось хрона.
Роззирнувся я по освітленій території: людей не видно.
-Що робити будемо? – питаю.
–А звірі-артисти, знаєш які жирні бувають? Їх же дуже добре годують, бо їм багато думати треба.
-Ну, Коляне, освіченого бегемота чи слона забити подвиг достойний самого Рембо з голоду охлялого, але дуже вже великі туші, не надірвати би пупів на переносці.
–Да, - зі знавецькою міною каже, Колька: треба шукати, когось полегшеного, але тільки не за рахунок вгодованності.
І пішли ми шукати. Стривожені хвостаті артисти підняли страшенний ґвалт. А ми всеодно ідемо. Різних там коней, мавп, тхорів з дикобразами та борсуків забракували по причинам, як розмірів чи неістивності, так і складності процесів забою та приготування у їжу. Нарешті дішли до птахів. Ось ці кандидати нас і влаштують.
–Ти балакучу попугаятину, Коляне, будеш?
-Та ну її у баню, нащо вони треба, кури лихословні? Я ось, наче просто півня знайшов.
–Ану, діставай.
Відчинив Микола задвижку на клітці, засунув туди руку і одразу хтось звідти невдоволено заволав по-курячому. Витягує. Да, півень, але добрячий такий, кіл на п`ять. Грізно глипнув на мене оком і надривно заматюкався по-півнячому. Глипай-глипай, позаштатний директор скотомогильника, а мітингувати серед тут ми тобі не дамо.
-Що, кажу до півня, Вибач нас, Курячий Топтун, скінчилася твоя артистична кар`єра. Не хлібом єдиним, а ще й курячим м`ясом цієї ночі буде жити майбутній механізатор.
Швиденько скрутили голову, щоб не горлав, не клювався та не дряпався. Вклали його Шморгуну у торбу і драла через огорожу...
Вже добігали до ріки, як почули, що у цирку знявся переполох. Та нас це вже не стосувалося. Зраділі хлопці швидко висококультурну здобич нахолодну обскубли і, як змогли, обпатрали. На якихось прутиках пожарили... Добре погуляли. А завдяки участі півня-артиста, ще навіть культурніше ніж планували.
Вранці приходить у общагу староста групи і каже:
Нас сьогодні у 3 години ведуть у цирк-звіринець на виставу. Майстер сказав, що явка обов`язкова, буде директор і проведе перекличку.
Робить нічого, прийшлось піти. На початку вистави, ведучій об`явив, що сьогодні улюбленець публіки, переможець багатьох конкурсів та володар різноманітних відзнак, вчений півень на ім`я Маврикій, виступати не буде. Хтось артиста вкрав із клітки. Я у цей момент глянув на Шморга. Колька солодко і хижо облизнувся та любовно погладив себе по пузендлу, як Вовк, що виконав і перевиконав всю свою „продовольствєнную програму”: зжер семерих козенят, бабусю і Червону шапочку, Сіренького Козлика і Хлопчика – Мізинчика та ще й Колобка вкрав у Лисиці і з`їв. А потім і руду на закуску лигонув. А Мисливець так і не прийшов...
Хочу, що сказати: зуби молоді, смачно, але півень як півень. Хіба, що жирний. А такий великий від того, що старий. Довго навчали різним трюкам та ще потім якийсь час відпрацьовував харчі. Але тут втрутилася, так би мовити, доля всіх курей і він, як говорить наш фельдшер: лєтально відлітався. І відлітався півень, скажу я вам, то, як на мій смак, досить непогано, дуже смачно. У нас же у селі так довго півнів не держуть. Нам півнячі трюки приткнути нікуди.
Так от я й кажу, Петря, ти не дивись, що вона в тебе там отака із себе. Пам`ятай циркового півня. Що у ньому головного? Курятина. Основний так би мовити смак. От і ти з нею просто і... твердо. І чим твердіше, тим простіше. Щоб сильну руку хазяїна відчувала. Та не бийся. У них у освічених мозок легко збовтується. А назад потім довго не розбовтується. Словом та ділом впливай. Тоді і тобі, і їй буде добре. Ну, на все добре! Он уже навіжено бригадир біжить скажений...
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
