Вона йшла берегом моря і наспівувала знайому мелодію. Вона гарно співала,так,як ніхто. Та її голос могло почути тільки море,його глибина,бо лише його хвилі грали їй музику,коли дівчина співала. Більш ніхто не міг знати цю пісню і захоплюватись її чарівністю. Її тонка статура передавала життя кожної хвилі. Її сині очі-сенс життя моря. Її довге світле і заплутане легеньким вітром волосся-хвилювання при кожному русі хвиль. І губи рухались,наче щось співали чи розповідали,але ніхто з прохожих не міг почути жодного слова,навіть,коли старався. Інколи люди вголос захоплювались її красою.Часто маленькі діти,які грались неподалік,підбігали до неї і брали за руку. Вона старалась заспівати для цих маленьких радостей найгарніші пісні. І вони сміялись їй у відповідь,здавалось,на мелодію тих самих пісень. Багато відпочиваючих приїздило сюди кожного року і добре знали дівчину,яка завжди в цю пору сидить на берегу моря. Читає,малює або просто дивиться на хвилі,які стараються до неї доторкнутись…
…МАЛЮВАТИ-ЦЕ ДИХАТИ?..
Одного вечора,коли на пляжі не було нікого,крім одиноких пар,вона вирішила знову намалювати захід сонця. Вона часто любила малювати сонце,коли воно поволі тікає,але завжди малюнки виходили різними. Багатьом туристам вона їх дарувала,та не всі погоджувались прийняти їх,як подарунок. Багато її картин було і вдома,і в готелі,де працювала її мати. Мама старалась завжди допомагати доньці,яку,звичайно,безмежно любила, підтримувати у всьому,виховати на справжню людину. Вона виросла знаючи,що рівна усім людям,але має одну особливість. Вона полюбила мовчання і її мати –також. Вони часто писали слова на папері,а коли пройшло більше часу - спілкувались на особливій мові. Вона не любила слухати,коли люди сварились,раділа тому,що не може ранити когось. «Краще було б промовчати»- часто думала вона,спостерігаючи за такими ситуаціями.
«Тут буде добре»- подумала вона ,вибираючи нове місце. Захід сонця наче зупинивсь,щоб можна було відобразити всю його красу. Інколи вона малювала пару,яка сиділа на березі. Вона старалась намалювати так,щоб вдихнути у майбутню картину почуття і відчуття,які панували в ті години…Сьогодні з місця,яке вона обрала,було видно тільки одну постать. Було зрозуміло,що –це хлопець. Спочатку вона не захотіла малювати його,але»В мене ще немає такої картини»-і вона посміхнулась. Потім,як завжди,занурилась у той світ,який створює навколо і не чула нічого,окрім хлюпоту води…
Здалось,що хлопець позував,бо як тільки вона закінчила малювати,підвівши очі,його вже не було.»Цікаво…І,де він міг так швидко зникнути?»Через секунду вона помітила щось між хвилями.»Невже це він?Тепер же ж вода не є такою теплою,як вдень. Він з глузду з’їхав!»Вона все зібрала і пішла до будинку…Малюнок вийшов «живим».Море наче справді хвилювалось,а плечі незнаного хлопця рухались,викриваючи важке дихання. В кутку майже непомітно було написано»Аврора».
Вдома мати,побачивши нове творіння доньки,спитала
- Відкриваєш нові горизонти?- приязним голосом,але серце її чомусь захвилювалось.
- Напевно…
…ДЛЯ ВИЗНАННЯ НЕ ДОСИТЬ ДОБРИХ НАМІРІВ…
Наступного дня Аврора ,вийшовши на пляж,зайшла у воду,поступово занурюючись щораз то глибше. Вода була її другим єством…Раптом вона почула плач дитини і ледве чутні,якісь незрозумілі слова. Аврора плила до тих звуків. Це була справді дитина двох-трьох років. Напевно задалеко зайшла,а потім хвилі самі її понесли…Аврора вже бачила дитину,яка захлистувалась водою. Вона майже доторкнулась до неї. Раптом з іншої сторони показалась велика чоловіча рука,яка схопила дитину і почала про щось кричати до схвильованої Аврори. Коли доплили до берега,Аврора зрозуміла,що цей чоловік звинувачує її. Та щей в тому,що вона хотіла втопити дитину. Аврора пояснювала невеликій групі людей,що зібралась навколо,що насправді вона хотіла допомогти,але її не розуміли. Аж через деякий час з*явився один знайомий і пояснив всім,хто старався завдати Аврорі ще більшого болю і звинуватити її ,що насправді відбулось. Після цього надто прикрого інциденту Аврора кілька днів не виходила з дому,хіба що ввечері,коли людей майже не було. Вона сідала в тому місці,де малювала свою останню картину. Там ніхто її не бачив,тільки вітер хотів заплутати волосся,але сонце вже не зупинялось,щоб вона відтворила його красу...
…ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ІНШИХ,ТРЕБА ТІЛЬКИ ПРИСЛУХАТИСЬ…
- Мам,ти не бачила картини,яку я востаннє намалювала?-Аврора старалась пригадати,де вина могла її покласти.
- Доню,її ,мабуть ,взяли до нашого готелю ,щоб повісити в одну з кімнат. Недавно приходив замдиректора і шукав щось особливе. Він купив ще кілька картин,крім тієї…Вибач,ти не говорила,що хочеш залишити її собі.
- Нічого страшного,мамо.-вона опустила очі.»Просто хотіла на неї поглянути»
- До речі ,дехто питав,чому тебе не видно на пляжі. Щось сталось?Ти останніми днями якась пригнічена.-вона підійшла ближче до Аврори.
- Мене звинувачували у тому,що я хотіла втопити маленьку дівчинку-з тими словами у неї з очей потекли сльози.
- Авроро,сонце,чому ти раніше не зізналась мені?Як хтось посмів тебе звинувачувати?Не знаю,що зроблю з цими людьми!
- Не треба нічого робити,мамо. Це вже минуло,а вони помилились з висновками. Хтось з наших знайомих усе їм пояснив. Я тільки хотіла витягнути з води цю дитину. Тепер все добре.
- Я ж завжди просила тебе не йти з добрими намірами до усіх,бо не кожен правильно сприйме їх…
- Але ж,мамо…
- Але в цьому випадку ти правильно вчинила. Я пишаюсь тобою-і вона обійняла доньку,вже сама у сльозах.
…ЧАСТО НАШІ МРІЇ ПРОХОДЯТЬ МИМО,А МИ НАВІТЬ НЕ ПОМІЧАЄМО…
Аврора знову пішла в ту сторону,де було її улюблене місце. Хоча,тиждень назад вона не знала про нього. Тут була тінь,яка охолоджувала вдень. Але Аврора бувала тут тільки вечорами. І сьогодні вона сіла ,взявшись за коліна.Довго думала про минулий випадок,але після розмови з матір’ю їй стало на багато легше. Згадалась остання картина.»Чому я так хочу подивитись на неї хоча б ще один раз?Невже вона чимось особлива?»
- Привіт!- почула Аврора від високого чорнявого хлопця,стараючись не звертати уваги,вона знову занурилась у думки…
…НЕ КОЖЕН РОЗУМІЄ МОВЧАННЯ…
«Чому мене сюди,наче магнітом тягне…»
- О,це знову ти.-хлопець розпливавсь у посмішці
- «А це знову ти»
- Привіт,красуне. Як тебе звати?
- “Аврора,але ти ітак не чуєш»-вона старалась посміхнутись,але не була впевнена,чи це доречно.
- Знаю,що дівчата бувають гордими,особливо красиві,але…
- «Я не…»Аврора почала писати щось по піску.
- Ти не можеш сказати?-лице хлопця стало серйознішим.
- «Не можу»-і вона захитала головою
- Я…
- «Не мусиш,говорити,що тобі пора…»
- Олексій.-він подав руку.
- «А я Аврора,як вже згадувала»-вона посміхнулась і його лице також пояснішало.
- Давай я вгадаю,як тебе звати.Анна.
- «А,чому власне ,Анна?»Вона заперечила.
- Оля…Ірина…Ксенія…Не вгадаю,напевно-Олексій засміявсь.
- Ти часто тут буваєш?-він чомусь подививсь Аврорі в очі.
- «Часто,а ти хочеш приходити?”
- Можна мені теж сюди приходити?-видавалось,що він трохи захвилювавсь.
- «Я читаю твої думки»-вона посміхнулась і погодилась.
- Я буду тут до кінця літа…
- «До кінця літа лише тиждень»-Аврора не розуміла,чому її це хвилювало.
- …я ще не знайшов друзів.От сам сиджу на березі і дивлюсь на захід сонця-Олексій подививсь у сторону моря.
- «Дивлюсь на захід сонця…Невже…це Олексія я малювала?”- її чомусь охопило радісне хвилювання…ніби знайшлась та картина.
Олексій помітив її реакцію.
- Ти теж любиш дивитись,як сонце іде спати.-він засміявсь. Це видно.Ти приїхала на довго?
- “Думаю,що так»
- Я живу у цьому готелі-він вказав поглядом.
- «Там,де працює мама.»-Аврора з якоїсь причини зраділа.
- Хтось дзвонить-його телефон справді розривавсь-я,мабуть,піду.Бувай,до завтра- і Олексій підняв слухавку.
Аврора ще деякий час дивилась на море,сонця майже не було видно.В неї виникло бажання намалювати це.Вона побігла додому.
- Доню,ти ще десь збираєшся?-мати здивовано на неї поглянула
- Думаєш,вже занадто пізно?-Арорин запал став менш помітним.
- Точно.-відповіла,лагідно посміхаючись, мати.-А чому ти раніше не малювала,о такій порі,як завжди?
- Ти ж сама говорила,що я відкриваю нові горизонти-вона посміхнулась.
- Завтра візьмемо декілька твоїх картин і віднесемо у готель.Знаєш,деяким мешканцям дуже сподобались картини у кімнатах і вони хочуть такі придбати.Якщо ти не проти,звичайно.
- Я рада,що людям подобаються мої творіння.До речі,в мене є новий знайомий у вашому готелі.
- І як його звати?-її серце відізвалось якось стурбовано.
- Олексій.
- Гарне ім*я.Думаєш побачити його завтра?
- «Хотіла б».Можливо. Давай спати.
- Добре,завтра встаємо рано.
- Ми завжди встаємо рано.-Аврора посміхнулась
…ЧОМУСЬ ОДНІЄЇ КРАПЛІ ЗАВЖДИ БРАКУЄ…
Незважаючи на те,що пора була рання,майже всі мешканці готелю вже встали,дехто навіть виходив,не хотячи втрачати ні однієї хвилини.Мати Аврори ,взявши картини пішла з охочими їх купити у окрему кімнату. Аврора надіялась побачити Олексія,але навіть сама собі не хотіла в цьому зізнатись. Мамина неприсутність видалась дівчині короткою,а от приховане чекання на Олексія було подібним на вічність.
- Авроро,я тебе вітаю. Вони купили всі картини,які ми сьогодні взяли з дому.
- Я рада-вона старалась показати,що радіє,але нічого не виходило»Мені його не побачити»
- Авроро,ти зустріла Олексія?-мати помітила , що з донькою щось не те.
- «Краще не згадуй».Ні,я його не бачила…Мабуть,вже піду.
- Побачимось вдома.
Аврора зачинивши двері готелю,подумала, що залишає за ними і це чекання, але…
Олексій спускався сходами в ту мить,коли Аврора зачиняла двері.Він впізнав її , але ж навіть не знав імені,щоб покликати.»Невже це та сама дівчина,яку я вчора зустрів?..Я не знаю її імені,звідки вона.Та й ця дівчина не знає,хто я такий…Це і краще для неї…»
- З ким можна поговорити про речі,які знаходяться у кімнатах?-спитав він,підійшовши до рецепції…
Аврора йшла пляжем,згадуючи вчорашній вечір.Його посмішку,сірі очі,теплі руки…Вона не наважувалась називати його на ім*я,чомусь…Та думки і спогади про нього зараз були дуже потрібними. Вони діяли якось несамовито. Вдкривали нові почуття і призводили до потреби принаймі ще раз побачити …Тіло Аврори ставало то теплим,то його ніби обливали холодні хвилі моря…Але їй не видавалось за потрібне,щоб виходити з такого стану…»Все змінилось. Або просто в мені щось змінилось і з цим – усе навколо…
Дотик рук,який на мить відчула,.
Подих,про який раніше не знала,
Погляд,який душа запам’ятала,
Твій силует,який тоді намалювала…»
…А ПОТІМ САМІ ТІКАЄМО…
- Тебе вчора тут не було- Олексій старався зловити її погляд.
- «Я хотіла тебе побачити,але не наважилась прийти.»
- …Знаєш,я вирішив вивчати твою мову…
- «Я повинна радіти?Не знаю…»
- …але ще небагато знаю…
- «Це і краще»
- …Так я зможу більше дізнатись про тебе-він посміхнувся.
- «Я так не можу…»
- Ти не маєш нічого проти?
Аврора написала на піску»ВИБАЧ» і пішла у сторону свого будинку.
Олексій не зрозумів нічого. Він дивився їй услід,але не міг сказати,щоб вона зупинилась…
«Це тільки для мене все видавалось майже чудовим,якимось особливим…Перше враження буває оманливим,та я не знав,що настільки…»
…ІНКОЛИ ЗДАЄТЬСЯ,ЩО ОМРІЯНЕ БЛИЗЬКО…
Олексій з самого ранку пішов знову у те ж місце,що у вечері. Тут нікого не було. Більшість відпочиваючих чи туристів не любили ховатись…
Коли Аврора встала,мами вже не було. Вона не хотіла вставати,як звичайно,тоді коли й мати. Тоді її очі видали б,що вона взагалі не спала. Аврора цілу ніч думала,чому пішла…чи просто втекла. Вона не хотіла бути в будинку…
- Мамо,ти так рано повернулась. Щось трапилось?
- Так,я дещо забула. На щастя,не встигла далеко від дому зайти. А ти кудись збираєшся?
- Хочу прогулятись…
- Здається,хтось дзвонить .Відчини,будь ласка,бо я трохи спішу.
Аврора відчинила двері і застигла.
- Це вже за мною когось прислали?- чулось з кімнати.
Аврора дивилась в очі гостю і не могла зрозуміти,чому в нього така ж реакція
- «Може,скажеш хоч слово…»
- Авроро,хто це?..-знову почулось.
- «Чому ти мовчиш?»
Олексій нарешті поворухнувся і сказав одне слово
- Вибач-він обернувся і пішов швидкою ходою.
- «Він знущається наді мною»-вона не бачила ні Олексія,ні того,чи матір біля неї. Сльози залили очі. Аврора,не зачинивши дверей,побігла до своєї кімнати. На щастя,мати так спішила,що нічого не помітила і ні про що не встигла спитати в доньки. Вона тільки вже біля дверей крикнула»Гарного дня,доню!»
