Я перебував у невизначеності, стоячи на порозі вже так довго, що й не пам’ятав, виходжу, чи заходжу в приміщення. Одна нога на килимі редакції, інша – на сходах під її дверима. Редактор не вгамовувався і продовжував свою нескінченну настанову, перераховуючи всі можливі напрямки спрямування інтерв’ю і способи виходу на потрібну відповідь. До цього завдання мене готували, мов космонавта до виходу у відкритий космос. Дитячі забави скінчилися. Я повинен взяти це інтерв’ю і тоді можна буде забути про рідну районку, мене чекатиме столиця із її сенсаціями і скандалами. Та й районка отримає неабияку вигоду від моєї роботи.
Обставини склалися дивовижним чиному на мою користь. Коли власник нашої газети повідомив, що відкрив канал, через який можна вийти на таку серйозну людину, я й не міг подумати, що інтерв’ю цього представника бомонду братиму саме я. Першим відмовився редактор, оскільки коло його знайомих були гостро проти особи мого інтерв’юйованого і йому не пасувало псувати відносини із «надійними джерелами» через таке, нехай навіть дуже важливе, інтерв’ю. Друга відмова виникла автоматично, оскільки наступний після редактора за фаховим досвідом журналіст в нашій газеті перебував у лікарні і найближчим часом повертатися до блокнота з диктофоном не збирався. Справа в тому, що журналістське посвідчення не надає жодних привілеїв бухим хамам. Саме таким бухим хамом і був мій колега, коли його лупцювали «невідомі зловмисники», що офіційно було пов’язано із його «гострими» публікаціями на тему село і люди. А більше в нас не було кому писати. Часу на вербування когось більш досвідченого ніж я не було і тому за два дні і дві ночі ми з редактором, щораз пірнаючи все глибше на дно пляшки, пройшли жорсткий журналістський тренінг.
Та попри алкогольне отруєння мені вдалося сформувати в уяві чіткий образ мого майбутнього співрозмовника. Ігор Козар - це по-справжньому багатогранна і неординарна особистість. Схоже було на те, що йому вдалося проявити себе всюди, де тільки могла себе проявити людина. Та найбільше він був відомий в політичній сфері своїми законопроектами в галузі соціального захисту населення та в сфері кінематографу виконанням головних ролей у більше ніж 100 фільмів за останні 15 років. Його запрошували у Ватикан на аудієнцію до Папи Римського, його цитували політичні лідери та мистці сучасності. А з іншого боку він викликав заздрісне обурення у окремих верств населення. Депутат, актор, філософ, майстер спорту, доктор фізики, автор чисельних монографій, поет і прозаїк. Коротше кажучи, мені відкривався шанс поспілкуватися з всесвітньовідомим ґенієм. Важко було оцінити у що це може вилитися для мене.
Прогудів сигнал редакційного авто, яке щойно вкотилося на подвір’я і я побіг, недослухавши останню репліку редактора. Та він все одно вискочив за мною на вулицю і вже коли я закривав за собою дверцята автівки, прокричав:
- Тільки не хами! Тисни але не перетискай!
Зустріч було назначено в літньому маєтку пана Козара, що розташувався в одному із сіл нашого району. Ми добралися туди менше ніж за годину. Кремезні охоронці із охайними зачісками були привітними до нас. Мене запросили одразу в вітальню і попросили зачекати хвильку, а водія спровадили на кухню, де, як він мені потім розповідав, він їв «усьо таке, яке нікогда не видів» і стільки «кіко влізе».
Вітальня була оформлена на диво скромно. Ніяких картин у позолочених рамах, ніякої техніки. Посередині два зручних крісла, обшитих чимось схожим на мішковину, широкий диван навпроти і дерев’яний столик посередині. На підлозі звичайний паркет, а стеля пофарбована в якийсь персиковий відтінок жовтого кольору. Стін не було видно за нескінченними поличками заповненими книжками. Та не встиг я, як слід роздивитися і в кімнату легкою ходою зайшов чоловік невизначеного віку. В його очах блищала юнацька посмішка, мерехтіла безмежна мудрість і палала нестримна жага до життя. Пан Козар був одягнений у просторий білий льняний одяг, рухався впевнено але поводився приязно. Після по-батьківськи міцного рукостискання і взаємного обміну представленнями я ввімкнув диктофон і почав працювати втримуючи свій голос від схвильованого тремтіння.
- Пане, Ігорю, для початку розкажіть, над чим ви зараз працюєте? – здавалося, що я випалив це банальне запитання одразу та в мені відбувся неймовірно довгий діалог із самим собою. Насправді я забув усе, чого мене вчив редактор і просто не уявляв про що говорити із Ігорем Йосиповичем.
- Ви могли б називати мене просто Ігорем? Я не настільки старий, щоб зі мною «панькатися», - ця простенька гра слів трішки розрядила обстановку. – А щодо вашого запитання… Я зараз ні над чим не працюю. Я взагалі ніколи не працював, якщо чесно, - посміхаючись додав він.
Побачивши моє здивування, Ігор продовжив:
- Я притримуюся думки, що кожна людина повинна знайти себе і отримувати від життя тільки найкраще, не завдаючи тим самим шкоди іншим. Це дуже просто, насправді. Я живий приклад тому. Якось так склалося, що мені легко дається все, за що беруся, мені навіть не доводиться напружуватися, все відбувається саме собою. От і виходить, що я не працюю, а розважаюся.
- Тим не менше ваші «розваги» викликають значний резонанс у суспільстві, - вкрутив я, пригадавши по що прийшов сюди.
- Про який саме резонанс йдеться?
- Про ініційований вами проект індивідувальної системи пільг і реформу пенсійного законодавства, що викликало обурення представників банківської системи говорити не будемо. Наших читачів більше цікавить ваша творча натура. Як вам вдається одночасно займатися політикою і зніматися в кіно?
- Набутий мною досвід на знімальному майданчику дозволяє краще орієнтуватися на арені політичних змагань, а стреси, пов’язані із політичною кар’єрою, дозволяють краще зрозуміти глибину переживань моїх персонажів. Все сплетено в єдиний клубок і я не уявляю, як може бути інакше.
- Із усіх можливих жанрів кінематографу ви обрали порно. Що вплинуло на ваш вибір?
- Мабуть бажання краще зрозуміти самого себе. Саме порно судилося пройти тернистий шлях в історії людської культури. Ще з античності люди прагнули пізнати кохання без оманливих прикрас і хворобливої стриманості. Та в різних епохах до цього по різному ставилися. Зараз смішно про це говорити та в роки мого дитинства, хлопчика із порнографічним журналом могли висміяти. Так, порно було заборонене. Творців цього жанру переслідували і засуджували. Та сила людської волі зберегла порно для нащадків і зараз ми можемо вільно дихати, даруючи людям радість найправдивішого зображення кохання. Виконуючи роль у черговому фільмі я спізнаю самі витоки людської культури і в її відображенні знаходжу себе, маленький світ у безмежному Всесвіті.
- Ваші персонажі, здебільшого, агресивні гетеросексуали. Вашими вустами вони промовляють з екранів про ненависть до гомосексуалістів. Це ваша життєва позиція, чи примха сценаристів?
Ігор Йосипович замислився на хвильку, постукав пальцями по столу, а потім ледь засмучено промовив:
- Мені прикро, що питання поставлено саме так. Справді, мені нерідко доводиться зображати негативних персонажів, однак в кожному із них в певний момент відбувається злам, коли вони усвідомлюють всю помилковість власних переконань. Згадаймо Конана Ґвалтівника. Цей вайлуватий сільський здоровань, позбавлений батьківської підтримки з народження не міг вгамувати своєї люті на несправедливість світу. Помилково він вважав, що секс із жінкою зможе приборкати його ненависть. Та тільки, коли в Пралісі його життєвий шлях перетнувся із повелителем єдинорогів Трахконем, його серце по-справжньому розкрилося для істинного кохання.
- Ви намагаєтеся виправдати зневажливе ставлення до сексуальної громади?
- Зовсім ні! Як і більшість сучасного населення планети, я – бісексуал. Життя надто коротке, щоб обмежувати себе у найпрекраснішому із почуттів – коханні. Однак не слід забувати, що гетеросексуали – теж люди. Вони, як і ми, дихають повітрям і переймаються життєвими негараздами, платять податки і мають право обирати президента. Їхня доля неймовірно складна і сумна. Гетеросексуальний чоловік приречений на самотність без чоловічої дружби, а гетеросексуальна жінка змушена в самоті справлятися із вагітністю, позбавлена товариської жіночої підтримки. Ми повинні подбати про них і тому я віддаю перевагу саме таким ролям.
- А може це просто спосіб збільшення електорату?
- Безглузде припущення. Цей вимираючий вид людей не може серйозно вплинути на результати виборів. Мені просто боляче спостерігати, як гине така самобутня субкультура із глибоким історичним корінням. Як ви пам’ятаєте в Біблії чітко вказано, що першими людьми були гетеросексуали Адам і Єва, які після вигнання із Раю стали плодитися за допомогою інцесту. Власне, якщо говорити про витоки людства, доречно згадати, що зараз завершується робота над фільмом «Діти Бога. Життя поза Раєм». Я виконав роль Каїна, якому судилося зґвалтувати власного брата Авеля.
- Дуже цікаво, однак хотів би повернутися до вашої суперечливої натури. Вам вдалося провести дивовижну гетеро-акцію…
- Так, це було незабутньо. Зовсім випадково мені спало на думку, що непогано було б влаштувати пішу ходу для гетеросексуалів центральними вулицями Києва. Я навіть не сподівався на таку масштабну підтримку з боку самих гетеросексуалів. Вони мобілізувалися за лічені дні. Було приємно спостерігати, як спочатку непевною ходою, а потім все вільніше вони крокували із кольоровими плакатами. Це був перший гетеропарад в історії людства. Не всі сприйняли такий захід адекватно дехто викрикував якісь образи. Та кількатисячній спільноті сміливих чоловіків і жінок, які не цураються своєї природи було абсолютно байдуже. Вони такі, які є і світ повинен це зрозуміти.
- А через деякий час ви запропонували і здійснили відкриття центру реабілітації для жертв насилля в гетеросексуальних сім’ях. Чи не суперечить це ідеї попереднього заходу?
- Не думаю. Справа в тому, що порушення психіки, викликані гормональним дисбалансом, який властивий сексуально незадоволеним людям, можуть вводити людину в стан нестримної агресії. Саме тому в гетеросексуальних сім’ях такий високий відсоток насилля. Завдання реабілітаційного центру – не руйнувати сім’ї, а віднайти ключі до порозуміння. Батькам і матерям-агресорам ми пропонуємо тримісячний курс сексуального переорієнтування для визначення природного прагнення людини. Адже, як відомо, 70% гетеросексуалів – латентні гомосексуалісти. У більшості випадків проблема саме в цьому.
Після цього я задав Ігореві Йосиповичу ще багато запитань на різноманітну тематику. Однак усе найважливіше вже було висвітлено. Мені було прикро усвідомлювати, що суспільство продовжує виховувати таких хворобливих його представників. Про це ми говорили перед сном із моїм хлопцем. Він не поділяв моєї думки, запевняючи, що гетеросексуали – є такими генетично, а не виховуються такими. Дивно, що думки про сексуальну орієнтацію займали мене більше, аніж факт спілкування з одним із кращих представників людства. Наступного тижня збільшеним тиражем вийде газета з інтерв’ю Ігоря Козара. За винятком кількох подробиць мені не вдалося витягти із Ігоря Йосиповача щось по-справжньому цікаве і сенсаційне та, незважаючи на це, мені сьогодні телефонував генеральний продюсер центрального телеканалу. Я сказав, що подумаю.
