1.
Цілком пристойні батьки теж бувають справжніми садистами. Звісно, вони про це не здогадуються. Але кому від того легше?
Ми змовчимо по те, що вже ім’я Клара Пустохатко звучить якось так… трохи… А скажете, ні? Ну, змінити прізвище для дівчини – то не така вже велика проблема. Хоч дивлячись на своїх однокласників, Клара інколи майже серйозно роздумувала, а чи не примкнути їй до славної когорти феміністок? До тої частини, що не схвалюють створення сім’ї. Хоч у будь-якому разі, прізвище – то не найголовніше.
І навіть коли кажуть, що на День народження подарують «що скажеш», а потім приносять резинового, а не справжнього хом’яка, - теж можна стерпіти. Особливо, як тобі пояснять, що у мами – алергія на шерсть.
Бувають претензію і серйозніші.
От скажімо, оте банальне «уперше до першого класу». Для Клари воно розпочалося аж третього вересня. Дрібниці, думаєте? Та й, якщо чесно, хіба не приємніше провести зайвий день біля моря, якщо у татка так невчасно зламалося авто?
Невже так важливо вистояти лінійку із колючим букетом троянд, поки височенний старшокласник таскає на плечі твою однокласницю? При цьому у хлопця такий вираз, що зрозуміло: змусити отак принижуватися його змогли, лише після півгодинного пресингу в кабінеті завуча, пригрозивши двійкою з алгебри. А щодо малої на його плечі, яка з усіх сил калатає дзвоником над вухом бідолахи-«коня», то вчителька вже встигла пошепотіти приятельці, що Сонечка чи Марійка – справжня лялечка, відразу видно: буде лідером. Бо ж інші дівчатка милі, просто чудові, але не всім же бути красунями. Зі слухом у милих дівчаток усе гаразд, тож вони косують на оту «щасливицю» так…
Ласкаво просимо у незабутні шкільні роки!
Звісно, надто помітних успіхів у навчанні Кларусині однокласники до третього вересня не досягли. Однак перезнайомитися і відчути себе одним класом цілком встигли. Нібито, звідки вчорашнім дитсадівцям знати про класичну схему «до класу приходить новенька»? Не інакше, спрацьовують інстинкти.
А тут ще на Клару начепили два великих білих банта і новісінькі білі гольфики. Це не кажучи про біленьку блузочку в якихось оборочках. Кларі самій не хотілося зайвий раз дивитися в дзеркало. Лялька якась, а не дівчинка. І навіть не барбі (якби ж то!), а на велику дурнувату, якою колись гралася її мама. Тепер те витрішкувате кучеряве створіння сидить у бабусі на буфеті. З такого одоробла вона б і сама сміялася…
Тож на першій же перерві, коли завуч покликав вчительку до коридору, обговорити якісь важливі дорослі справи, дівчина вже була готова до оборони. Тож на перші ж кпини – усім відому примовку про Клару, що цупить кларнет у того недотепи Карла, - зреагувала миттєво.
А ще кажуть, що скаржаться тільки дівчата! Супротивник відразу здав нападницю, досить було розгніваній вчительці увірватися до класу, питаючи, «чим вони тут займаються, варто лише на секундочку залишити їх без нагляду».
Не диво, що обіцяний мамою похід до Макдональдсу – на ознаменування того, що Клара вже школярка, відмінили. Тому ввечері дівчина мовчки схилилася над своїм зошитом. Під мамині повчання, що роблять і чого не роблять гарні дівчатка в перший шкільний рік, вона виводила зайвий рядок паличок. Зараз вони виходили трохи рівнішими, ніж у першому рядку. Тож серце малої сповнювалося похмурим торжеством.
Нехай там, у школі, з нею повелися несправедливо, але вона їм ще покаже!
2.
Але ця образа була недовгою. «Виклична поведінка» - не найкращий аргумент для популярності, але здібностей Кларі було не позичати. А з відмінниками змушені рахуватися навіть першокласники.
А от перед Новим роком дівчина обурилася по-справжньому. От скажіть, нащо перед святами по телевізору крутять фільми про щасливі родини, де усі мирять та вибачаються один перед одним? Там навіть, бува, знаходять давно загублені родичі, і всі їх раді бачити.
Схоже, дорослі, як знімають такі фільми, брешуть. Бо Клара сама почула, випадково, як мама казала таткові:
- Щоб і ноги того шахрая Тольки у нас не було! – «Толька» – то молодший брат тат. – Нема чого свято псувати! І хай від дівчиська подалі тримається, і так характер у Клари такий, що…. Он, «добре» за поведінку у чверті! Швидше б він у свою Америку забрався!
Клара не стала пояснювати, що не отримала кращу оцінку, бо не виказала, хто розгепав сніжкою вікно у класі. Не їй одній знизили.
Дівчинці було не до виправдань. Мама й раніше лаяла «Толю» – не звати ж Кларі дядьком хлопця, що ледь на дванадцять років старший за неї? Та Клара не надто зважала на це. Бо хто ще з дорослих може отак просто, навіть не на свято, подарувати дорогу ляльку, про яку мрієш уже місяць? А що потім доводиться повертатися з погулянки додому пішки за сім зупинок, бо в Толі грошей у кишені й на маршрутку не залишилося, то вже не така велика плата. Он, як усі перехожі заздрять, бачачи лялькову красуню!
Щоправда, отакі-от подарунки Толька міг робити рідко. А як був на безгрошів’ї, то не сумував; завжди вигадував цікаву гру, вчив племінницю лазити по деревам чи запускати паперового змія. Одним словом, збагнути, чого так сердиться мати. Особливо ж сварилася вона тоді, як Анатолій перехоплює кілька гривень чи запевняє, що от-от відкриє прибуткову справу, не так просто.
А ще шкода, що дядько вирішив поїхати в Америку. Хоч він і запевняв, що незабаром розбагатіє і повернеться, та ще й привезе багато гарних подарунків, не схоже, щоб батьки вірили у це.
І головне, це був перший Новий рік, коли родич навіть не заскочив привітати Клариних батьків зі святом, бо вже був далеко-далеко, в блискучому літаку, що ніс його за океан. Бачте, схотів зустріти перше січня вже там, у новому житті.
Клара вже була надто дорослою, щоб втручатися у важливі плани дорослих: все одно, нічого не пощастить змінити. Та все ж, при останній зустрічі дивилася на дядька так, що той винувато відвів очі, чи не вперше за свій не такий вже й довгий вік.
- Мала, ти вибач, грошей на гарний подарунок у мене зараз катма… ну, я домовлюся з Дідом Морозом наступного року: він тобі аж два принесе, добре? – спробував перевести усе у жарт. – Невже аж так погано святкувати без когось із родичів?
Клара й відповідати не стала: якщо людина не розуміє, що справа не у подарунку, так хоч хай не дурить голову казочками про знайомого Діда Мороза, вона що – дошкільня?! Не у звичках Тольки було нітитися перед дівчатами, хай їм чи сім років, чи всі сімнадцять. Але, певне, усе ж не так радісно від’їздити до тої казкової Америки. Бо хлопець спохмурнів, а потім наважився, сунув руку до кишені й витяг крихітну фарфорову пташку:
- От, тримай. На згадку, чи що… Як чесно, собі хотів залишити, як останній резерв. Та не в моєму віці вірити в такі забобони.
***
Щодо віку, то Толька загнув. А непримітна фігурка, розфарбована збляклими фарбами була досить вагомим подарунком. От тільки навряд чи ще хтось із нормальних дорослих (ну, сам Анатолій, на думку Клари, був не зовсім «справжнім» дорослим) повірив би у страшну таємницю: вона, ота фарфорова пташка – сильний талісман.
Звісно, усякі там чарівні палички існують лише у казках. Бо хто ж повірить, що можна без кінця вимагати, аби здійснилося те чи інше, - й отримувати бажане? А от єдиний раз, найзаповітніше бажання, та ще й як чарівна цяцька отримана не від чарівника із довжелезною бородою, вбраного у картатий балахон, а від випадкового знайомого? Та ще й якщо той знайомий має репутацію вельми дивного чолов’яги і вважає, що заборгував вам, бо й чарівники можуть втрапити у сучасному місті в неабияку халепу? От чому в таке повірити легше?
Тобто, хтозна, чи вірив у це сам Толька? Перевіряти не став, бо отак експериментуючи, стиснувши руку сильніше, ніж треба, можна втратити шанс щось змінити, якщо це – правда. А як не віриш – то порцеляновий порох чи й рука порізана замість гарної цяцьки… та й по всьому. Якийсь нерівний обмін.
Америка ж – то не менш чарівний спосіб поправити свої статки, ніж усякі талісмани, що виконують бажання. Тож він майже без жалю сунув оту пташку племінниці. Дівча недурне, дурниць особливих не побажає, швидше, примостить пташку на поличку з книжками і буде потай пишатися, що от може щось втнути, аби бажання. А як ні… Що ж, буває…
