Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 24820, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.22.79.181')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

Безкінечне свято

© Олекса Мельник, 09-08-2010
Любчик сильно квапився додому. Час від часу навіть зривався на біг. З кожною хвилиною йому робилося все більш незатишно на вулицях міста. Сьогодні сталася чергова п’ятниця – день кінця людської подоби, як його крадькома називав Любчик, або День єднання, як його називали працівники КЧН (комітету чистоти народу). І хоч за всіма директивами святкування необхідно розпочинати після 18:00, подекуди вже виднілися розслаблені. Вони стовбичили коло агентських точок по двоє-троє чоловіків і занурювалися в транс. Від цього їхні обличчя сильно змінювалися, робилися майже однаковими. А від так змінювалося обличчя міста й, мабуть, всієї країни.
Любчикове студіювання на третьому курсі видавалося мукою через постійні п’ятниці, а потім суботи, неділі і реабілітаційні понеділки. Він волів би ніколи не покидати студентського містечка, та що вдієш, коли в цьому місті у нього є двоюрідна сестра бабці по татовій лінії, яка люб’язно зголосилася на Любчикове проживання в її двокімнатній квартирі. Родина виступила категорично проти життя в гуртожитку. Любчик не був певен того, що це рішення справді належало членам його сім’ї, оскільки приймалося воно у один із уікендів під впливом програми «Єднання».
В інституті вони неодноразово розглядали всі позитивні аспекти цієї програми і навіть змушені були вимальовувати їх на різноманітних зрізах знань з політології. Він завжди отримував трійки і продовжував навчання. В текстах своїх самостійних робіт він відводив душу, викладав усю ненависть до сучасного стану справ. Потім звичайно були довгі бесіди з куратором. А коли куратор в черговий раз не витримував юнацького максималізму Любчика, спалахував скандал на рівні ректорату. Та, як не дивно, його досі не відрахували. І тому юнак продовжував бешкетувати.
Любчик саме наближався до сходів підземного переходу. Йому назустріч, виринаючи із глибини підземелля, вийшли кілька учасників програми «Єднання». У всіх не обличчя, а однакові морди. Непевним кроком вони поволі прямували сходами вгору. Помітивши молодого чоловіка, який рухався надто спритно, як для п’ятниці, а тому сильно виділявся із загального натовпу, почали підводити догори свої худі, атрофовані верхні кінцівки, щоб вказати пальцем на Любчика. Хтось навіть почав щось ревти, мабуть, з метою привернути увагу працівників правоохоронних органів. Та Любчик вдарив найближчого розслабленого по пальцю і закричав:
- Відчепіться! Мені немає двадцяти одного року! Я йду додому! Залиште мене в спокої! – усі кволо розчарувалися і перестали дивитися на Любчика.
Справді до двадцяти одного участь у програмі «Єднання» була необов’язковою, однак преміювалася. В деяких сім’ях навіть було прийнято залучати до цього своїх дітей, за що батьки отримували надбавки до зарплатні, а дітям надавалися талони на морозиво і каруселі. До Любчика ніхто б не причепився, однак через його небажання розслаблятися і єднатися, годі було сподіватися на місце у літньому таборі, чи лікування у профілакторії. А з трійками по політінформації йому ніколи не світило побачити не те, що червоний, а навіть і синій диплом. Для таких, як він пропонувався виключно чорний, так званий, стартовий диплом.
До офіційного початку обов’язкового святкування ще залишався якийсь час. До омріяної квартири з низькою стелею та маразматичною власницею залишалося кілька поворотів вуличками. Але Любчик квапився не стільки до себе скільки до Лесі, яка проживала у сусідньому будинку. Вони познайомилися за годину до вступних іспитів і відтоді постійно підтримували одне одного у їхньому непростому життєвому виборі. Спочатку Леся приховувала свою відразу до програми «Єднання» та Любчик помітив деякі характерні особливості поведінки і розповів їй про свої спостереження. Вона не змогла заперечити очевидне, а крім того зізналася у небажанні долучатися до програми «Руская баба», або «Блядь» по-народному. Тоді Любчик і закохався.
Їхнє дозвілля проходило в дивних місцях: на сміттєзвалищі, на покинутому будівництві, в підвалах та на горищах, в каналізаційних колекторах і на забутих кладовищах. Тобто під і над світом людей, які жили програмами. До того ж усі сквери, алеї, площі, пам’ятники, парки були забиті розслабленими, які зі стану розслабленості ніколи не виходили. Таких людей суспільство ставило у приклад іншим. А молода пара, члени якої просто сиділи, гуляли, стояли і мирно балакали без характерної вечірньої зміни рис обличчя і розслаблених поз, викликали неабияке зацікавлення, а подекуди – лють.
Вони не домовлялися сьогодні про зустріч та Любчик досконало вивчив її життєвий графік. Зараз Леся повинна бути вдома і готувати нову для себе страву. Так вона робила щоп’ятниці після навчання. Так її вчила робити мама, доки їй не довелося брати кредит на лікування у державному банку. Лікування було пов’язане із хворобами, що виникли у Лесиної мами внаслідок її участі в програмі «Єднання» та для отримання кредиту було необхідно продемонструвати розслаблення четвертого рівня, а немолода жінка втратила здоров’я вже на другому. Тож коли кредит вдалося отримати, лікарі розвели руками і відмовилися лікувати те, що залишилося від Лесиної мами. Перед смертю вона люто верещала та відбивалася від уявних нападників час-від-часу пірнаючи у холодну ванну.
Лесиному батькові все те було байдуже, оскільки своїм способом життя він подавав приклад багатьом розслаблювальним початківцям. Тому борг перед державою, який заробила перед смертю його дружина переклали на Лесю, щойно їй виповнилося вісімнадцять. Сплачувати довелося зі стипендії та дрібних підзаробітків. Кредит могли списати за умови, що Леся змінить образ життя. І тут їй на заваді став Любчик зі своєю нелюбов’ю до звичаїв народу. До зустрічі з ним вона здавалася собі потворною і недолугою, а тепер її душа сповнювалася надії. А крім того Любчик зумів переконати, що які б негаразди тебе не спіткали, потрібно продовжувати стояти на своєму. А через кілька років вони зможуть непогано заробляти і разом погасять той кредит.
Любчик більше не міг витрачати час на крокування і просто біг. Крізь характерний для початку вихідних запах пробивалися ледь помітні аромати квітів. Бігши попри бузковий кущ, він відломив гілочку для Лесі, похапцем затягнувся її ароматом і продовжив рух. Під стінами будинків, на сходах під’їздів, із вікон, дверей і балконів визирали розслаблені. Любчик рухався так швидко, що ніхто б не помітив його. Вибігши на п’ятий поверх та простягнувши палець до кнопки дзвінка він відчув недобре. Не було запаху Лесиного куховаріння, а натомість стояв різкий аромат єднання.
Дзвінок. Ще дзвінок. Кроки за дверима.
- Хто там? – озвався з-за дверей, як завжди, бридкий голос Лесиного батька.
- Миколо Федоровичу, це Любчик, я прийшов до Лесі.
Тиша. Якусь мить Любчик почекав, а потім знову подзвонив. Із квартири долинув зойк, наче хтось прокинувся від жахіття.
- Га? Хто там? – у Любчика виникло дежавю.
- Це ж я -  хлопець вашої доньки.
Він промовляв, водячи пальцем по облуплених дверях.
- А… Іди звідси, Леся пішла… а… на навчання. – Відчувалося, що Миколі Федоровичу слова даються тяжко, він ковтав приголосні і протягував голосні, наче людина, що вчиться розмовляти.
- Яке навчання? Вже всі давно повернулися з навчання, а її група сьогодні не мала двох останніх пар. Впустіть.
Хоч у голосі студента чулося благання, плечем він вже примірювався до завісів. А що був він фізично слабким, то дарма, адже Любчикові було добре відомо, що за байдужості Миколи Федоровича ті двері на ладан дихають.
- Іди-іди. Ніяка Леся тут не живе. – Дурнуваті брехні хворого чоловіка колись розважали Любчика, та зараз він закипав.
- Дурню, як ти мене не впустиш, то там більше ти не будеш жити! – Погрози його були порожніми, однак він зараз був готовий на щось погане.
Почулося клацання і непевні кроки, що віддалилися від дверей. Любчик смикнув за клямку та двері не піддалися. Схоже старий дражнив його. У досі мирного студента затряслися руки. І тут із глибини нори, в якій судилося жити його коханій Лесі він почув сміх. Це був добре знайомий йому переривчастий сміх, який так часто увінчував його власні не надто дотепні жарти.
Двері злетіли з завісів після першого удару, який Любчик майже не відчув. Йому ввижалося, що то не він вбігає у чужу квартиру, а вона накочується на нього, огортає його мов одяг. Двері були першою завадою. Потім від його ніг відлітали порожні пляшки, зіжмакані газети, розкиданий одяг. Сміття в квартирі було, як завжди – по коліна і молода господиня ніяк не могла зарадити цьому безладу. Із Лесиної кімнати вже викочувався її батько. При достатній наполегливості на його морді можна було розгледіти збентеження, яке перегукувалося із тупорилим здивуванням. Він кинув свою лабешню в сторону непроханого гостя, та розминувся з ним і Любчик прослизнув повз нього до кімнати.
Його зовсім не злякала поза, в якій лежало тіло його коханої. Він навіть не одразу помітив, що вона була повністю гола. Спочатку він звернув увагу на риси її обличчя. Він міг впізнати у цій морді Лесю, та мозок наполегливо заперечував прикру дійсність. Йому здавалося, що то якась інша жінка лежить розхристана у світлі призахідного сонця і безсоромно демонструє двом чоловікам свої принади. Попри страшенний біль від побаченого, Любчик підійшов ближче, щоб прикрити Лесину оголеність розкиданим коло канапи одягом.
Ось кофтинка, яку вони разом вибирали кілька місяців тому, а ось джинси, що їх так любила Леся і тому постійно латала кожну дірочку. Він торкався цих речей неодноразово, коли вони були одягнені на неї. Та ніколи йому не доводилося бачити Лесю без одягу. Незважаючи на природню вроду дівчини, ситуація виявилася настільки жахливою, що Любчик на силу втримувався, щоб не втратити свідомість.
Звідкись долинав голос її батька, він кудись телефонував. Вона була притомна, хоч дивилася кудись в далечінь. Любчик поторсав її і легко поплескав по щоках. Вона неквапно закліпала і перевела погляд на Любчика.
- А… це… е… ти? – Було видно, що їй важко сфокусувати свій зір. Очі бігали і заглядали кудись за Любчика. Тому він не був впевнений, що вона його впізнала, взяв її руку в свою і став навколішки біля неї.
- Що… е… сталося?
Він гладив її по чолу, прикладав волосся, що стирчало в різні боки.
- Де тато? – Після цього запитання вона скривилася і проблювалася на підлогу коло канапи.
- Хочеш а… також? – Вона спробувала підняти руку і та впала Лесі на груди, безсило сповзла і повернулася у вихідне положення. Любчик здогадувався що саме вона йому пропонує і годі було сумніватися, що тут відбувалося до його приходу. Він бачив яка вона брудна, перемащена слиною і слизом власного батька.
- Як таке могло статися, Лесю? Він тебе змусив? – Любчик сподівався, що вона дасть ствердну відповідь.
- Ні, я а… сама. Борги тре платити. – Вона заревла наче корова, тягнучи глибинне У-У-У. Любчик спробував пригорнути її до себе та вона спромоглася його відштовхнути.
- Іди хеть! Хеть. – І знову ревіння зі схлипуваннями.
- Ми ж збиралися разом платити твої борги. Чому ти дозволила таке зробити з собою?
- Я більше не можу терпітти. Це не страшно. Так спокійно.  – На цей раз ревіння змінилося переривчастим сміхом, що переріс у регіт. – Приєднуйся.
Любчик відсахнувся, зрозумівши, що втратив Лесю безповоротно. Він не міг приєднатися, адже це означало би загибель. Власне, Леся вже загинула під натиском жахливих порядків, хоч те, що колись було нею ще ворушилося, говорило і намагалося думати. Скоріш за все, коли її старий розповість куди треба про сьогоднішні загравання своєї доньки в купі із майже третім рівнем розслабленості, всі борги буде списано. Леся могла б стати вільною, та насправді їй вже ніколи не виборсатися із багна, в яке її засмоктала рідна сімейка.
Його руки опустилися долі, голова впала на груди. Не було сил на обурення чи боротьбу, хотілося просто не бути. Леся продовжувала тихенько ревіти й хихотіти, а Любчик сидів коло калюжі її блювотиння поки в квартиру не забігло трійко жвавих молодиків у темносиній формі з гумовими палицями в руках. Вони навіть не били його, просто стукнули по разу для годиться, а потім потягли під руки до виходу. У цю мить Любчик був схожий на ганчіркову ляльку. Такий же покірний, легкий та піддатливий.
Після тривалої процедури обшуку і реєстрації, після коротких відповідей на прості запитання, після довгого вдивляння в підлогу під звуки погроз та дурнуватих глумів його нарешті залишили наодинці в якомусь напівтемному кабінеті. Сидів Любчик на облупленому кріслі, мабуть вирваному із древнього кінотеатру. За вікном давно смерклося і з висоти другого поверху було добре видно, як під дверима у магазин через дорогу від відділку вибудувалася довжелезна черга із розслаблених. Високо під стелею висіла звичайна лампочка розжарювання, чиє світло навіть не досягало підлоги. На столі під вікном лежало кілька тек документів, а під ними виднівся екран нотбука.
Гучно гримнувши дверима, до кабінету ввійшов приземкуватий широкоплечий чоловічок у червоно-сірій формі особливого відділу КЧН, який займався контролем за виконанням програм “Єднання”, “Руская баба”, “Морозов” тощо. Гном, - подумалося Любчику від першого погляду на чоловіка, що вмощувався за столом. Він приязно посміхався, розглядаючи обличчя студента-відступника.
- Любомир Семенович Гаврилюк, якщо не помиляюся?
Голос його був до сміху високий та Любчик втримався і ствердно кивнув головою.
- Народжений п'ятнадцятого жовтня дві тисячі четвретого року?
Кивок.
- Студент третього курсу факультету менеджменту та туризму Львівського національного університету імені Яна Табачника?
Кивок.
- Мене ж звуть Костянтином Адольфовичем Свистуновим, - проверещав качанівець. - Можна просто Костянтин, враховуючи мій доволі молодий вік. Будьмо знайомі.
Любчик глипнув на людину в формі і резюмував для себе, що той і справді мав не більше двадцяти семи років відколи його мама згрішила породивши таке на білий світ.
- Бачу справа твоя не зовсім безнадійна. Ти хороший хлопець, відповідальний студент, вірний друг. Ну не любиш випити, хіба мало людей відмовлялися розслаблюватися? Всім відомо що це не хвороба, однак це не перестає лякати звичайних людей. Скажи, своїми принципами (а в тебе ж вони є, чи не так?) ти намагаєшся комусь щось довести?
Любчик знову глипнув на Костянтина та нічого не відповів.
- Можеш не відповідати, сам знаю. Звідки знаю, спитаєш? Так я сам ще недавно бігав із транспорантами за чиновниками. Боровся... - останнє слово чоловік вимовив із таким призирством, наче щойно з рота в нього вивалився шмат лайна а не звукові коливання.
- Скажи, ну на дідька тобі здалася та мала? Хіба заради неї варто було вломлюватися у чуже помешкання, порушувати спокій громадян перед початком державного святкування вихідних?
Йому хотілося щось вставити, якось висловити своє обурення, пояснити щось, та спромігся лише на злісний погляд, який, зважаючи на наручники на руках і худорляву статуру хлопця, не міг не викликати сміху.
- Перше кохання... Розумію, з ким не буває? Вибач мені, та свої гормональні проблеми слід вирішувати у спортзалі, чи на дні стакану, а не з кулаками лізти до людей.
- Я ні до кого з кулаками не ліз! - процідив крізь зуби Любчик.
- А свідки стверджують протилежне. Та справа не в тому. Це все дурниці, я зовсім про інше хотів з тобою поговорити і вже давно. Ти перебуваєш у такому небезпечному віці, коли не існує чогось проміжного між білим і чорним. Тобі все або добре або погане. Та це не так, повір. Ти думаєш твої словесні тиради в інституті залишилися непоміченими? Гадаєш, нам невідомо, наскільки згубним є твій непрямий вплив на одногрупників? Але нам потрібні такі люди, як ти. Знаєш, на забій вівці йдуть навіть не за бараном, а за козлом. Спеціально тренованим, звісно, козлом. Можливо це невдале порівняння, та ми шукаємо людей, що вирізняються із загального натовпу, активних і твердих у власних переконаннях.
Любчик часто кліпав очима, аналізуючи почуте. Костянтин підвівся, вийнявши щось із шухляди, а тоді підійшов до затриманого і звільнив йому руки. Обдерті до крові кисті хлопця мало турбували. Він більше хвилювався через улесливу інтонацію свого слизького співрозмовника.
- Я особисто телефонував до Лесі кілька днів тому. Ми з нею доволі довго розмовляли і чудово порозумілися. Звільнення від кредиту — це суцільна маячня, як ти сам розумієш. Тим не менше її вчинок вже зараз призвів до деяких позитивних змін. Леся пожертвувала собою заради тебе. Вона насправді звільнила не себе, а тебе.
Любчикове серце пришвидшилося, та й дихання зробилося нерівним, сіпаним.
- Ну-ну, не хвилюйся. Давай міркувати тверезо: ви з нею закінчуєте університет із чорними дипломами, влаштовуєтесь на роботу десь у сфері торгівлі чи обслуговування, через якийсь час одружуєтеся, у вас народжуються діти та ніяких пільг, дотацій і допомог у вас немає і заробити більше немає можливості, бо ні ти ні вона не п'єте, не гуляєте, не закладаєте сусідів. На що вам сподіватися? Будете красти? Чи все ж почнете розслаблюватися, приєднюватися до решти несвідомих громадян? Гадаю, що останнє і тоді всі твої принципи, переконання підуть котові під хвіст, ви розчинитеся в суспільстві, як цукор в окропі і де дінеться вся та ідейність? А тепер подивися, що ми маємо зараз. Ти більше не підеш до Лесі, бо вона, як я розумію, для тебе вмерла. Але сила твого духу залишається незламаною, хоч трохи послаблена. Буду відвертим, саме це нам і потрібно.
- І що ж вам від мене потрібно? - схоже було на готовність до діалогу, хоч Любчик сам іще у це не вірив.
- Нам потрібен увесь ти в купі з тілом і душею. Ще з часів племінного устрою люди ділилися на тих, хто тримав у руці палицю і тих, хто згинався під нею. Я пропоную тобі пристати на наш бік.
- Ви хочете, щоб я з вами співпрацював?
- Я хочу, щоб ти служив державі, чий хліб досі тобі доводилося  їсти. Як ти думаєш, коли весь народ бухає, ширяється, тиняється і веселиться, хтось повинен дбати про його безпеку? Стежити, щоб усі ці вівці з баранами не розбрелися хто куди та не позагиналися від власних дурощів.
- Такі, як ви зробили із них овець і баранів. Вони попропивали свої мізки, як мої батьки, через ваші програми. Це геноцид, при чому внутрішній.
- Скільки гарних слів і думок. Любомире, а навіщо, по твоєму всім цим людям мізки? Щоб усвідомлювати усю свою нікчемність? Щоб бачити як вони зубожіли?
- Вони бідніють через свою тупість! - із розв'язанням рук у Любчика розв'язався язик, чим він скористався.
- Цей народ живе так вже сотні років, - спокійно контраргументував Костянтин, своїм незвичним альтом. - Такою є його природа. Не ти перша дитина, що не розуміє цього, а я не перший, хто пояснює подібне.
- Що тут пояснювати? Ви і вам подібні травите власних матерів, сестер і друзів, які своєю ж працею через податки оплачують ваше життя, - Любчик високо задер підборіддя, зайнявши, як йому здавалося, бойову позицію.
- Любомире, отямся, ми виконуємо волю народу, який покликав нас захищати його. Коли довкола панує безлад, потрібен хтось, кому не важко наводити і підтримувати порядок. Цим ми й займаємося. І не кажи, що серед пияків не народжуються мислячі люди, бо ти — живий доказ цього. Чим суворіші умови життя в середовищі, тим сильнішими виростають у ньому особистості. Хіба не так? - увесь пафос Костянтинової промови гинув у його писклявому голосочку, який не дозволяв сприймати його серйозно. Та Любчик вже не зважав на те, а переймався зовсім іншим.
- І ви хочете, щоб я став таким, як ви пастирем бездумних овець? Посаду забійного козла мені пропонуєте? – хлопець вже й собі перейшов на вереск, не в силах стримувати обурення.
- Ти вже ним став. Твоя присутність у Лесиному житті спричинила те, чим вона зараз є. Адже саме через твій добробут вона позбулася свого. І ти зараз сидиш тут тверезий, відмовляєшся від того, що тобі подарувала кохана людина. Недобре це.
- Що ви мелете? Загнали студентку в алкогольну залежність, змусили її лягти під старого алкоголіка-батька і хочете звалити це на мене. Дзузьки! Я тверезий завжди і мене вам не обдурити, - пхикнувши, Любчик відвернувся від співрозмовника.
- А хіба хтось намагався тебе дурити. Я від початку нашої бесіди відвертий з тобою. Так, наша робота на перший погляд огидна і неетична. Але попри основну нашу функцію збереження порядку ми служимо й іншій, значно важливішій місії. Ми відбираємо здатних до життя сильних індивідів, щоб у майбутньому вони змогли породити новий народ, спроможний жити без бутилки і нагайки. Якщо ти залишишся з нами, будеш змушений обирати собі дружину із таких, як ми і дітей вона народжуватиме тобі таких же. А ті ж хто залишаться там унизу, вимруть, як відсталий вид. Леся могла прийти разом з тобою, однак вона вибрала легший шлях.
- Так не може бути, не повинно, - відбивався Любчик та Костянтин не давав йому передихнути.
- Над нами також живуть люди та вони не кращі за тих, хто внизу. Зараз ми служимо і верхнім, і нижнім. Та прийде час, коли влада верхів зійде на нівець і тоді ми вийдемо вперед. Ти готовий до цього?
І він відповів так, як і подумати не міг зранку того дня. Він зрадив собі і своїм ідеалам, він погодився на пропозицію.
Хоч Любчик був палким прихильником вчення Чарлза Дарвіна, йому важко було визнати правоту Костянтина. Незважаючи на пропозицію ролі того, хто сильніший, Любомир Семенович ще тривалий час відмовлявся вірити у власну місію. Аж поки сам не завербував свого першого свідоміта. Того дня він наче розмовляв сам із собою і сильно дивувався хибності таких же, як і в нього колись, суджень.
А тим часом влада у п'яному забутті продовжувала видавати укази та закладати нові позбавлені глузду державні програми, що винищували, як народ, так і владу, через дедалі більшу неспроможність перших працювати на останніх. А десь між цими, приреченими на загибель, прошарками суспільства, мов метелик у теплому коконі, поселилися однодумці Любомира Семеновича та Сєрьожи. Тільки їхнім нащадкам судилося твердо стояти на своїй Богом даній землі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Відкриття!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 10-08-2010

* * *

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Гафія Трайста, 09-08-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.030265092849731 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати