Біль – це найпотворніше і водночас найблагородніше із відчуттів…
ЇЙ подобалось бавитися друзками скла. Часто на згадку воно залишало різні за глибиною і формою порізи. Рани не встигали затягуватись, бо батьки стабільно щось розбивали: посуд, вікна, двері, сподівання… Оті спогади про побоїща ніяк не вдається стерти з пам’яті. Хіба що замалювати фарбою. Тато з мамою напивалися, а потім шаленіли. Ніколи не контролювали себе. Дівчинка стояла між ними, благаючи: «Не треба, не бийтеся, ну будь ласочка!». А потім у малечі котились безпомічні сльози, бо батьки ніколи не зважали на своє дитя. Далі продовжували з’ясовувати стосунки. Вони вже давно не чули і не слухали одне одного. Отак починалися бійки, раптово і практично з нічого. ЇЙ залишалася роль німого спостерігача: мама побита і зомліла лежить на холодній підлозі, а тато кидає в неї недопалки від цигарок. Дитина лише чекала свою хресну матір, яку називала “добрим Янголом”.
Згодом, приїжджала хресна. Нічого не кажучи, забирала дівчинку з того пекла. Тулила до грудей, заспокоювала: “Все минулось, заспокойся, сонечко!” Малеча засинала в неї на руках, а зранку прокидалася вже в іншому світі: чистому, радісному, сонячному і привітному, без п’яниць, сварок і розбитого скла. Через тиждень або два батьки приходили до тями і згадували, що вони мають дитину. Поверталися, забирали ЇЇ додому, щоб почати все знову. В такі дні вона завжди плакала, бо боялася їх більше за темряву.
Мала намагалась не згадувати останнього разу, коли бачила їх. Тоді Янгол десь затримався. Пам’ятає, що під час чергової роздачі, перепало і ЇЙ. З останніх спогадів: шафа із дзеркалами і кількома наборами посуду, що з важким гуркотом падали на неї. Дівчинка втопилася у битому склі. ЇЇ застиглий погляд відбивався у сотнях скривавлених друзках. Батьки думали, що дитина померла. Остаточно втративши глузд, повбивали одне одного. Малеча не попрощалася з ними на похороні, бо пролежала у лікарні із цілою купою швів та переломів.
Після одужання, вони з хрещеною часто ходили до них на могилу. Янгол радила не тримати на них зла, бо ж не були поганими людьми, просто загубилися у житті. Дівчинка вірила своїй рятівниці, і щоразу просила лиш купити фарби чорного кольору. Інколи дитина залипала у екрані болісних спогадів до втрати світовідчуття. Тоді Янгол сам брав ту фарбу і швидко замальовував його товстим шаром. Хресна ніколи не підпускала ЇЇ до скляних поверхонь.
Якось хрещена поїхала в Німеччину до подруги на місяць, а ще через місяць її не було взагалі. Після тієї поїздки вона жодного разу таки не вийшла на вулицю. Почалася історія болю. Вона завжди була надто терплячою, рідко скаржилася. Але цього разу все було інакше. В лікарню лягати не хотіла. Після смерті її чоловіка з провини лікарів, втратила довіру до медиків. Дні вбивали її. Відлік почався у зворотному напрямі…
Цікаво, як народжується смерть? Напевно, благородніше, аніж нове життя. Без фізичних злягань. Можливо, справді від святого духа? Скільки треба виношувати смерть? Бога немає. Якби він існував, то не забирав би з такою жорстокістю янголів, яких так щедро дарував напередодні.
…Її останній місяць випав з мого життя, наче загублена частинка пазлу. Мій Янгол відмовлявся від їжі, згорав, наче запалена свічка. Тоді я почала молитися. Але навряд чи їй від того ставало легше. Згодом, коли купала її, помітила як неприродно збільшився її живіт. Це було схоже на вагітність… Але виношувала вона не нове життя, а свою смерть. Біль вплітався у кожну хвилину її догорання, так само, як і безжальні метастазові обійми.
Згодом, єдиним спасінням був «Трамадол». Лікар щодня виписував на нього дозвіл. Це наркотичний препарат, який не можна купити багато за раз. Але минуло ще трохи часу, і навіть він полегшував біль лише на кілька годин. Ніч була найтяжчим для нас обох періодом. Їй здавалось, що темрява поглине, і вона вже ніколи не побачить світанку. Я пригортала свого Янгола до себе, брала за руку і розповідала як завтра прокинеться сонечко, як чарівним промінням торкнеться її розкішних кучерів, і що вона неодмінно одужає. Хрещена заплющувала очі, а я вкотре забирала у свої долоні її сріблясті сльози. Хвора лише час від часу огорталося сонною оманою. Вночі їй часто не вистачало повітря. У нас не було кондиціонера чи вентилятора, тому я брала якийсь із своїх зошитів і махала так довго, як це було можливо.
Ще якогось дня її вдарила лихоманка. Їй було дуже холодно: шалене тремтіння, шкіра набула темно-синьої барви. Мені стало страшно, намагалась зігріти її усілякими способами, обтулювала усіма ковдрами, коцами, ліжниками. Дзвінок у двері, на щастя, - лікар, укол, забуття…
Якось коли прийшла медсестра, робити наступний укол знеболюючого знесилений Янгол наказав мені вийти з кімнати і більше ніколи не приходити. Я не розуміла що коїться, чому з-під ніг тікає земля. А вона кричала, і погрожувала, що вб’є мене, якщо підійду ближче. Я забилась у куток за дверима, і так сильно ще ніколи не плакала. Просто в той день надія вислизнула з моїх долонь, і я знову побачила сотні найгостріших друзків...
Невдовзі, на її тілі почали проступати пролежні. Мені здавалося, що такі рани можуть отримати лише святі. Я намагалася полегшити її біль, накладала компреси. Але тих ран з кожним днем ставало все більше. А мені було 14 років, і я проклинала себе, бо зовсім не знала як полегшити її страждання . Ніхто не знав…
Наприкінці я вже не могла схопити її погляду, він тікав крізь мої знесилені пальці, наче пісок. Її очі перетворились на прозоре скло. Вона помирала у моїх обіймах. В ту ніч мій Янгол народив смерть, а мені не залишалось нічого, окрім як прийняти те потворне дитя. Її широко розплющені очі бачили щось нове і незнане, про що вона хотіла мені розповісти, судомно хапаючи останні ковтки життя. А я тримала її голову на колінах і благала Бога, в існування якого не вірила, щоб цей біль став хоча б для неї останнім. З охололим тілом на руках я зустріла той світанок, який вона так боялась не побачити…
