Мене звуть Анді. Якщо хтось запитає з якої нації я походжу — скажу: я рудокопець! Країну Рудокопія я вигадав давно. Ще зовсім маленьким мені подобалось сидіти під ковдрою і мріяти. Розумієте, там було темно і затишно, неначе, в справжнісінькій печері. Ну, а хто живе в печері? Гноми і рудокопи! Опецькуватим гномом мені бути не хотілося, та й, чесно кажучи, здавалося наївним — я вже тоді знав, що їх не існує. А от рудокопи, шукачі скарбів, підкорювачі надр, сильні духом мовчазні люди — це було круто! Коротше кажучи, я зробився королем рудокопів і весь свій вільний час проводив під старезною кошлатою ковдрою, що її бабуся припхала з якогось пансіонату в Карпатах. Сидиш було там, і тобі по цимбалах на двійки в щоденнику, маму, тата, сестру... Сидиш і мрієш, мрієш, мрієш!
Мрії були різні: про підземне царство, рабів, які задовольняють твої забаганки, зубатих драконів і навіть царівну. Трохи пізніше я почав реалізовувати намріяне. Наприклад, я вигадав, що королю мають приносити різні дари і ласощі, і після цього почав брати із собою в свою країну різні наїдки. Потім мені здалося неправильним, що цілий король рудокопів, аби попісяти, чи покакати мусить лишати державу і пертись до туалету. Так в моєму царстві з'явився горщик. Ой, який то був горщик: біленький, з манюньою квіточкою і кришкою. Його, здається, мені подарували хрещені, але коли я втік від них до Рудокопії на один із своїх днів народження, вони засмутилися і більше не навідували нашу родину.
Правда, батькам не дуже подобалося моє захоплення. Тато казав, що син росте поцом і аутистом і у всьому цьому винна мама і бабця. Мама казала, що я нормальна дитина і тікаю під ковдру тільки коли тато п'є і лається матюками. Тато казав, що він у моєму віці ганяв у футбол і вже дрочив, а мама плакала і говорила, що краще нехай дитина сидить під ковдрою, аніж бачить, який у нього тато козел. Ситуацію спробувала виправити сестра. Вона міркувала так: якщо дитина не вилазить з під ковдри, значить їй не хочеться на вулицю. Для того щоб дитина туди захотіла, їй треба купити песика. Логіки в її словах було мало, але песик в мене таки з'явився (його подарував татків приятель охоронець зі стоянки, там якраз сука привела цуценят від дворняги).
Песик був плюгавий і дуже любив гризти таткові чоботи. Одного разу тато прийшов з роботи пізно і дуже засмучений, а коли побачив, що його нові мешти з'їдені до підошов, насварив песика і викинув його з балкону нашої квартири. На диво, песик лишився живий, але геть втратив здатність ходити. Він тільки їв і пісяв. Так в моєму царстві поселився ще один мешканець! І ви знаєте, ми з ним нормально потоваришували: разом мріяли, разом користалися горщиком, разом їли і всіляко розважалися. Але якось він мені сказав: знаєш, ми вже дорослі, а країна в нас досі несправжня. Дивись, всі наїдки ти приносиш сам і тільки вигадуєш, що це раби. Спати ти все рівно йдеш до ліжка і тільки вигадуєш, що тебе туди відносить дракон. А горщик, старий, нам замало на двох одного горщика! Я було щось хотів заперечити, але більше мій песик не говорив. Розумієте, він вмер — так буває навіть у вигаданих країнах.
Я довго не хотів вірити в його смерть, і довго не говорив про неї батькам. Але песик почав погано пахнути і його знайшов татко. Татко знову засмутився і сказавши, що нарешті це падло здохло, знову викинув песика у вікно, а мене насварив і забрав ковдру. Я плакав, казав, що нашлю на нього дракона, а він сміявся і обзивав мене поцом і аутистом. А ще сказав, якщо я не замовкну, то разом із своїм драконом вилечу у вікно шукати песика...
Сьогодні мені 12 років. У мене зламаний хребет і геть не рухаються ніжки. Я досі не знаю як ганяти у футбол і дрочити, але штука в тому, що мрії справдилися: тепер я цілий день можу ховатися під ковдрою, а раби приносять мені наїдки і навіть горщик. А ще мені здалося, що в мене переселилася душа мого песика, мого Анді, чи я не говорив вам, що його так звали?
