Іван Кочерга сидів в корчмі «Золо-та підкова», яку єврей Рувим тримав від-критою тільки вночі для своєї хри-стиянської клієнтури, більшість якої зай-малася нехристиянськими ділами.
Тут, в «Золотій підкові», зустрічали-ся найвідоміші конокради з обох берегів Тиси, контрабандисти, які перепродува-ли дорогі товари, як сукно, золото, навіть зброю, зустрічалися і «святі злодії», як називали тих, що грабували церкви та монастирі, а ще заходили сюди різ-ні дрібні шахраї і запеклі картярі, які про-си-джува-ли в корчмі цілі ночі, граючи в карти.
В Рувимовій корчмі могли вільно і безпечно зустрічатися всі, хто займався брудними ділами і ховався від закону, бо до «Золотої підкови» ніколи не заходили жандарми. Правда, єврея це дорого коштувало, щомісяця він платив жандармам немалі гроші, аби обминали його корчму. Та Рувим не жалів, бо щоночі в його кишеню не капали, а текли грошенята. Клієнти не шкодували грошей, платили за їжу та випивку втричі більше, ніж в інших корчмах. Окрім цього всього, Рувим, на відміну від інших «ізраїльських мужів», вирощував свиней, колов молодих добре підгодованих по-росят, готував смачну ковбаску, завжди міг порадувати своїх клієнтів салом та стравами із свинячого м’яса, не зважаючи на «Мойсеєві закони», яких дотримувалися євреї. А ще для своїх вір-них клієнтів єврей щовечора наймав гарних молодих дівчат, яким платив за те, що вони молодим тілом насолоджува-ли клієнтів, які, в свою чергу, за насолоду платили Рувиму вп’ятеро більше. На дівках Рувим заробляв більше, ніж на їжі та випивці. Навіть розділив свої дві кімнати стінами так, що зробив з них чотири маленькі кімнатки, а сам зі своєю Леєю жив на кухні.
– Все це для нашого Якова! – за-спокоював він Лею, яка спочатку не погоджувалася, «щоб ті повії розпускали-ся в її хаті», та заради свого єдиного синочка, який вчився аж у далеких та великих Чернівцях, погодилася на все. Окрім ночей, Рувим відкривав корчму вдень кожної середи, коли була «миртурія» (торговиця), тим більше, що його корчма знаходилася біля самої торговиці.
Іван Кочерга зайшов до «Золотої підкови», щойно Рувим відчинив двері корчми. Привітавшись з корчмарем, сів за стіл, біля вікна. Він любив сидіти саме за цим столом. Кочерга знав, що єврей, навіть не питаючись, принесе йому гальбу свіжого пива, в яку налиє добру порцію рому, а на дерев’яній тарілці подасть великого соленого оселедця.
Через це пиво з ромом одного разу ледь не посварилися Іван з Рувимом, який наважився насміхатися з Іванової звички.
– Ти, Іване, торгуєш кіньми, а п’єш, як матроси, пиво з ромом, – засміявся єврей.
– А звідки ти, до біса, знаєш, Юдо фарисейський, як п’ють моряки ? – розсердився Іван.
– Знаю! – переконливо відповів Ру-вим.
– Знаю, знаю, – викривив його Іван. – Чорта лисого ти знаєш, хіба матроси з Чорного моря приходили до твоєї смердючої корчми пити пиво з ромом? – гримнув Іван кулаком об стіл.
Рувим зрозумів, що цього гуцула-конокрада, який креше іскрами з очей, наче з кременя, ліпше не дражнити, бо хтозна, чим то може закінчитися. Тому почав заспокоювати Івана:
– Ну, що ти, леґіню, розсердився? – лагідним голосом запитав єврей. – Та пий собі на здоров’я, що бажаєш, а про те, що моряки п’ють пиво з ромом, я в книжках читав.
– І начитався ти в своїх книжках, в яких тільки те й пише, як їдять та п’ють, ба одні, ба інші йолопи.
Відтоді Рувим побоювася заводити розмови з Іваном, який може «за-па-литися» будь-коли і через будь-що. Іванові також стало соромно, що так повівся з Рувимом, та хіба він винен, що того вечора був у поганому настрої і мусів на когось вилити свій гнів, а те, що попався Рувим, було випадковістю, він особисто не мав нічого проти єврея, навпаки, навіть симпатизував йому.
Рувим поставив на стіл перед Іваном гальбу пива і тарілку з оселедцем.
– Дякую, Рувиме! – посміхнувся Іван.
– На здоров’я, Іване! – ласкаво відповів жид, а потім, нібито в корчмі окрім них ще хтось був і міг почути, тихим голосом запитав:
– Маєш якесь спеціальне замовлення на цю ніч ?
Іван знав добре, куди пре жид словом, і на мить в його голові майнула думка: «А, може, й справді жид покликав би над ранок для нього чорняву Моріку?» – та скоро відкинув цю думку набік і серйозним голосом відповів:
– Ні, в цю ніч ні... В мене тільки зустріч з Хараламбієм, а потім мені треба перейти через Тису.
– Я тільки спитав, – знітився жид.
– Нічого! – лагідно відповів Іван.
Рувим пішов собі задоволений, що Хараламбіє прибуде цього вечора до його корчми. Він знав добре цього молдавського конокрада. «Цей не скупується, а п’є, гуляє за двох, угощає всіх і завжди заказує дівку», – непомітно посміхнувся жид.
Від Рувима жоден з його клієнтів не таїв свого «ремесла», багато разів навіть йому доручали переказати то одну, то іншу з різних їхніх таємниць, і жодного разу жид не зрадив і не видав нікого зі своїх клієнтів. Спочатку, правда, жандарми намагалися підкупити його і навіть погрожували, та він ні чути не хотів.
«Ґешефт – це одна справа, а зрада це зовсім інша справа», – міркував жид, а кінець-кінцем підкупив він жандармів, щоб не появлялися в тому куточку міста, де його корчма. Жандарми дотримувалися свого слова, за що він їм добре платив. Саме тому в нього були такі високі ціни, але, не зважаючи на це, його корчма жодної ночі не була порожньою.
Рувим знав добре, що якби зрадив бодай одного зі своїх клієнтів, то смерті від ножа, топірця чи кулі йому не оминути. Він умів добре тримати язика за зубами, а його жінка Лея в корчмі не показувалася жодного разу. За це Рувима любили й поважали його клієнти.
Того вечора в «Золотій підкові» Іван Кочерга просидів довгий час. Близько до опівночі. Сидів мовчазний і дивився в стіну, навіть пиво не допив, а до оселедця й не доторкнувся. Всі, котрі заходили в корчму, віталися з Іваном, та він цього навіть і не чув. Це не дуже дивувало Іванових знайомих, вони вже привикли до цього мовчазного чорнобривого гуцула, в очах якого вічно світився якийсь злий незгасимий вогник.
Хараламбіє, з яким Іван мав зу-стрі-тися, прибув до «Золотої підкови» майже опівночі. Це був високого росту з білим волоссям і синіми очима парубок, з гарним, наче в молодої встидливої дівчини, обличчям. На його губах завжди грала якась весела чарівна усмішка, тіль-ки рубець, який залишився від циган-ського ножа на Коломийській торгови-ці, надавав йому серйозного вигляду. Та Хараламбія мало хто сприймав за конокрада.
– Хто в біса видів білоголового ко-нокрада, та ще з дівочим обличчям? – жартував Рувим з Хараламбієм, знаючи добре, що той не сердиться, як гуцул.
Хараламбіє підійшов до Івана, й обидва конокради міцно обнялися, наче рідні брати, які довгий час не бачились, а потім запалили свої люльки і почали попивати: Іван свою гальбу пива з ромом, а Хараламбіє токайського вина. Вони довго про щось розмовляли.
Скоро після опівночі Кочерга з Хараламбієм покинули «Золоту підкову», та перед тим, як виходити, Хараламбіє щось шепнув жидові на вухо.
Зрадівши, Рувим зайшов на кухню й заставив Лею смажити гуску, а сам побіг вздовж вулиці, яка велa до міста, потім повернув наліво і тричі постукав у вікно маленької хатини, в якій жила бідна дівчина Анна зі своєю сліпою матір’ю.
