4
Руксандра була єдиною дочкою Дмитра Дурила, її старший брат Дмитрик помер у вісімнадцять років після того, як пролежав цілих чотири роки. Руксандра турбувалася братом, доглядала до останніх днів його мученицького життя. Вона жаліла брата, бо ніхто не знав так добре, як вона, його муки і страждання. Її мати вічно мала свої щоденні турботи на голові. Ледве встигала зараджувати все по господарстві, тому й рідко заходила до кімнати, в якій лежав її напівживий син, і лише для того, щоб виплакати своє велике горе. Вона добре знала, що Руксандра добросовісно доглядає свого брата, щоб йому нічого не бракувало. І чого треба було йому?!
Останні два роки Дмитрик не принимав ніяке лікарство, окрім якихось уколів, які робив йому старий фельдшер Кодрул тільки для того, щоб трохи вгамувати нестерпний біль, який не покидав бідного хлопця, а їсти?! Хіба які там дві-три ложки хмелянки (супи з хмелю), або чаю, чи молока з медом, – це все було щоденною їжею хворого.
Дмитро Дурило не заходив зовсім до сина і навіть не цікавився його станом здоров’я.
– Хіба не досить того, що даремно переводить хліб, і до того купуй йому ще й ті кляті ін’екції, плати фельдшеру, до того й дівчисько замість того, щоб пасти ягнята, мусить сидіти біля ледаря і доглядати його, як якогось князя. Розумію, лікуєш та доглядаєш коня чи вола, якщо знаєш, що з нього буде якась користь, а якщо ні, то обухом по голові і – в яму на Переслопину. Такого навіщо вже лікувати, адже з нього не буде хосни вечі1! – нарікав Дмитро на хворого сина.
– Бійся Бога, чоловіче, – плакала Дмитрова жінка, – та ж він твій рідний син, плоть з твоєї плоті, хіба в тебе камінь замість серця?
– Зав’яжи котюгу, жінко, не гавкай стільки, бо виб’ю зуби! – гримав сердитий Дмитро на жінку.
Коли Святий Господь змилувався над хворим хлопцем і забрав його до Себе, всі раділи його смерті. Дмитро – що закінчився келшиґ2, який ішов на ледаря, і тепер дівчисько нарешті зможе допомагати йому в господарстві, а Рук-сандра й її мати Галина радувалися, що Дмитрик вже не мучиться на цьому грішному світі, що його вже нічого не болить.
Після смерті брата для Руксандри настали важкі дні. Батько будив її на зорях, і до темної ночі змушував працювати, наче дорослу жінку, нібито, хотів «вибити» той прогаяний час, коли вона доглядала хворого Дмитрика. Тоді ще було, як було, але на три роки після Дмитрика померла й мати. Отоді весь клопіт упав на її плечі. Хоча Руксандрі було тільки сімнадцять років, вона у всьому давала собі раду, наче доросла жінка.
Дівчина виявилась справжньою господинею, не боялася праці й не звертала уваги на утому. Одне тільки бракувало їй: добре, тихе материнське слово, якого після смерті матері вона більше не мала від кого почути.
Так трудилася Руксандра вдень і вночі, не маючи відпочинку ні в неділю, ні в святкові дні аж цілих три роки. Та одного вечора її батько повернувся додому із Сігету з торговиці трохи підпитим і, сівши за стіл, довго просидів мовчки, навіть не торкаючись вечері, яку Руксандра поставила перед ним. Руксандра не забуде того вечора до кінця свого життя.
Після довгої глибокої мовчанки її батько промовив грізним голосом:
В цю Петруку1 ти вийдеш заміж!
Спочатку Руксандра не зрозуміла, чого домагається батько, думала, що він хоче, аби вона до Святого Петра і Павла вибрала собі одного із сільських ровенських2 хлопців, бо на Коштели, де вони жили, були тільки самі шваґи, вони не ходили до руських дівчат й не займалися ґаздуством3, а батько не позволив би їй вийти за такого, що не вміє косити і орати. Правда, багато ґаздуських хлопців з Рони докучали виходити заміж за них, тому коли почула слова батька, весело посміхнулася і почала подумки перебирати та перелічувати тих, з-поміж котрих могла б собі вибрати пару.
Андрія Кващука, Олексу Мешка, а, може, Івана Левишиного? Та чорт з ними! Вони всі гарні і багаті, навіщо їй клопотати собі голову і вибирати, як жид в палицях? Хай ліпше вибере для неї батько, їй все одно, за кого вийде заміж. Тільки за Ілька Льопака ні! Він їй не подобається, бо має руде волосся і довгий та кривий ніс, а до того – неговіркий, весь час мовчить, ніби-то соромиться всіх дівчат. Щоправда, він добрий, чесний та багатий парубок, але як їй вийти заміж за такого, з якого всі дівки сміються, прозиваючи «жидом». Якщо насправді вона могла б собі вибрати пару, то вибрала б того, котрий сподобався їй більше всіх, – Степана Гайдамашиного. Та за Степана батько її не віддасть тому, що в нього ні хати, ані землі, він наймит, а її батько ґазда, й нізащо на світі не погодиться, щоб якийсь там наймит, будь він і Степан Гайдамашин, став його зятем. Степана їй треба забути. Зрештою, що ж їй до гордого Степана! Хоча він і наймит в пана Йозефа, доглядає його коней, але зате він з паном Йозефом за одним столом їсть і п’є, чого не дозволив би собі жоден з ґаздівських парубків, які, наче наймити, знімають шапку й низько кланяються, коли зустрічають пана, а справжній наймит Степан Гайдамашин дозволяє собі і поглузувати з пана, і луснути йо-го по плечу, наче доброго друга. За це всі парубки намагалися дружити із Степаном, та він не бажав бути з ними за панібрата, і на ґаздівських дівчат дивився якось спогорда, коли в селі був жок1, не запрошував жодну багату дівку, а танцював лише з бідними, хоча багачки тільки зітхали і поглядали крадькома в ту сторону, де танцював Степан. Чорт з ним, з цим Степаном! Кажуть, має багато грошей, бо коли торгує панськими кіньми, то пан дає йому добрий процент за кожного проданого коня. «Та хоч з грішми, хоч без грошей, наймит залишається наймитом», – пригадала собі Руксандра батькові слова.
– Тобі не цікаво знати, за кого я збираюся тебе віддати? – перервав думки Руксандри голос батька.
– Мені однаково! За кого скажете, за того й вийду, – байдуже відповіла Руксандра, надіючись, що батько не вибере для неї саме рудого Ілька Льопака.
– Це розумна відповідь, доню, – лагідним голосом похвалив її, а згодом додав:
– Для тебе я вибрав найліпшого, найбагатшого і найповажнішого чоловіка зі всієї сигітської околиці.
В Руксандри сильно затрепетало серце, ніби віщувало, що на неї чекає велике нещастя, та скоро взяла себе в руки й запитала:
– І хто цей найкращий, найбагатший і найповажніший чоловік?
Дмитро Дурило глянув дочці прямо у вічі й, наголошуючи слова, відповів:
– Йончі Лупул!
Руксандра відчула, як земля вислизає з-під її ніг і вона нібито падає в якусь страшну велику прірву. В голові закружляло, і вона хотіла втікати з хати надвір, але забракло сил піднятися з ліжка. Руксандра знала цього суворого з гострим поглядом чоловіка. Його довге, аж до серед плеч волосся та великі підкручені вуса завжди пригадували їй давніх воєвод, яких вона бачила намальованих на стінах марамороських монастирів. Руксандра багато разів дивувалася, чому цей гарний та багатий чоловік і досі не жонатий. Він багато разів заходив до них у різних справах, які мав з її батьком, та ні одного разу не спадало їй на думку, що саме цей чоловік, який досягав віку її батька, доведеться бути її половиною, й саме тому, коли почу-ла, кого батько вибрав для неї, то довгий час не могла отямитися. Їй здавалося, що це тільки якийсь страшний сон, з якого вона незабаром пробудиться, але грізний голос батька нагадав їй, що це не сон:
– Ну, що скажеш на це, голубко, чи в тебе відібрало голос?
Руксандра зволожила язиком свої пересохлі губи й захриплим голосом відповіла:
– Я не хочу Йончія, для мене виберіть тутешнього ґаздівського леґіня, мені однаково котрого, хоть би й Ілька Льопака, тільки Йончія ні.
– Ха– ха-ха! – злим голосом розсміявся Дмитро Дурило. – Хіба ці пуцверінки можуть рівнятися з Йончієм?
– Він набагато старший від мене, може бути мені батьком, – зі сльозами в очах сказала Руксандра.
– Не мели дурниць, зозулько! – гримнув на дочку Дмитро. – Йончієві тільки сорок років, а в цьому віці чоловік, як розцвіла квітка. Йончі може помірятись силою з будь-яким двадцятирічним шмаркачем.
– Я ліпше втоплюся в озері Онтоловім, – заридала Руксандра.
– Тільки посмій, я тебе й мертву підвішу за одно ребро!
Руксандра зрозуміла, що іншого виходу в неї немає – або смерть, або Йончі Лупул! Третій вихід не існує. В ту мить вона почала знову ненавидіти батька більше, як ненавиділа його кілька років тому, коли він нарікав на хворого Дмитрика, що той даремно пожерає його хліб, й тільки для того живе, щоб робити тінь на святій землі.
