Гнат сидів на траві, притулившись спиною до ствола молодого дуба, і тихо стогнав від голоду. Ритмічно стогнав, професійно, начебто виконував йогівську асану. Багаторічний досвід голодування навчив його перетворювати звичайний стогін на інструмент, за допомогою якого потік думок вишиковувався у римовані шереги.
Гнат підняв голову і вже вкотре з побоюванням глянув на диню просто у нього над головою. Диня вже достигла і могла впасти щомиті. Гнат залюбки змістився б убік, але тоді наразився б на іншу неприємність: на величезного кавуна чи, ще того гірше, - на кокосовий горіх. Хай вже, краще, буде диня - вона хоч м'якіша від горіха і менша за кавуна.
Завчено стогнучи, Гнат відірвав погляд від гілок свого молодого, але родючого, дуба з твердим наміром: відволіктися від дині й зосередитись на чомусь іншому. Та, на жаль, нічого нового не побачив: довкола росли все ті ж дерева, що і вчора росли, і позавчора... І де-не-де з-поміж них вибивався ріденький чагарничок. Утім, шапки молодих грибів…
Диня гепнулась об траву, ледве не зачепивши Гнатове плече, і феєрверком бризнула врізнобіч. На голову, натомість, хряпнулася палка "Сервелату" і, відлетівши метрів на три, загубилась у траві.
Гнат припинив стогнати, бо мозок зосередився на чомусь іншому.
Гнат помацав рукою шишку на голові, сумно зітхнув і, вже не шикуючи потік думок у римовані шереги, подумав прозою: "Краще б уже кавуном гахнуло".
Набравши у жменю рештки динного місива, байдуже, наче зомбі, запхав його до рота і, так само байдуже, проковтнув.
Хвилини через дві у шлунку зашкварчало і відчуття голоду трохи притупилося.
І, як завжди в таку мить, з'явилася Вона - дівчина-білявка з татуйованими грудьми і з пірсингом у пупі! Вона, чомусь, завжди з'являлася саме в ті моменти, коли Гнат ще не встигав утерти рота.
Дівчина вмостилася у нього на ногах і, поводивши долонею перед його очима, сказала:
- Йо! Ти тут?
- Та, начебто, тут, - як завжди невпевнено відповів він.
- Господи! Яке ж дивне чмо! Перед ним молода, гарна дівчина вже півдня пірсингом крутить, а він у ступорі!.. - образилась Вона.
А потім, жадібно злизавши з Гнатового обличчя рештки солодкої динної каші, приссалася до його губ, наче п'явка. Він насилу відірвав Її від себе.
- Хочеш "Сервелату"? - спитав. Вона лукаво усміхнулася, грайливо сказала: - Пустунчик, - і скочила на нього, як то кажуть, верхи...
- Та то ж не "Сервелат"! - весело запротестував Гнат, звільняючи свої губи від палких поцілунків. І раптом він побачив у Неї за спиною якогось чоловіка. Вона скакала вгору-вниз, а чоловік то з'являвся, то зникав. Гнат трохи відхилився вбік і, визираючи із-за Неї, спитав:
- Люб'язний, вам чого?
- Якщо вже її, - він указав пальцем на Її спину, - задовольняє "Мисливська" сосиска, то, може, я заберу собі оту палку "Сервелату"?
- Та беріть, - байдуже махнув рукою Гнат.
Чоловік витяг із трави палку ковбаси "Сервелат", але не відходив. Окинувши поглядом дерево, він похитав головою і цикнув язиком:
- Ц-ц-ц, скільки добра пропадає! А ви, часом, в оренду не хочете здати мені своє дерево?
- Якщо ви голодний - ласкаво прошу до мого дубочка. А якщо дивіденди хочете отримати з мого добра, то йдіть собі. Я у бізнес не граюся! - відповів Гнат.
- Злиняй звідси! Не бачиш, ми зайняті?! - хекаючи втрутилася у розмову Вона.
- Добре, я піду, та якщо надумаєте - приходьте до моєї пальми. Я чекатиму.
І він пішов. Вона ще трохи поскакала-поскакала і теж пішла.
За ним.
Жменя динного місива і "шматочок сексу" зробили свою справу - Гнатове відчуття голоду притупилося настільки, що йому навіть захотілося трохи розім'яти кістки. Він підвівся на ноги, потягнувся всім тілом і пішов собі між дерев протоптаною стежкою. Та не встиг відійти і на п'ять кроків, як почув позаду себе глухий удар. "Кавун", - усміхнувся про себе Гнат. Обернувшись, він побачив, що рештки його кавуна підбирає якийсь чоловік. "Смачного", - мислено побажав він людині і пішов собі далі. Аж раптом весь напружився: до його слуху долетів характерний, дуже неприємний звук шарудіння листя. Він знову обернувся, тільки цього разу рішучіше. Він не помилився - чоловік, обхопивши стрункий стовбур дуба руками, намагався струсити з гілок плоди. Гнат, немов розлючений лев, кинувся до Нахаби і ледь не забив його на смерть.
Після цього він відчув, що сили прибувають. Голод зовсім перестав нагадувати про себе.
Гнат ухватив за одну руку Нахабу, який ледве дихав, і потягнув його стежкою подалі від своїх володінь. Десь кроків через сто він звернув із натоптаної доріжки. Тут уже була неосвоєна територія. Ноги плуталися у сухих гілках і тому було нелегко тягти за собою тіло. Та Гнат не збирався далеко відходити від стежини. Зробивши кроків двадцять, він зупинився біля малесенького каштанчика, який настирливо проривався уверх поміж могутніх стовбурів своїх дорослих родичів. На відміну від них, каштанчик був плодоносним. З його ще тоненьких гілочок звисали дві пишні макові булочки з маслом та одна прокопчена сарделька.
Гнат підтяг Нахабу ближче до деревця.
- Ось тобі годувальник, - тихо промовив він. - Дбай про нього - і будеш ситий.
Чоловік застогнав і відкрив очі.
- Ще раз побачу біля свого дерева - вб'ю, - спокійно попередив його Гнат і пішов додому.
Утім, він не збирався відпочивати під своїм деревом - раз уже вийшов, як кажуть, кістки розім'яти, то треба їх розминати. Удома він лише підібрав із трави шматок кавуна і, знову повернувшись на стежку, попрямував до Центру розваг, що він був розташований на великій галявині посеред лісу.
Посередині галявини, немов скелі, кроків на тридцять у вишину піднімалися банки, і своїм неприродним скляним єством спотворювали позаду себе весь простір.
2.
- Ви тільки подивіться, Іване Петровичу, як Сидір Григорович виводе. Ах, як виводе! - Андрій Кирилович плеснув у долоні й, штовхнувши Івана Петровича ліктем, тихо додав: - Гадає, що сягнув досконалості.
Іван Петрович звично відшукав поглядом ставну фігуру Сидора Григоровича на внутрішній поверхні кришталевого купола:
- Усі ми не без гріха.
- Ні, Іване Петровичу, ви тільки не подумайте, що я заздрю, просто мені цікаво, як він тримається на такій висоті у такій незручній позі?
- Не він перший, не він останній, - загадково мовив Іван Петрович.
- Тобто ви вважаєте, що він теж довго не втримається на куполі?
- Бачите! А казали, не заздрите.
- Та ні. Ні. Що ви таке кажете, Іване Петровичу! Хіба ж я заздрю! Навпаки, хвилююся за колегу, тому що знаю, як це боляче, коли зриваєшся. - Андрій Кирилович автоматично потер рукою сідницю, яка й досі боліла після останнього падіння.
- А ви, шановний Андрію Кириловичу, не переймайтеся чужими проблемами. Нехай собі падає на здоров'я, вам яке діло?!
- Та не падає ж!.. - захоплено вигукнув Андрій Кирилович; та, зрозумівши, що обмовився, зніяковів, зачервонівся і його стачило тільки на те, щоб завершити фразу хрипким: - Кгм!
- Ви от що, шановний колего, - Іван Петрович узяв його під лікоть і м'яко підштовхнув, запрошуючи прогулятися уздовж основи бані, - не рвіть дарма серце, почекайте трохи, нікуди він не дінеться. Ви ж просто не витримаєте. Ще, чого доброго, падуча розіб'є.
- Кого? Його розіб'є?
- От зачепив він вас! - ляснув долонею себе по стегну Іван Петрович. - Якщо не візьмете себе в руки, то вас обох розіб'є!
- Так ви таки припускаєте, що він... цей, як його...
- Та впаде він, впаде - заспокойтеся! На таку висоту зазіхнути - і не впасти! - Іван Петрович лагідно погладив плече колеги і знов подивився вгору. - Хоча… знаєте, може, таки й ні. Може він саме тому й не падає, що вибрав таку незручну позу.
А Сидір Григорович наче навмисно дратував колег по цеху. Спираючись коліньми і лівою рукою на криву поверхню кришталевої бані майже під самим склепінням, він жирним маркером каліграфічно виводив у стовпчик букви на кришталі. Він просувався головою вперед по горизонтальному колу, пропускаючи вже написані букви поміж колін. Така зухвала поведінка Сидора Григоровича дратувала його колег, які, по-перше, були здатні пересуватися винятково вперед задами, а, по-друге, як не силувалися, а більш аніж на одну восьму висоти піднятися не могли - зривалися й падали.
Андрій Кирилович недавно так гепнувся, що аж ноги заніміли, хоча не так уже й високо було падати. А от колега їхній Сидір, - хай йому грець! - заліз, хтозна куди - і хоч би тобі хни! Андрій Кирилович потроху повертався до стану рівноваги, прогулюючись по колу з Іваном Петровичем уздовж основи купола.
- Усе в цьому світі суєта. Дивіться на речі, шановний колего, простіше.
- Тобто ви маєте на увазі, що його сідниці більше постраждають від моїх, якщо він упаде з такої висоти?
- Це не я хочу сказати, і навіть не ви. Це вже сказано не нами. До того ж, я почав сумніватися, що він, взагалі, зірветься.
- Чого це? Тому що він передом лізе? А хіба ми з вами не намагалися обличчям уперед іти?!
- От бачте: ми з вами обличчям уперед ішли, а він передом лізе! Може, все навпаки? Може, ми тому і скиглимо отут, унизу, тому що намагалися лише передом лізти, а не обличчям уперед іти?
- Не розумію я вас, Іване Петровичу. Мене повчаєте дивитися на речі простіше, а самі все ускладнюєте, до слів чіпляєтесь, перекручуєте, наче я вам хлопчисько якийсь!
- Вибачте, Андрію Кириловичу, нічого особистого. То я не з вами сперечаюся, а, скоріше, сам із собою. Так би мовити, думки вголос. Вибачте.
Іван Петрович знов подивився вгору: Сидір Григорович, зробивши вже ціле горизонтальне коло, дістався своєї першої букви і вивів перед нею останню, розділивши їх крапкою. Тепер, щоб писати далі, треба було переміститися трохи вище. Сидір Григорович затис маркера в зубах і переліз на чисту, не розписану буквами поверхню кришталю, ще більше наблизившись до вищої точки.
- Єдине, що мене бентежить, - задумливо сказав Іван Петрович, - на чому він писатиме, якщо дістанеться центра?
- Гм. Дійсно! - гмикнув Андрій Кирилович. - Значить він більше писати не зможе! От тобі й на! За яким тифусом тоді взагалі лізти на таку височінь?! Це ж повний крах!
- Ну, не знаю, - сказав Іван Петрович, - крах - не крах, а щось у цьому є. Щось таке... не знаю… А давайте, шановний Андрію Кириловичу, і ми отак: лицем уперед - і хай буде, що буде!
- Е, ні! - Андрій Кирилович помацав свої сідниці і скривився. - Ви як хочете, а я більш не полізу. Краще писатиму на підлозі; тут місця вистачить не на один твір.
- Ну, як знаєте. А я таки спробую ще раз.
- Спробуйте-спробуйте, - силувано усміхнувшись, сказав Андрій Кирилович. - Але потім не зазіхайте на мою площину. - Він обвів рукою кришталеву підлогу. - Я вас на свою територію не пущу.
- Ну що ж, доведеться про це пам'ятати, поки йтиму вгору, - так само силувано усміхнувся у відповідь Іван Петрович. - Прощавайте.
Іван Петрович одійшов і став у центрі споруди. Приміряючись, він уважно оглянув внутрішній простір купола… Аж раптом почав зривати з ніг модельні лаковані туфлі й білосніжні шкарпетки, рвонув із шиї "метелика", стягнув із себе фрака, жилета, сорочку і штани.
- Що ви робите? - вирячився на нього Андрій Кирилович. - Ви при своєму розумі?!
- Може й ні. Та я, здається, зрозумів, як туди дістатися, - весело сказав Іван Петрович, вказуючи вгору пальцем.
- Та хіба ж… - спробував заперечити Андрій Кирилович, але Іван Петрович перебив його:
- Даруйте, колего, я б з вами ще поспілкувався, та, на жаль, кришталь холодний, босоніж довго не встою на одному місці. - Раптом по його тілу "промчалася зграя холодних мурашок" і він здригнувся весь. А потім підморгнув колезі, розім'яв плечі, розігнався…
І по дузі побіг нагору.
Іван Петрович біг доти, доки підошви його ніг почали пробуксовувати. А потім опустився навкарачки і завмер. На таку висоту йому ще ніколи не вдавалося забігти. Трохи почекавши і впевнившись у тому, що не з'їжджає вниз, розвернувся для ходи по колу.
Глянувши вище, він заледве розгледів контури Сидора Григоровича - ще трохи і той розчиниться у вишині. Зате Андрій Кирилович унизу весь був, як на долоні.
3.
Чудні були ці банки. Гнат достеменно знав, що вони стоять на траві посеред галявини, що їх оточують безліч різноманітних дерев. Та чомусь завжди, коли він їх бачив, крізь скло йому ввижалися піщані бархани, які простиралися за обрій. Колись, дуже давно, він навіть пробував експериментувати: бігав кругами і по краю галявини, і довкола самих банок - результат був той самий. Пояснити цю загадку не міг жоден мешканець лісу. Утім, не можна було сказати, що охочих розгадати цей ребус було дуже багато. Так собі - одиниці. Правда, Гнат свого часу вивів закономірність, яка полягала в тому, що всі охочі були саме з тих, кого постійно переслідував голод. Серед таких був навіть один маніяк. В усякому разі, так його називали: Савка маніяк. Хоча особисто Гнат був схильний сприймати Савку як хвору людину, у якої від постійного почуття голоду трохи "поїхав дах". В очах Гната він не виглядав маніяком, хоча б тому, що був зовсім безпечний для оточуючих його людей. Якщо вже комусь чи чомусь від нього і загрожувала небезпека, то виключно одній єдиній банці. Майже дві третини на добу він присвячував саме їй, вірніше, заходам по її знищенню. Якось Гнат, спостерігаючи за сізіфовим трудом Савки, підкинув йому дотепну ідею, мовляв, що ти її мучиш, візьми, та підкопай. Савка підкопав. А банці - хоч би хни, навіть не накренилася. Тоді Савка завзято накинувся та вирив під нею цілий котлован. Та банка стояла собі. Ані на чому стояла. Чудно, але факт. Савка нічого не сказав, натомість Гнат, відчуваючи свою провину, взявся допомагати Савці закопувати котлован. Відтоді він побоювався давати поради, щоб не втрапити у чергову халепу.
Гнат здалеку запримітив маслакуваті сідниці Савки, котрий повзав навкарачки біля облюбованої ним банки. Підійшовши ближче, він побачив, що Савка щось креслить пальцем на землі.
- Привіт, Савко.
- А-а, братику Гнатику! Бач, що я роблю?! - Савка рвучко піднявся з колін. - Ще трішечки, і я її таки завалю!
- На, краще, поїж хоч трохи, - усміхнувся Гнат і протягнув Савці шмат кавуна.
- Якщо б їжа ще помагала від голоду, - байдуже махнув Савка рукою, але скибку взяв. - Я вже майже розв'язав рівняння! - з ентузіазмом рявкнув він, хапаючи вільною рукою Гната за лікоть, а іншою запихаючи собі до рота скибку разом зі шкіркою. - Я ще ніколи не був так близько до вирішення цієї проблеми! Знаєш, до чого я допетрав?
- Звідки ж мені знати? - знизав плечима Гнат.
- Ан! Це ж так просто! - Виплюнув непережовані м'якуш і шкуринку Савка. - Треба лише знайти найслабкіше місце у цій клятій посудині! І я вже майже вирахував!..
- Логічно, - підтримав його ентузіазм Гнат.
- Ну! А я що кажу?! Скоро вона в мене лусне, як кавун! - Савка подивився на недогризок кавуна в руці і з силою шваркнув ним об землю. - Отак лусне! - Він витер руку об волосся.
- Слухай, Савко, я давно хотів тебе спитати, на якого біса тобі ця морока?
- Не зрозумів! - Савка впер руки в боки і з-під лоба штрикнув Гната настороженим поглядом.
- З якої радості ти причепився до цієї банки?
- І це питаєш ти?! Ти - котрий знає ціну голоду?! - Савка обхопив голову руками. - Господи! Я думав, що хоч він мене розуміє!
- Цікаво. Якщо я знаю ціну голоду, то й мені треба зайнятися якоюсь фігнею? Типу: узяти сокиру й вирубати весь ліс, разом з усіма мешканцями? - спокійно спитав Гнат.
- Так нечесно! У чому ти мене хочеш звинуватити?!
- Я не суддя, - Гнат старався говорити тихо й розмірено, щоб не спровокувати Савку на скандал. - Просто хочу з'ясувати одну деталь: нічого, що там люди живуть?
- Хто - люди?! - вигукнув Савка. - Вони - люди?! - Він підбіг до банки впритул і ткнув пальцем у скло. - Це вони - люди? Це таргани, а не люди!
- А чим ми відрізняємось від них? Вони усередині метушаться, а ми - зовні.
Савка не знайшов контраргументів на таку заяву і тому лише ображено кинув у Гната:
- Сам ти йолоп! - і втративши інтерес до подальшого спілкування, опустився накарачки біля своїх числень.
Гнат би неодмінно піддався спокусі виділити Савці легенького піддупника, якби його не зупинив напад голоду. Він нахлинув, розплющив, перевернув, перетасував у голові всі думки, наче то був дев'ятий вал чи снігова лавина. Гнат, стогнучи, сперся руками на стінку банки і притулився до неї зіпрілим лобом, судорожно здригаючись усім тілом.
Коли напад відступив і мозок, нарешті, спромігся включити функцію дефрагментації, одна думка дуже довго не могла знайти своє місце.
"А Савка таки правий, вони справді схожі на тарганів".
Один мешканець банки, на якому з одягу були лише труси, ліз по стінці кругами вгору і виводив маркером незрозумілі письмена. Йому вже вдалося видертися майже на висоту десяти кроків. Другий теж займався писаниною, тільки виводив свої круги на скляному днищі банки. "Ну, чим не тарган?" - пересмикнуло плечі Гнатові. Той якраз стояв задом до Гната, навкарачки, і фалди його чорного фрака звисали з сідниць, наче крильця. Десь мав бути ще й третій "майстер каліграфії", але його Гнат не розгледів. "Може умудрився видертися аж на самий верх? А що? Оно, той, у трусах, узяв старт не так уже й високо, а нашкрябав своїм маркером - ого-го скільки! Лише цей, що на денці, сам себе загнав у глухий кут. Боже, який йолоп! Треба ж було починати від центру, а не йти до центру. Де ж ти потім писатимеш, дурню?"
І раптом згори у самісінький центр скляного денця ляпнувся Третій.
"Комплект", - пересилюючи стогін, сумно усміхнувся сам до себе Гнат, спостерігаючи за тим, як Третій, трохи відлежавшись, стряснув головою, став навкарачки і почав од центру денця орудувати маркером; і як обурено на це відреагував інший: він підскочив до колеги і висмикнув у нього з руки маркера. Цей безвинний інцидент мав усі підстави перерости у бійку.
І переріс. Аж чуби тріщали.
Гнат з огидою дивився крізь скло на це діло, аж раптом відчув приплив адреналіну. Він жадав крові.
- А хай би ви сказилися, тьху! - вилаявся Гнат, відірвав лоба від гарячого скла й відвернувся від банки.
І зустрівся із сумною усмішкою Савки.
- Просто якась спілка "вільних каменярів", - сказав Савка.
- Слухай, Савко, а хочеш, я для тебе почну писати? - раптом спитав Гнат. - А ти будеш те читати і ми обоє будемо ситі. Ти не посміхайся так скептично, я так напишу, що ти пальчики оближеш. Я тебе завалю делікатесними текстами, їй бо!
- Х-ха! - мотнув головою Савка. - Чим напишеш, маркером?
- А хоч би й маркером.
- А де ти його візьмеш?
- Та хіба це проблема?! - вигукнув Гнат. - Залізу до будь-якої порожньої банки і візьму там маркер.
- Угу, - скептично похитав головою Савка. - А потім я на тебе дивитимусь крізь скло, як на тих тарганів? - Він тицьнув пальцем у банку. - І не зможу прочитати жодного слова з твоїх делікатесних текстів?
- А я тільки візьму маркер, і одразу вилізу. Я писатиму ззовні і ти зможеш усе прочитати.
- Який же ти наївний, братику Гнатику. Ти ніколи не зможеш вилізти звідти.
- Вилізу! - наполягав на своєму Гнат. - От побачиш! Ходімо зі мною.
- Та з якого переляку я попруся шукати порожню банку?! Якщо ти такий упевнений у собі, то яка різниця? Діставай маркера з цієї посудини!
- Тим маркером я зможу хіба, що перекладати для тебе їхні тексти, - тицьнув Гнат пальцем у скло. - Навряд чи, це тебе нагодує. Ходімо! - відрізав Гнат і, вхопивши приятеля за лікоть, потягнув за собою.
4.
Гнат навмисне для Савки кілька разів спускався зі стіни на дно банки і без жодних зусиль знов робив два-три кроки вгору. Остаточно ставши ногами на дно, він з виглядом переможця усміхнувся Савці через скло. Той у відповідь скептично похитав головою, мовляв, ну давай-давай, подивимось, що буде далі.
У самому центрі скляної підлоги Гнат знайшов два маленькі отвори. Він просунув у них обидві руки і витягнув скляного люка, що той прикривав собою ямку. Там лежав солідного розміру пакет, діставши якого, помітив, що у ямці з'явився ще один, такий самий. Гнат усміхнувся, витягнув його також, і підняв над головою, показуючи Савці, що, мовляв, тут і для тебе причандали є. Цікаво, що коли він знову подивився у ямку, там уже лежав новий.
А після нього - був четвертий...
Гнат діставав їх один за одним, а вони все з'являлися і з'являлися на голому місці. Він зирнув через скло і побачив, що Савка крутить біля скроні пальцем.
"Господи! Та він же дивиться на мене вже як на таргана! А я, власне, і веду себе як тарган!" - збагнув Гнат.
Розгорнувши одного пакета, він побачив усередині маркера й акуратно складеного фрака.
"Савка мене заклює, якщо я фрак візьму", - промайнуло в голові, і він узяв лише маркера.
Щойно він торкнувся того клятого маркера, під колінами щось тріснуло і по склу врізнобіч побігли "метастази".
Затиснувши маркера у спітнілій руці, Гнат приречено спостерігав за тим, як звичайне скло перетворюється на різьблення кришталю.
5.
Савка стояв, приткнувшись лобом до скла банки, і, поки його не скрутив голодний напад, відчужено дивився на фалди новенького фрака на сідницях Гната. Коли в очах у Савки трохи прояснилось, він опустився навкарачки і взявся люто висмикувати траву, розчищаючи круг себе невеличку площадку. І коли вже спланував долонею розпушену землю, завзято продовжив вирішувати рівняння, від яких одірвав його колишній йому приятель Гнат.
