Ні, Монстреня – то не член нашої родини. І навіть не домашня тварина. Хоч назвати таку неслухняну кішку, як наша, Розумницею могла лише мама. А на «Дурепу» хвостата нахаба ображається.
Монстреня – то дитячий візочок моїх сестри та брата. Тобто, Надьці вже три роки і вона для пересування у візку завелика. Але спробуйте-но таку впертюху в цьому переконати!
Чого дитячий транспорт продражнили Монстреням? Ви його просто не бачили, тому й питаєте. Колись, новеньким, він був ядучо-зеленого кольору. Давно ще, тоді й мене не було, не те що цієї комашні – Надійки й Іванка. Потім, звісно, збляк на сонці, та все одно, колір залишився дуже неприємним. Та й взагалі, він якийсь незграбний, зажди чіпляється за дверні лутки чи за кути, а одне колесо прикручено товстючим дротом. Ну, хіба не монстр?
Але на повноцінного Монстра він теж не тягне, замалий. До того ж. обійшов ледь не всіх знайомих батьків, у кого малі були. Натерпівся від цих малих капосників, але скажи ж ти: коли віддавали той візок іншій сім’ї, де малий з’являвся, попередній власник вимивався сльозами. Ну, який же це монстр?
Монстреням його, ой візочок, тато Юра назвав, коли Надійку вперше гуляти повезли. Усе обіцяв, що незабаром назбирає гроші, аби доньці щось пристойніше купити, а цей брухт – на заслужений відпочинок здати. А знаєте, як буває: хтось раз продражниться, а прізвисько намертво приклеюється. Так і цього разу трапилося.
А Надьці потім новий візочок таки купили: як тато Юра пообіцяє, то завжди слово держить. Мама тому за нього і заміж вийшла. Ну, ще й через те, що він – добрий і майже не п’є. Так знаєте, який той новенький візочок гарний був?! Я сама допомагала його вибрати. Рожевий-рожевий і з гарною картинкою: мама-барбі з малям-барбі.
Думала, що усі мені заздритимуть, як я з Надійкою гулятиму. Ну, якщо їй бант на голову причепити, як пощастить, бо волосся в неї ще не було майже й у сусідній двір піти, де ще не знають, яка вона вереда.
Так знаєте, як вона верещала, коли її замість Монстреняти до нового транспорту поклали?! Сусідка знизу прибігла і сказала, як дитину не стишимо, то вона до міліції зателефонує. А ще – доросла! Невже не знає, що зовсім малих до міліції не забирають?
Мама думала, що Надя звикне поступово до нового візку. Та де там! Навіть як вона – Надька, не мама – бігати почала, все одно комизувала, аби її погойдали в улюбленому візочку.
А потім новісінький рожевий візочок продали. Бо Іванко – хлопець, його не можна в рожевому гойдати: засміють знайомі. А ще тому, що за Монстреня так багато грошей не дадуть, а Іванка лелека нам приніс під час кризи. Дідусь сміється, каже, що певно той птах переплутав адресу, а ніс дитинча Петренкам із п’ятого поверху, бо тим ніяка криза не страшна.
Бабуся, як дідусь отак жартує, робить великі очі і вказує на мене. Я тоді роблю вигляд, що та захопилася ляльками, що й не чула нічого. Бо не знаю, як сказати дорослим: мені відомо, що малих не великий птах приносить. Я раз випадково по телевізору бачила передачу, де все-все про це розповідали... Але це ж добре, що братик з нами не тому, що лелека помилився, а тому, що Іванко – саме наш. Хай інколи він і кричить.
Мама каже, як я була малою, то теж кричала. Так само голосно, як Надька. Не знаю. може, вона плутає. Хіба можна запам’ятати, що було так давно? Але тепер я вже не галасую. Я – доросла: школярка, мамина помічниця.
Тож гуляю надворі з Івасем та Монстреням. Відганяю від них Надійку, бо їй теж хочеться поколихати братика, але вона лише заважає. Он хай краще йде з такими ж малими у пісочниці пориється! А мама готує обід вдома і час від часу визирає у вікно: чи все гаразд, чи нас ніхто не ображає?
А кому ображати? Двір у нас спокійний. Он тільки хлопці дурні сміються: мовляв, дай хоч прокататися на твоєму ра-рни-те-ті.
А з Монстреням, якщо не прислухатися до пирхання хлопців з другого під’їзду, непогано гуляти. Знаєте, скількох воно дітей вигойдало? Ого! Більше десятка. Тож само знає, як правильно погойдуватися, аби маля не плакало, а швидше засинало. Ще й поскрипує стиха, але не потивно, а так, ніби пісеньку тихенько мугикає.
Хоч Івась спати не любить: витріщає очі на всі боки і гукає: «ав-ава». Він так собак і кішок називає. І руку тягне до «ави». Я йому саме пояснювала, чим киця від собаки відрізняється. Аж тут ґвалт у пісочниці. Надя, замість того, аби просто ямки у піску рити, спробувала Мишка у той пісок закопати, бо він її за кіску смикнув. А Мишко удвічі товщий за неї, хоч і молодший на півроку.
Ну, звісно, він не схотів, щоб його піском засипали, вдарив Надьку. Та – в рев. Я – до пісочниці, заспокоїти обох, поки мама не почула і у вікно не визирнула. Я ж той візочок з Івасем лише на мить залишила!
То Васько усе винен, уже й дорослий – до третього класу ходить, а схотів перед товаришами показати, який крутий! Схопив за ручки мого візочка – не мого, тобто, Іванка – й почав розвертатися н місці й гудіти, немов машина. Добре, що малий не злякався, а розгукався: сподобалася йому така забавка.
Я до них кинулася, хоч що мені робити? Битися з тим Васьком? Аж тут і зовсім зле трапилося: чи він ногу підвернув, чи рука зісковзнула з поручня –аж впустив Васько Монстреня, а там, у дворі, асфальт не рівний, а трохи навскоси йде. Ну,візочок покотися, Івась – радий-радісінький новій забавці. Він же дурний не розуміє, що так і на вулицю з двору виїхати можна, а тоді таке може трапитися!
Я ж за тим візком біжу, ледь не плачу, навіть сваритися з Васьком не стала, бо ніколи час гаяти. Але у мене не дуже гарно бігати виходить, це й наша вчителька із фізкультури каже.
А найрозумнішим серед на знаєте хто виявися? Саме Монстреня! Зрозуміло, що коїться, убік якось вивернулося і пригальмувало. Чесне слово, саме пригальмувало, хай і колесо в нього, оте, дротом замотане, ледь не відломилося зовсім.
Я як вже добігла й зі зламного візочка брата витягла – а він уже великий і важкий, тільки зараз помітила, – сіла просто на асфальт і заревіла. І навіть соромно не було. Перелякалася дуже.
І мама теж перелякалася. Братика цілує, мене лає, до васькової мами хоче піти, аби поскаржитися на нього… Тато Юра її заспокоїв. Сказав, що Алінка – це я, не така й винна. З усяким таке трапитися може. І додав, що тепер точно доведеться купувати новий візок для «отого козака». Це вже про Іванка.
А я попрохала не віддавати нікому Монстреня. В Іванка хай і новий візок буде, а в цьому я колись своїх дітей кататиму. Мама, як почула, сердитися навіть перестала і почала сміятися.
Не зрозуміло, чи наді мною, чи над Монстреням. То я тихенько, аби воно не ображалося, на нього свою найкращу перебивну картинку, з янголям, причепила. Ну, ніби подарувала йому. Тільки знизу, бо зараз візочок хлопчачий і йому такі прикраси не личать.
От коли вже у мене буде донька – тільки не така вереда, як Надька, а гарненька, така, як по телевізору показують. Так тоді я на Монстреня ще картинок наліплю – барвистих-барвистих. Чи бант нього причеплю. Тоді воно стане гарним і вже ніхто над ним не сміятиметься!
