А потім він закрив своє серце, щоб більше ніяка муха не кусала. Закрив очі, щоб ніяка пилюка не мішала. Він вирішив жити лише у власне задоволення, не звертати уваги на невідомих чи знайомих колись до мозолів осіб. Він вирішив закрити рота і нікому не сказати: «залишись зі мною». Він вирішив бути собою, тільки з собою. І йому було так добре;заглядати в шпарку в вікні та не впускати нікого в свою кімнату. В ньому не було вже гною від ран, які залишили оточуючі, в ньому не залишилось ні граму сорому за вчорашні вчинки. А вчора було жахливим: він подививсь новій їй в очі, а вона показала йому все на пальцях. Тоді він підійшов близько до неї і поцілував. Вона ж засунула йому руки в душу і встигла порвати її на частини. Вчора було нескінченним. Але виявилось, що і це має свій кінець…. Його вікно було низько, кожен прохожий міг заглянути. Та ніхто не проявляв такого бажання. Але ж не вивісити йому таблички: «подивіться у мою сторону», тим більше сьогодні міняється його наповнене стереотипами життя. Вже інша пилюка пектиме в очі, бо все-таки інколи забуваєш обіцянки,які дав самому собі. Інше бажання буде гнати в глухий кут, з якого, як виявилось, можна втекти…. Він про це теж дізнавсь вчора. Поцілувавши ту дівчину з очима, які вже встиг зненавидіти. А чому в такому випадку, поцілував? Та просто, щоб показати свою величність, владу, щоб запам*ятатись і таке всяке. Ну от, виложив він їй всі свої мрії в підсвідомість, навіть того не усвідомлюючи, а вона потягла в той сам глухий кут. Поки добирались, стало темно і його очі звикли до її несказаних слів. А вона все мовчала, не зводячи погляду з його руки. А чого б це? Хай дивиться, де хоче, а мені, що до того? Тоді він подумав, що головне-дихати, забути, не розуміти, іти... А, де власне, вона веде? Він спитав, а вона тільки посміхнулась, закрила очі і потягнула за руку. «Їй сподобалась моя рука. Такого я ще не знав».Іронія була його фішкою. Вони опинились на мості. Вона продовжувала посміхатись, але радше до води, ніж до нього. «Добре, що вже руку не буравить поглядом. О, і для чого я тут? На що надіявсь? А вона? Невже їй не страшно?.. Схоже на те, що ні краплі…».
А потім вона надягнула нові окуляри і вийшла на вулицю, закидану обгортками від почуттів, необдуманих слів і калюж із сліз. Подивилась в небо. Щось з ним не так. Зняла окуляри, так на багато краще: видно всю його красу. Її вулиця була неприбраною, на інших не було потреби часто підмітати, а тут постійно наповнювались смітники, а сміття збільшувалось і збільшувалось. Саме так вона жила. Життя переповнювало її. Для оточуючих вона була щасливою. Добре, що на обгортках немає надписів, а то кожен дізнався б, з під чого вони…. Вона зловила його погляд. Захотілось бути такою, як усі, щоб ніхто не зміг вбити. Пояснила все зрозуміло. Не встигла надягнути окуляри, як він опинивсь на відстані кількох сантиметрів і перевернув частину світу. А вона не любила змін, тому вирішила відплатити…. Її вулиця також відрізнялась і тим, що не кожен міг по ній пройти. Вона сама обирала тих, які могли побачити її дім зсередини. Тільки, коли вона спала, то одиниці могли закрастись на чужу територію…. «Ні, йому не зрозуміти, краще хай просто відчує…». Вона стиснула його руку і пішла знайомою стежкою. І їй зовсім не було страшно, вона ловила кожен момент. В те місце вона ходила нерідко. Щоб сховатись від реальності, набратись сил посміхатись…Вони стояли на мості. Тінь падала на їх руки, тому вона відвела погляд і подивилась у сторону. Привіталась подумки з вітром і сказала йому….
«…Це моє місце, де обіцяє здійснитись мрія»
- Раніше ти не говорила, що любиш тут приходити.
- Раніше я не позбувалась свого серця.
- Я не хотів, щоб усе так закінчилось.
- А я не хотіла, щоб колись прийшов кінець.
- Я вже не зможу так жити.
- Я тебе не заставлю і навіть не прошу.
- Мені треба іти.
- А мені треба тебе забути.
- Віриш?
- Так.
- А я не вірю. Навіть твоїм очам. Тим більше, собі.
Вона відпустила руку. «Іди».
Він заховав руку в кишеню і посміхнувсь, але вона вже не дивилась в його сторону… Він знав, вона вірить у світло. І колись воно прийде в її життя знову. Бо хто вірить, той не розчаровується. А він… Він чомусь втратив сили. Як банально. Банальне все життя. Тільки не….
Вона дивилась у воду та спостерігала за колами, які створювали краплі, що падали з очей. Потім їх стало більше. Почав падати дощ. Вона не знала, чи любить дощ. Він ж постійно сумний….
Сьогодні він мав намір виконувати свою обіцянку. Були успіхи… В ночі майже не спав. Пробудившись, коли ще сонце не освітило його частину землі, вийшов і сам не розуміючи до кінця, куди йде, побачив міст. Той, що вчора. Той, що всі роки. Але ніколи те місце не викликало в нього таких відчуттів. Таких, яких він не хотів знати. Коли подув вітер, він ніби відчув її запах. Парфуми, які він їй подарував. Давно він не дарував їй нічого: ані тепла, ані своєї присутності. І, що його так змінило? Він сперся на перила і дочекавсь сонця.
Вона в той час засинала, повернувшись додому. Закрила очі. І їй наснилась їхня коротка вічність…
