Напевно, у кожної людини є річ(чи навіть речі), якою вона дорожить. Та такою мірою, що не розповідає нікому про це, а тим більше, не показує. Можливо, кожного вечора витягає свій скарб і милується ним…. На жаль, в більшості випадків така таємниця приносить біль. Він з’їдає серце….
У неї теж була схованка для такого. Його листи - найважливіші спогади, які окрилювали, коли їх перечитувала, а потім кидали у вогонь, щоб вона усвідомила, що це вже минуле, а він давно зник з її життя. Але вона не вміла, не вміла глянути правді в очі…. Коли залишала дім більше, ніж на один день, брала листи зі собою. Коли поверталась, то сумувала, бо їй не вдалось розгорнути їх. Хоча вони були прочитаними. Вона читала їх кожної хвилини, бо давно закарбувалось кожне слово у пам’яті. Дивлячись на небо вона питала, як довго їй залишилось чекати. Вона все ще вірила, що він повернеться….
З часом листи нагадували про себе рідше. Вона вже змирилась з думкою, що його нема поруч, ніколи знову вона не стане для нього бажаною…. І серце починало розуміти….
Одного дня не було потреби згадувати його посмішку. Вона зраділа, що нарешті серце не буде боліти…. Та через кілька днів старий сон знову почав мучити її. Вона просиналась, важко дихаючи, кусаючи губи до крові, але жодного разу не заплакала. Сльози нічим не допомогли б….
В один день їй сказали, що він повернувсь… А вона лежала з жаром у ліжку і бачила марення. Те, що їй повідомили теж видалось несправжнім. Вона та і не дізналась, чи серце лише вдавало, що хоче побачити своє кохання. Коли б хотіло, то летіло б, а воно стояло на місці та раділо. А вона плакала, кричала, мучилась спогадами…. Всі дивувались, що вона завжди радіє, ніколи на її обличчі не проступає тінь суму. Ніхто її не чув. Вона про все мовчала.
….Знову її серце сказало, що вже не прагне пригадувати. Їй не вірилось. Але вона відкрила очі та глянула на небо, покрите хмарами. Вона не задала жодного питання, тільки подякувала. Тепер вона була впевненою, що спогади відійшли на останні місця. Серце відкрилось і влетіло тепло, як і вітер у відчинене вікно, вона вдихнула і тоді заплакала. Зі сльозами зникло все….
Сьогодні вона згадала, як усе було. Як несподівано минуло, як вона тихо сміялась…Сьогодні в її душі чомусь пустка. Не даремно, напевно, були сказані слова, що після всього, що минає залишається пустка. Будь це пустка від поганого, вона заповнюється сама собою. А пустка від хорошого заповниться тільки кращим…. Скажете, що тут мало б бути, як у першому випадку? Все-таки вона відчувала. А зараз вона просто дихає….
