Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46541
Рецензій: 90820

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

4

© Наталка Ліщинська, 10-08-2010
Попередні розділи на моїй сторінці.

Злі й безсилі сльози летіли з моїх очей, я ледь стримувалась, аби не рвонути до цього гада. Йому потрібна лише мить, щоб смикнути пальцем, а мені – аж дві секунди, три-чотири кроки... У скронях бухало: “Я не втигну... Я не встигну...”
- Добре... – видушила я з себе, - я піду...
- А це вже нарешті щось розумне чую! Але підете усі разом.
- Що-о?! Я їх не поведу! Хай залишаються, - благально промовила я, - ну, навіщо їм туди?
- Та це величезна удача, що твої подруги приїхали на канікули! Несподівано шанс знайти веротезору помножився на чотири! Квітка з’явиться лише перед чистою душею. Раптом серед вас усіх така знайдеться? – і така отруйна іронія просичала з його останніх слів, що мене аж підкинуло зі злості.
- Ні! Я піду сама!– рішуче запротестувала я.
- Все!!! Годі дискусій! – Едґар навіжено заволав і я втямила, що краще зараз його не дратувати. - Рушаєте разом, зрозуміла?!
- Гаразд... – промимрила я.
- Тепер слухай, Віро! Рататоск, - він помахом лівиці вказав на білку, - відчинить для вас двері світу богів. Відшукаєте там веротезору – квітку скарбів. Вона зацвіте нині вночі. Принесеш квітку мені, Віро, і я зникну з твого життя, нікого не скривджу: ані тебе, ані твоїх подруг, ані Настю з Елайєю. Мені набридло жити, як простий смертний, нидіти тут, ніби я – звичайне людисько, а не могутній сід! У вашому світі головне – гроші! Я хочу взяти те, що мені належиться. Мені не потрібен світ богів – пихатих вилупків, що дивляться на тебе, як на істоту нижчого ґатунку. Я й сам не хочу туди повертатись, тут  можна влаштуватись навіть краще. Але мені потрібні гроші, великі! Ні, величезні!
- А не вдусишся своїми грошима? – їдуче поцікавилась я, помстившись за зневажливо кинуті слова “звичайне людисько”.
- У світі богів, - Едґар люто блимнув очима, залишивши без відповіді моє риторичне запитання, - ви повинні прибрати подоби якихось богинь. Вигадай для себе і подружок щось... Бажано вакантні образи, інакше буде непереливки...
- Як це – “вакантні образи”?..
- Ти міфологію вчила, тупа дівко?! Хто така Афродіта-Лакшмі-Інанна знаєш?  Місце богині любові й краси зайнято, розумієш? Тобі треба напружити свій людський мізерний мозок, щоб вигадати для вас зовсім нові божественні личини! Якщо ти назовешся богинею кохання, то зустрінешся там зі справжньою. А ти – задрипаний двійник, людина, що кидає виклик вічній богині! Вона тебе не пошкодує! Повір... Боги вміють бути жорстокими!

У мене стискались і розстискались п’ястуки. Так хотілось врізати у безсмертну пику цієї сволоти! Але десь із глибин підіймались роєм тверезі думки: “Він Елайю знешкодив... Легко і просто. Стріляє теж, мабуть, добре... Поки треба робити те, що він каже...”

Хто би знав, яка це непроста справа! Я пояснила дівчатам вимоги того вишкрібка. Що тут зчинилось! Спочатку розревілась Іруська. Дідько... Я не знала, де очі подіти... Що ж робити-и-и? Як вмовити цього гада, щоб він відпустив моїх дівчат?.. От же ж, називається приїхали відпочити до Відня... І саме тоді я ще дуже сильно пошкодувала, що татко пообіцяв не дзвонити мені аж до повернення додому...

Надя розгублено кліпала і, здавалось, теж зараз почне схлипувати. Похмура Леська ніяково гладила плече заплаканої Ірусі.

- То це не кіднепінг, - нарешті проказала Лисичка, коли ридання трохи стихли.
Вона завжди так. Мовчить-мовчить, а потім філософськи видає своє резюме: – Доведеться погоджуватись.

Вона замислено глипнула на зарюмсане обличчя подруги і видала: “Ти станеш богинею... Уявляєш?” Ну, яка ж молодчинка Лесуня! Знала, в яку точку поцілити!

Вже невдовзі в Іруськи загорілись очі й вона зажадала побувати в ролі найгарнішої! Ми ледве вмовили її вдовільнитися трохи меншим і побути богинею моди... Надя вирішила стати богинею слова, а Леся, розсудлива розумниця, відразу по тому вигадала собі образ богині думки.

Я не дуже довго думала над своїм втіленням, бо білка Рататоск нетерпляче цокала, а хлопець раз у раз уривав нашу палку розмову, підганяючи мене. Як не намагалась я відтягнути момент нашого виходу до дверей у кімнату перетворень, чекаючи якогось дива, що перешкодить Едґарові в його планах, та, на жаль, марно... Довелось чалапати у коридор під прицілом.

Я ще сподівалась, що хтось із мешканців нашого будинка нагодиться, але коли треба, то, звісно, ніяка біда не вистромить свого носа з квартири...

- Заходь в кімнату, Віро! – наказав Едґар і додав, звертаючись до дівчат. – І ви теж! Візьміться за руки! Хутко!
- Давай свою руку, - промовила я до Лисички, - візьми Ірину долоню, а вона хай тримає Надю. Зараз зайдемо у кімнату перетворень. Буде ковбасити, але ви тримайтеся і пам’ятайте, що треба себе уявляти тою богинею, яку вигадала кожна собі.
- Слухай, Віро... – несміливо подала голос Іруська, - я не бачу ніякої кімнати...
Я витлумачила сідові, що дівчата не помічають дверей і приміщення, то як вони туди зайдуть?
- І не треба, ти їх заведеш, тоді й роздивляться, - буркнув той. - Ще не вистачало, щоб всі людці помічали кімнату перетворень, правда, Рататоск?
Білка знову щось проторохкотіла, а хлопець, наче погоджуючись із нею, промовив:
- Так... Рушайте!

Щойно я ступила до кімнати перетворень, тягнучи за собою вервечку, котра складалась із Лисички, Іруськи та Сороки, як Рататоск плигнула у приміщення і двері навпроти послужливо розчахнулись перед білкою.

Наша четвірка зайшла всередину, уявляючи кожна себе в обраній ролі богині... Як не дивно, та попередній досвід перетворення у драконесу виявився цього разу зайвим. Ані мене, ані дівчат зовсім не лихоманило і не вивертало. Я проказала формулу “Рік за день”, потерпаючи від дошкульного млосного тремтіння, бо боялась, що можу застрягнути в іншому світі. І то навіть не сама, а з дівчатами надовго... чи й назавжди.

Ще встигла провести нескладний підрахунок подумки, з алгеброю у мене ніколи проблем не виникало. Якщо у світі богів мине доба, то в нашому – усього... десь чотири хвилини. Едґар може і не відходити від дверей. Це, якщо нам пощастить повернутися вчасно... Якщо ж ні... Боже... Цей виродок, як обіцяв, повбиває сонних Настю та Елайю, і втече.

Ми вступили у чужий проріз вслід за чорною білкою.

- Ну? Всі прошмигнули без пригод? – раптом промовила Рататоск.
- Ага... – я розгубилась від того, що білка забалакала.
А ще мене здивував антуражик довкола. Нє-е-е, насправді дуже гарно, але якось таке все дивне... мов... мов заставка з компа.

Небо – синє-синє, ніби його щойно пофарбували, гори – статечні дідки, тонзури яких обрамляють кучерики сивих хмаринок, трава під ногами така смарагдова, що я аж нахилилась, аби помацати, чи не штучна. Пластикова, може? Ні, виявилось, справжня. Долоня ніби шовку торкнулась, а не жорстких лискучих стебел. Враження від задбаного гольфового поля фешенебельного клубу гірші, аніж від цієї гірської луки... Раптом за спиною у мене охнула від здивування Ірка.

Було від чого! Щойно ми всі водночас озирнулась, то із кожної теж випорскнув близнюковий “ох”.

Праворуч, за білосніжними шапками гір, височіло дерево. Грандіозна деревина розкинулась на виднокраї розлогою кроною. Бачила я гігантську секвойю кілдраків, але оте диво у світі богів царювало над усім, ніби слон над мікробами.
- Чого витріщились? Дерево Ігдрасіль, - промовила білка, впиваючись своєю обізнаністю. Чимось вона мені у цей момент нагадала Сороку, коли ото Надька на перерві, примруживши очі від азарту й захвату, тріщить про все на світі, перепурхуючи з теми на тему, як метелик з квітки на квітку.
- Як-як? – перепитала Лесуня.
- Де-ре-во Іг-дра-сіль! Дерево життя, світове дерево, вічне дерево, райське дерево…  У нього багато назв, – розтлумачила білка, наголошуючи кожне слово, наче пояснювала для нетямущих дітей. - Все! Я вас сюди привела, як обіцяла сідові.
- Слухай, - раптом спохопилась я, - а як ти змогла пробратись у мої двері?
- Мистецтво мімікрії, - насмішкувато глипнув на мене пишнохвостий гризун, не втримавшись від хвалькуватих пояснень, - на чорній підлозі кімнати ти мене просто не помітила. Ти - розтелепа, вартова! Я зачаїлась зліва, а ти ж чомусь косуєш завжди вправо, на двері до драконів!
От же ж! Як я лоханулась... Не завважила невеликого звірятка із чорним хутром... Та знаю я, знаю! Треба уважнішою бути...  
- Мені вже час! Формулу охоронців пам’ятаєш? – запитала білка й, побачивши ствердний рух моєї голови, продовжила: - Коли знайдете квітку, покличеш мене! Я прибіжу, щоб відчинити для вас двері. Бувайте!

Змахнувши хвостом, вартова світу богів подалася геть. Я заверещала їй услід:
- Сті-і-й! Ти к-у-уди-и?!
Проте, капосна тварюка хутко віддалялась, не звертаючи уваги на мій відчайдушний крик. Ми розпачливо спостерігали, як чорна білка зникає за нагромадженнями скель...

А позаду нас хтось кахикнув.
- І хто ви такі, панянки? – заговорив до нас бугаюватий хлоп із замурзаною сажею пикою.
- Ми-и... нас впустила Рататоск, - знайшлась я.
- Де вона?! Де ця підла Пліткарка?! Наплела моїй жінці три міхи гречаної вовни, що я волочусь за німфами!– заревів здоровань.

- А-а-а...
- Е-е-е...
“Ірка із Надькою ще можуть побекати для повноти відчуттів, що вони – вівці”, - мимоволі я всміхнулась, почувши розгублені вигуки подруг.
- О, пане! – я, у якості богині інтуїції, миттєво здогадалась, як слід відповісти ковалю із чималим молотом у руці, - Ця мерзенна тварюка нас обдурила й утекла!
- Щойно її побачу, хвоста відірву! – рішуче докинула розумниця Леся, котра прибрала подобу богині думки.

Я відзначила, що їй дуже личить довга біла сукня, прикрашена різнокольоровими нитками, котрі звивались вигадливим узором. Куди поділись вічні джинси?.. А зачіска яка класна! Золотаві кучері розсипались раменами, лише з боків кілька пасм підібрані догори й сколоті на потилиці сапфіровою заколкою. Рухалась вона дуже граційно, легко і швидко, ні на мить не завмираючи у статичній позі.

Іруська із Надькою лише роти порозкривали, слухаючи наші погрози, які, радше, стосувались би Едґара, а не брамниці світу богів. Я кинула погляд на обох, аби оцінити метаморфози, що стались із дівчатами.

Ну, Іра в своєму стилі. Модно! Гламурних лахів у неї вистачало і в нашому світі, а тут вона переплюнула саму себе. Грандіозний прикид! Гальяно повісився би на панчосі, коли вздрів би це диво.

Босоніжки сліпуче сяяли блискучими різнокольоровими камінцями, хоч височезні підбори-шпильки повністю вгрузли у пухку землю полонини, якась химерна сукня цупко обплітала стан Іруськи... І як вона у ній дихає?!. Картину довершував повний бойовий макіяж і вигадливий кок на голові. Але ніщо не могло зіпсувати природної краси Іруськи, навіть у цих обладунках віп-моделі її очі – величезні глибокі озера – причаровували, притягували зір і змушували не помічати штучного нальоту нашої витребенькуваної цивілізації.

Надька Теревентіївна чомусь перевтілилась у дивну суміш циганки та індіанки. Щось на кшталт барвистого сарі огортало її стан, браслети на руках і ногах дзвеніли, переливаючись кришталевим сміхошумом. Ой! У Сороки враз виросли коси! Коротка стрижка змінилась буйністю чорних пасм! Добре, що з-під густої гривки на світ дивились знайомі темні очиці-оливки, котрі фіксували кожну дрібницю, жадібно ловили все, що відбувається навкруги.

Поки Надя з Іруською причаровували незнайомця помахами вій, я гарячково напружувала пам’ять, силкуючись пригадати матеріал з історії за п’ятий клас, аби зрозуміти, хто цей дядечко і чого від нього можна очікувати.

Якось міфологією я ніколи не цікавилась, тож мій нещасний мозок уже закипав у безнадійних потугах, аж тут Лисичка прошепотіла: “Вулкан...” Ось тут і я прозріла! То ж цей замурзаний здоровань - бог вогню, ну й ковальства. Он яким молоточком розмахував, коли гарчав про Рататоск. Я глянула на велетня уважніше.

Мужнє відкрите лице, горилоподібний, добряче волохатий і м’язистий торс, на якому висить пропалений у багатьох місцях зашкарублий шкіряний фартух, одна нога - якась перехняблена. На руках не жили, а шнури плетені! Такий бикові в’язи скрутить заввиграшки...

Та я вирішила, що, хоч здоровило і грубуватий дядько, але добрий. Вже ж не знаю, чому я так постановила, та тоді з облич зустрічних легко прочитувалась уся інформація... Наче то були відкриті книги...

А й справді, бог ковальства виявився непоганим чолов’ягою. Вислухавши від Надьки (ну як же, богиня слова!), яка хутко оговталась від подиву, історію нашої з’яви тут, він змахнув молотом, вказавши на отвір у печеру.
- Заходьте, дівчатка, щось перекусите. А тота Пліткарка ще дістане по хвості від мене!
- А як вас звати? – запитала Сорока.
- Та як хочете... Гефестом можна кликати... А ви звідкіля, дівчата? Бо я щось не розчув...
- З України!
- А що то таке?
- Держава така у світі людей, - протарабанила Надька, що вже цілком увійшла у роль богині-балаболки.
- А-а-а, - непевно протягнув дядько, - де вона знаходиться, ну, на якому материку, га?
- Європа!!! – в чотири обурені голоси відповіли ми.
- Та ну?.. – засумнівався коваль. – Не чув про ту Ук...Уркаліну... А якісь гори, річки, моря є?
- Чорне море, а гори – Карпати, річка Дніпро... – заходилась перераховувати Надька, аж раптом ляснула себе по чолі долонею, - Тьху, дурна зовсім! О! Понт Евксінський, Борисфен. Може, чули?
- А-а-а! – здоровань тим же жестом стукнув себе в лобаку. – Тоді Сварог!
- Що Сварог?..
- Та звуть мене Сварогом! Тобто, звали колись... ті, як же їх... забув, ну, ваші пращури. Я - бог вогню, - дядько клацнув пальцями, а ми якраз заходили у темряву печери, і довкола яскраво запалали факели, котрі дбайливі руки господаря понаштрикували на стінах, – та ковальства, звісно!
Сварог знову видав кастаньєтний звук пальцями й у кутку величезної печери спалахнув вогонь, потім щось шумно задихало: “Фу-ух, фу-ух!” Виявилось, що то роздувається міх, а поряд  метушиться якась істота.
- Ходи тута! – покликав коваль дивне створіння.
Коли істота підійшла, то ми розгледіли, що це - металева жінка, яка виблискувала золотом у світлі факелів.
- Спечи нам шматок сарни! Буде готово, то ще хліба накрай і кислого молока принеси, – наказав господар золотавій служниці й вона скутою в рухах ходою покрокувала вглиб домівки велетня. – Вчора навідалась Мисливиця... Девана, здається, по-вашому...  Вона - богиня полювання, от і принесла задню ногу сарни, я їй сотню наконечників до стріл змайстрував. Хороша дівчинка, завжди щось підкине, або котрусь із помічниць прийшле зі здобиччю. Ніколи не забуває про мене...
- А хто це? – зачудовано запитала Іра, проводжаючи поглядом золоту жінку, котра простувала вглиб печери, аби виконати наказ Сварога.
- Та я склепав кількох робітниць... Для помочі. А богиня-мати вдихнула у моїх лялечок трохи життя.
- Роботи-и-и, - вражено прошепотіла Лисичка.
- Га?  Що кажеш?
- Робот – так у нас цю ляльку назвали би...
- А-а-а... Бо роботу робить... Ну робот, то й робот. Ви, люди, усьому мусите назву дати. Де не з’явишся, одразу ім’я приліплять, - пробурчав коваль, - то Вулканом кликали, то Гефестом... На ваших землях – Сварогом. Дурна звичка. Язик тільки натомлюєте.
- А як же звати по-справжньому?.. – блиснула очима Сорока.
- Хіба назва важлива? Суть треба бачити, - несподівано Сварог перетворився на іскристий стовп полум’я, – Я – Вогонь. Правічний, гарячий!

Раптом земля під нами здригнулась. Леся, подумавши, що то землетрус,  скрикнула: “Втікаймо з печери! Засипле!” Коваль, котрий знову прибрав людську подобу, лагідно притримав її своїм ручиськом.
- Нє, мала! То жінка моя… Нема більшої сили, ніж вона! Може і гору зрушити, - ніжно проворкотів Сварог, вчувалось у його голосі непідробне захоплення. Велет явно пишався своєю дружиною, - Краса... Або Любов... як же то її називали ваші предки? Ой, всьо позабував... Той... О! Леда.
- Та невже ви не могли людям свої справжні імена повідомити? – встигла запитати в Сварога Лисичка.
- Е-е-е… кажу ж, що ім’я не потрібне, є суть... Ну хай, то довго пояснювати…

У печеру павою запливла неймовірної вроди жінка.

- Ну-ну, я дуже хочу послухати твої пояснення, - їдуче поцікавилась красуня замість привітання, грізно насупивши брови і взявши руки в боки, - що тут діється? Запросив німф, поки мене не було! Розважатись надумав?!

Ми отетеріли від несподіванки, навіть Сорока, богиня слова, лише вирячилась на ревниву кобіту, враз проковтнувши язика. Леда зміряла поглядом кожну з нас, особливо довго дивилась на Іруську, хмурніючи на виду.
- Та які німфи, які мавки?.. Солоденька моя, це зовсім не те, що ти собі подумала, - забелькотів зблідлий коваль, котрий тепер анітрохи не нагадував того полум’яного стовпа, який щойно грізно гудів нестримний вогнем перед нами.

Я ж намагалась вхопити неясне відчуття, котре змигнуло в той момент, коли богиня кохання і краси озирала новоявлену богиню моди, аж нарешті видала:
- О, найвродливіша богине! Дозвольте познайомити вас із богинею моди! – широким жестом я вказала на свою подругу, - Вона підбере для такої розкішної краси гідну оправу.

Сердита Леда, ошелешена моїми словами, нерозуміюче кліпнула – раз-два.
- Одяг, одяг, - підхопила Сорока, - Така чарівна врода вразить будь-кого навіть у лахмітті, але уявіть, яким діамантом вона засяє, якщо богиня моди підбере для вас відповідну сукню.
- А ще для найгарнішої богині треба вибрати найкраще взуття, зробити макіяж, манікюр, педікюр. Ну і – зачіска! – Іра почала аж пританцьовувати від нетерпіння, второпавши суть нашої пропозиції.

Хм, ви не повірите, але уже через кілька хвилин печера нагадувала щось середнє між салоном краси та бутіками всесвітньо відомих кутюр’є. Іруська жестами факіра просто з повітря матеріалізувала лаки, пінки, пилочки, стайлери, туші, тіні, помади, креми, цілий жмут гребінців і щіток… Потім пішли лахи. Далі за бажанням богині моди з’явилось велике люстро. У Леди очі розбіглись і вона з азартом увімкнулась у вічну жіночу гру прикрашання прекрасного.

Невдовзі ми перезнайомились, богиня-красуня миттєво в’їхала в курс нашої проблеми та заволала до чоловіка, котрий притулився в куточку власної печери, із жахом спостерігаючи за магічним перетворенням своєї кузні на щось незрозуміле:
- Клич усіх! Дівчаткам потрібна допомога!
- Умгу, - похмуро кинув Сварог і подибав геть зі свого помешкання.
- Це краще, ніж жінка сварку влаштувала би, -  стиха, щоб не почула ревнива дружина, промовила Леся до велета-коваля.
Здається, він трохи повеселів.





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Гафія Трайста, 12-09-2010

Дуже близьке мені...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-08-2010

і вогонь і краса

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сонце Місяць, 12-08-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 11-08-2010

Закохалася в Гефеста

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 10-08-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.067171096801758 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати