Цей день просочується крізь час, крізь мене, як масна пляма крізь листок паперу - і нанизується моє “я” – на той самий тривожний вечір... на ту саму холодну військову темряву за вікном, на облогу ... Ми усі без сонця, ми заручники, нас тримають під прицілом чорноти у вікнах – темно, темно, темно!!! Рятунку-у-у!!!
А потім буде час лягати спати – у те саме ліжко, в тій самій кімнаті – безугавний біг по колу, коли мітки часу карбуєш у свідомості лише натикаючись, як на стіл у темній кімнаті, на одні й ті ж самі обставини кожнісінького дня – ось і вечір (а вчора такий вже був!), ось і ніч (а вчора була така ж сама!), ось і ти ( а вчора ти була так само втомлена і пригнічена).
Ранок всміхнеться новою обіцянкою - все буде добре, от побачиш.
... І так прожогом тікають від мене маленькі короткі світлі хвилинки - прослизають, як лляне насіннячко - були - і нема.
...І знову насувається темінь. Тихо обіймає твоє вікно волохатими лапами, хитро і задоволено виблискує циганськими зубами поодиноких ліхтарів, вмощується і спостерігає, як починають метушитися мої думки, набираються тривоги і неспокою. Темрява веде себе як господиня. Її час настав.
І я загусаю у моторошній темній холоднечі, як партизан-розвідник - пробираюсь крізь густе вариво мороку, дотягую обважнілі ноги до дому, до хати, до того самого ліжка, де мене чекає ніч, до тієї самої втоми, яка заповнює тіло ваготою - і усвідомлюю, що пройшла ще одне коло, ще одне, таке саме коло, яке було учора, позавчора, ще кілька днів тому...
Програмісти сказали б мені, що я зациклилась. А я розумію, що від темряви я потрохи божеволію. Рятуюся (!) - включаю усі лампочки, голосну веселу музику, дивлюся улюблений фільм "Солодкий листопад" - і знову вирішую, що життя прекрасне, а темрява - тимчасова. Є й важливіші речі. Це просто треба пережити...
Я сама все знаю і розумію.
Але деколи (просто!) бракує сил і емоцій............
Хто знає, як позбутися цього стану – допоможіть!!!
