Вона була дуже красива і майже мертва. Губи бліднули (їй то завжди личило, навіть помаду вибирала таку, щоб мінімум червоного), рухи робилися мляві. Лишалося приблизно дві години. Леся навмисно попросила Дена знайти такий трунок, з відстрочкою, щоб знати напевне – нема вороття, і в той незворотній час побути з найближчою людиною. Зі мною.
Життя втікало з кожним порухом стрілки старезного годинника, а ми мовчали. Їй не було потреби виправдовуватися, бо я знала всі мотиви, всі поштовхи, ями-на-шляху і обрізання крил – усе, що спричинилося до ковтання останньої пігулки. Смерть матері під колесами і батько з “білочкою”, скоропальне заміжжя і втеча до коханого коханця, який потім – о, ця іронія долі! – збив просто біля переходу жінку з дитиною. Він не був п’яним, він був закоханий і спішив до неї, але життя двом невинним це не повернуло. А потім той принизливий суд і десять років за гратами. Він не витримав і двох – повісився. Я пам’ятаю, як відпоювала Лесю чаєм-з-коньяком, а потім і просто самогонкою тієї страшної ночі. Пам’ятаю обгорілі листочки з віршами, які витягала голими руками з грубки, коли вона вирішила покінчити з творчістю. “Вони – як прогірклі сльози. Я не хочу, аби ще комусь так боліло”, - казала тоді, а я вперто рятувала папір від вогню, бо на ньому жила вона. І далі житиме, хоч завтра моєї Лесі уже не стане. Я знала, що вона це зробить, на ній була якась така печать самогубства, мабуть ще до того, як вона народилася.
Я хотіла сказати, як її люблю і як мені буде самотньо, але Леся і так це знала. Тому ми просто обнялися.
“БЛЯЯЯ!!!. – надривався мій внутрішній голос, - якого хріна ти тут розляглася?! Чому ти не дзвониш у “швидку”, не поїш її марганцівкою, не переконуєш, що життя варте того, щоб жити, не везеш до лікарні?! У тебе ще вистачить часу, але скоро буде пізно! Чому, ну чому ти нічого не робиш?!”. Я пам’ятала про це все, але й знала, що вона мені не простить, якщо врятую. Життя – то зовсім не той подарунок, який вона хотіла б отримати. Навіть якщо виживе сьогодні, стане холодною і чужою. А потім, за якийсь кавалок часу, зробить своє. Леся вперта як сто чортів. Чоррррт, як же ж я – без тебе?!
Я ревіла їй у плече, а вона мене заспокоювала, гладила волосся. “Не бійся... Ти сильна..., - ледь чутний шепіт, - тільки не йди за мною, а то я тебе прокляну...Пообіцяй, що не підеш...”. Я тільки міцніше вхопилася з її руку, ніби це могло втримати. А течія все сповільнювала свій плин... “Я обіцяю, сонечко... Обіцяю”. “Тобі час іти. Не варто, аби тебе тут побачили...”. Поцілувала уже холодну щоку. Примусила себе не розплакатися і не озиратися, от тільки та жовтувата каламуть, що вже заволікала глибоку зелень очей, все стояла перед внутрішнім зором, поки акуратно зачиняла двері. Господи, як це страшно – ніби власноруч забиваєш віко труни!..
На сходах зняла уже непотрібні рукавички, натомість одягнула темні окуляри і глянцеву посмішку. Хоча Леся і залишила записку, ліпше нікому не знати, що я теж була присутня. А поки – додому, спати. ЇЇ знайдуть ближче до ночі. Завтра буде важкий день...
