5
Почувши стукіт у дверях, Йончі Лупул підійшов і відкрив їх. На порзі появився, посміхаючись, Хараламбіє, а за його спиною стояв Рудий, який провів його.
– Раді гостям? – весело запитав.
Йончі Лупул махнув Рудому, що все в порядку й може йти собі до стайні, а потім почав запрошувати гостя до хати.
– Прошу, прошу, заходь, таким гостям завжди раді!
– Гостям двічі раді, по-перше, коли приходять, а, по-друге, коли відходять, – пожартував Хараламбіє.
– Вина чи горілки? – запитав Йончі, намагаючись притаїти хвилювання, яке все більше зростало в його душі.
– Вино глумливе, а горівка буйна. Хто впивається ними – нерозумний, – продовжував жартувати Хараламбіє.
– За те мало хто відмовляється від них, – посміхнувся Йончі. – Чого тобі налити?
– Я думаю, спочатку закінчимо наші справи, а потому вже і могорич вип’ємо.
– Вип’ємо й потому, ось тут я напарував твої гроші, а за цих, що пригнав тепер, якщо мені сподобаються, то скажеш ціну, а я заплучу. Ти знаєш мене, я не торгуюсь, а плачу ціну, яку вимагаєш.
– Це правда, – підтвердив Хараламбіє.
– Ну, тоді по чарці, й гайда до стайні, а потім ми вип’ємо справжній могорич, – сказав Йончі, наливаючи у дві кришталеві чарки міцної слив’янки.
– Гаразд, – погодився Хараламбіє.
– Норок1! – цоркнув Йончі чаркою об чарку.
– За ваше здоров’я, – відповів Хараламбіє й підніс чарку до рота. Випивши по чарці, обидва мужчини вийшли надвір.
Побачивши коней, в Йончія засвітилися очі від радощів. Він заглядав їм в зуби, пригортав їхні голови, гладив їхні крупи й цілував їх.
– Ой, ти молодець, Хараламбіє, – хвалив Лупул конокрада. Я готовий заплатити тобі поверх ціни, яку ти назвеш, хоча й добре знаю, що ціна буде немала.
– Та, що ви, Йончі! Я не вимагаю за них, як дідько за матір, але й за менше, ніж вони варті, теж не віддам, а від добавки я відмовляюся.
– Ну, гаразд, хай буде потвоєму, – махнув рукою Йончі. – Ходімо до хати, там розберемося й могорич вип’ємо.
Хараламбіє вийшов зі стайні, та після кількох кроків пролунав постріл, і він відчув гарячий біль під лівим плечем, здивований повернувся і побачив в руці Йончія револьвер. Тоді зрозумів все. Згаряча хотів накинутися на того й задушити його своїми руками, та вже сили почали покидати його тіло, тоді, посміхнувшивсь, промовив:
– Ну й добавив ти мені до ціни, Юдо!
У відповідь Йончі вистрілив ще раз прямо йому в груди, в яких бухнуло велике тепло, вдарило по люті, й лють розтанула, зникла. В останню хвилину свого життя він побачив згасаючі контури Йончієвих стаєнь, чорну лінію яблунь, а потім зорі на холодному осінньому небі і, помираючи, здогадався, що в «Золотій підкові» його чекає Рувим із смаженою гускою, токайським вином, а чорнобрива Анна вже більше не прийме його в свої обійми.
З-поза стайні появилася постать Рудого, Лупул кивнув йому на знак головою, що справу завершено, а сам попрямував через місток.
Рудий приблизився до мертвого конокрада і здивовано глянув на його веселе мертве обличчя, яке продовжувало усміхатися під блідим місячним промінням, потім взяв мертве тіло і поставив на приготовлений, за наказом його господаря, ще звечора для цього діла віз з соломою, накрив тіло соломою, запряг коня і рушив через сади в напрям до річки Тиси, ведучи коня за вуздечку.
Віз раз у раз жалібно поскрипував, наче оплакував мертву нічну тишу.
