Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44624
Рецензій: 87311

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

пунктуальність

© malina, 08-11-2006
-     То що, та вчорашня СМСка із зізнанням у коханні знову була написана із розрахунком на кінець світу?
-     Ти, мабуть, знаєш про мене геть усе, - злегка посміхнулася панянка, елегантно розмішуючи соломинкою свій напій.
-     Геть усе про твої дивацтва, - підтвердив власник окулярів та супер-ранньої сивини.
-     Ну так, але що поробиш. Вчора ввечері трохи пилося, і я знов відчувала, що воно от-от настане, і що можу не встигнути…
-     І багато їх було, таких меседжів?
-     Та ні, ти потрапив до невеличкої компанії обраних. А потім у мене гроші на телефоні скінчилися, - мовила вона, кокетливо закладаючи за вуха пасма попелястого волосся, що спадало на очі.

Обід. О такій порі ще й посеред тижня до напівзатемненого підвальчика майже ніхто не спускався. По різні боки стійки сиділи тендітна дівчина та її давній приятель, що колись був коханцем, а ще раніше – коханим. То було кілька років назад - у позаминулому житті.
Обом звідкись достеменно відомо, що перевірені часом зв’язки не варто руйнувати остаточно. Бо на ціле життя буває не так уже й багато «своїх» людей. Таких, до яких почуваєш цілковиту довіру, у присутності котрих поводишся вільно та природно. Це дечого варте. Невеличкий та стабільний вогник задля підтримання якого цілком реально кілька разів на рік виділяти вечір, або просто годинку-другу посеред дня. Спускатися у цей підвальчик та теревенити з барменом так, ніби щойно вчора закінчили попередню розмову.
Попеляста власниця підкреслено жіночного силуету цідила холодну каву з вершками та якимись лікерами – один із фірмових напоїв закладу. Він палив смердючі закордонні цигарки без фільтру. Неспішна розмова людей, які, може, й не все один про одного знають, але нічого навмисно не приховують. Година пролетіла непомітно, дівчині вже час було повертатися у офіс – іноземна компанія, суворий графік.

-     Гаразд. Бувай, друже, ще якось заскочу, - трохи перехилившись через стійку, чмокнула не надто виголену щоку.
-     Щасливо! Як схочеш комусь у коханні освідчитись – завжди до твоїх послуг! Але не пий багато, ти якась бліда.
-     Та вже не буду. І годі з мене кепкувати! Я ж не просто сперепою з тим коханням до всіх лізу. Починаю панікувати, що не встигну промовити це до кінця світу… Бо знаю як воно буває.
-     Добре, дорогенька, не переймайся. Всіляких тобі, так би мовити, - автоматичними рухами поліруючи келих.
-     Давай. Навзаєм.


***
«І що має означати та незмінна усмішка твоїх тонких губ? Задоволений! Так-таки задоволений, що здурив мене.
Хочеш сказати, що я дурепа, що не варта жодного іншого жесту, жодного виразу на твоєму обличчі. Звісно, ти правий, ти надурив.
Ох і темна ж була. Казали по селі: не родися красна, а родися щасна. Бо за такого парубка кожна б пішла. Та й я не така вже й потвора. Сусід Льон сватався, ще один із іншого кута - сама б не зосталась. Але тобі, хто ж тобі такому відмовити міг. Та ніхто б і не повірив, що я тебе не схотіла - казали б що то ти не схотів!
А що тоді… Але ніхто б і не подумав – для людей тебе майже святим зробила. Всі заздрили, думали що живу, як у бога за пазухою.
Посміхайся!
Та хіба ж я кому розповідала, хіба хто знав, скільки з зарплати ти додому доносив. Жодної забігайлівки у місті не було, куди б ти не спустився на склянку пива, сто грам та сосиску. Так гордо про це оповідав. А потім додому приходив, та казав, що вечеряти пізніше будеш…
І ніхто не знає, та й не взнає ніколи вже, як ввечері тебе за ліками для малого відправила. Як серед ночі прийшов та замість пігулок цукерки «тузік» йому у папірчику простягнув. І як я спересердя ті цукерки вибила з твоїх рук. І як збив мене ременем із пряжкою так, що місця живого не залишилось.
А з ким із сусідів ти міг по-хорошому? У тому дворі Герман за жінкою з качалкою бігає, а ти виліз на паркан та репетуєш: «Бєй жидов – спасай Росію!». Ми з малою повисли на тобі, стягаємо з того паркана, а ти… Що то було!
А як у кущі на другій вулиці ночував після якихось там урочистих зборів.
І завжди, завжди посміхався. Так і зараз...
Хіба то життя було, хіба у людей – так?
Єдине що - казав, що другої такої людини, як я, в світі немає. І питав: «Я тебе страх, як люблю, а ти мене?».
Ніколи на те не відповідала. Бо любов – це щось інакше, це не кожному дається, це як у кіно, або у акторів…
А може й люблю. Але ніколи не казала.
Припини, то я не плачу, то очі. Треба операцію, а лікар каже, що з такою кардіограмою ніхто не візьметься.
Не буду, не буду… Ти ж так посміхаєшся гарно. Красивий, як колись. Звичайно, – кожна б за тебе пішла. А я проста собі, але правду кажуть: не родися красна, а родися щасна.
Усе, усе, не буду плакати.
Гарні Тоня чорнобривці посадила. А у воду квіти більше ставити не будемо, потім плями лишаються. Краще просто класти, або пластмасові – як твій Ігор носить.
Може іще якось раз виберусь, але то вже осінь. Попрошу Дарку, щоб пам’ятника вологою ганчіркою протерла.
Не плачу вже… Ну все, йдемо. Ще тільки мить на твою посмішку помилуюся».

І шкандибаючи потроху, старенька рушила до виходу з цвинтаря. Час від часу доводилося спиратися на внучку – худеньку дівчинку з дивним сіруватим кольором волосся.
Мала ще довго крадькома втирала очі брудними кулачками. Та й перед сном, згадавши у вечірніх молитвах (за здоров’я та за упокій) діда і бабу, міцно притуляла подушку до обличчя та схлипувала, аж поки не починала боліти голова. Тоді засинала.

***
Вочевидь, був надто розумним, щоб відчувати щастя. Надто тонким та уважним, щоб не помічати буденної фальші. Одного разу усвідомивши це, подумав, що то вишукане покарання.
У десятому класі вже перепробував багато чого. Палив, красиво тримаючи цигарку, але геть не вмів кохати. Тоді ще не надто парився з цього приводу.
Звісно, траплялися гарненькі та лагідні. Закохувався на тиждень, або кілька. Та швидко усвідомлював несправжність, бачив геть усі недоліки. Безперспективність подальших стосунків.
Хотів бачити щирі вияви почуттів, а пропонували лише анемічні ерзаци - забагато стереотипів було у тих голівках. Собі тої штучності не дозволяв. Пробував якось, але це було насильство. Неприємно.
Усілякі кар’єрні амбіції видавалися чимось вкрай неприроднім. Вірив, що мають право на існування лише творчі амбіції. Прагнув їх реалізовувати. Кілька проектів пройшло цілком успішно, хіба що розголосу недостатньо було. Дещо не вдалося зреалізувати через брак фінансування. Інше просто само собою заглухло. Творча криза.
На щастя буває так, що хтось вирішує за тебе, вчасно пропонуючи непоганий варіант. Працювати барменом!
Тут не потрібні амбітність та нещирість, не треба нікуди пнутися. Всього лише вправність рухів та доброзичливість до клієнтів. Чом би й ні?
Інколи заходили приятелі. Люди, спілкування з якими тривало вже так довго, що якось саме собою досягло рівня граничної, але зовсім ненапруженої, довіри - чи не єдине приємне та тепле. Бо балачки з клієнтами та новими знайомими були поверховими, а з гарними жінками воно проходило, так би мовити, не на духовному рівні.
Іноді хотілося бути як всі. Заздрив тим, хто щиро любив якісь прості речі, хто міг бути щасливим від того, що сонце зимою, що листя під ногами таке жовте, що падають каштани та жолуді, або бурульки сиплють з дахів. Він все те бачив, але тепліше не робилося.
Іноді напади самотності та безпорадності ставали геть нестерпними. Хотілося голосно кричати або вити, лупитися об стіну, або стиснутися до нереально малих розмірів та хлоп - просто зникнути.

***
П’ятниця вечір – час презентацій, урочистих відкриттів та закриттів. Саме це на неї чекало після банального трудового дня. Запросила долучитися двох друзів, вони привели із собою ще кількох незрозумілих творчих людей. Гуртом – веселіше.
Вірменський художник і просто хороша людина, на відкриття виставки чийого живопису завітали на початку вечора, був небалакучим, але гостинним. Худорлява дівчина з попелястим хвостиком у зворушливих блакитних джинсах була його давньою знайомою. Винуватець свята наливав їй та її дивній компанії вина. Мабуть, всі щойно з роботи, бо щиро та жадібно накинулися на фуршет із вірменських страв.
Трохи потеревенили на вулиці. Палили та домовлялися про зустрічі. Один-одному дякували та сердечно прощалися.
Потім була недолуга фотовиставка чоловіка однієї знайомої красуні. Також фуршет.
Галерей тут натикано - одна на одній. Відвідання третього заходу було незапланованим. Концепція лишилася незрозумілою. Щось там про природу та людей, як тварин. Охочім було запропоновано посидіти у клітці. Галаслива компанія, для якої то був уже третій фуршет за вечір, миттю там опинилася. Врізнобій відповідали з-за грат на дурні запитання хвойди-журналістки. Якщо хтось з колег по солідній іноземній компанії побачить той сюжет – можуть змінити думку не в гарний бік. Але менше з тим...
Коли нарешті опинилися на свіжому повітрі, було запропоновано їхати кудись продовжувати бухати. Більшість радо погодилась, зголосилися також кілька організаторів останньої виставки.
Дівчина з сірим волоссям відчувала себе найп’янішою, але вперто не хотіла того демонструвати. Продовження бенкету обіцяло веселощі до ранку, але то було вже забагато на сьогодні – не той настрій.
Запевнивши всіх, що має ще одну зустріч, неприродно рішучими кроками рушила у бік ненайближчої станції метро. За кілька десятків метрів, зрозумівши, що переслідування немає, дозволила собі розпружитися і усвідомила ступінь сп’яніння. Недаремно вечір пройшов, що й сказати. Як у старі-добрі студентські часи.
Вирішила скоротити дорогу - дворами. Ніколи тут не бувала. Скільки каштанів на землі! Назбирала повні кишені джинсів та ще трохи в сумку. Жбурнула один у дорожній знак над переходом. Дзенькнуло.
Цікаво, а чи зможу влучити у рухому мішень? Залізши у кущі, дочекалася доки вулицею проїде автомобіль, потім іще кілька. Розстрілювала їх каштанами швидко, влучаючи через раз. Полювання було справді веселим.
Та невдовзі набої закінчилися. Підвівши очі, крізь кущі, у гущавині яких усе ще сиділа, вона побачила темне небо, підсвічене міськими ліхтарями. І тут відбулося дещо, що немов струмом пронизало тіло, змусивши здригнутися, втягнути голову, та гарячково шукати у сумочці мобільний.
Воно насувається! Ще зовсім трошки і все. Розблокувати… Дурна клавіатура. Встигнути.

***
Лежав на своєму ліжку, стиснувши голову руками. Незважаючи на темряву в кімнаті та заплющені очі, яскраве світло не дозволяло розслабитися ні на мить. Як же воно самотньо та нещасно. Нестерпно. Здається, попереду ще ціла безмежна вічність. Завіщо мені цей хрест? Чому я такий зайвий тут?

Якесь придушене дзеленчання перебило увагу. Напад трохи відступив. Телефон лежав на столі, підключений до зарядки.

«Я дуже-дуже тебе кохаю». Гарно та тепло зробилося від цього. Посміхнувся.


А тоді настав кінець світу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Апокаліпсис сьогодні

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Постріл, 14-11-2006

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Камаєв Юрій, 10-11-2006

Наступного разу

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Антон Санченко, 09-11-2006

Умнічка!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зіпунов Михайло /ZIPA/, 08-11-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65288496017456 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …