В мене залишалось ще два тижні відпустки, які ми хотіли провести разом з сім’єю. Запланувавши походи в гори і на озера, ми не врахували тільки примхливу пані – погоду, яка цього року якраз старалась всіляко зірвати наші плани.
Коротше, кожен день падав дощ. І то не такий собі моросящий, а справжній проливний. Небо було сіре, аж синьо–чорне, як би кажучи нам: сидіть краще, люди вдома. По телевізору щоразу передавали штормове попередження. І ось так проходила моя довгождана відпустка!
Чоловік на відпустку мав трохи своїх незавершених справ, син теж їх мав повно, правда, на жаль, не нами запланованих. І що б ви робили в вільний час в такій трагічній ситуації?
Не знаю, як хто, а я, коли всі полягали спати, знічев’я зайшла в Однокласники.
На сайті було все для марнування вільного часу – ігри, музика, знайомі обличчя. Та чомусь переписуватись з знайомим населенням, організованим в групи не хотілось. І тут я побачила фотку нашого інститутського співака. За минулий час він вже далеко пішов, виступав на всіх святах і урочистостях, а також був штатним співаком в філармонії. Вигляд в нього був імпозантний і я вирішила зробити йому пару компліментів щодо його виступу на професійному святі.
Коли я висловила свій непідробний, щиро кажучи, захват від його співу, інститутський Карузо зрадів. Він послав мені в відповідь повно смайликів з сердечками і квітами, а ще власні дві пісні на ю’тубі. Він там був ще молодий і красивий і пісні були гарні.
– А ще щось з власного маєте? – запитала я.
У відповідь співак послав мені збірку пісень, серед яких була арія з опери Кармен, і ще якійсь арії.
– Я так собі думаю – почала відповідати я – Не може бути , щоб то всі ваші власні пісні були. – Ви ще такий молодий, а ту оперу я вже давно чула.
Смайлик співця вказав мені, що я не помилилась.
Вичерпавши вже всі можливі компліменти в його адрес, я почала думати, щоб ще такого написати. Згадавши інститутських друзів, я запитала, чи він ще не професор. Наш Шаляпін відповів, що ще ні, поки асистент, але поки мій син закінчить школу…
Тоді ми поговорили трохи про погоду, яка інтересувала його значно менше, ніж його творчість, і я зрозуміла, що, якщо я хочу, щоб мій син з його допомогою вступив в інститут, наразі треба дати йому спокій. Нехай готується до концертів.
Чим ще зайнятись? В чоловіка такого вибору не було. Він дотримуючись запланованого графіка, дописував звіт, а син, тільки я хотіла його закликати до навчання, зразу знаходив безліч невідкладних справ і біг до знайомих хлопців.
Не подумайте, що я байдикувала. Але прибирання і приготування їжі не забирали аж надто багато часу. Я вже збиралась, незважаючи ні на що, піти в гори, та дощ і свинцеве небо трохи мене відохотили.
В той час родина Іваненків, наших сусідів, приймала туристів. Вона робила це багато раз і члени родини звично розділили між собою нагрузку – хто варить їсти, прибирає і т.д. Правда, цього року, поверх запланованих покупок, туристи хвалились один перед одним купленим непромокаючим одягом – гумовими чоботями і целофановими плащами.
І тут до мене прибігла занепокоєна сусідка і попросила допомогти.
Поки туристи ходили на покупки тепер дефіцитних гумових чоботів, захворіла дитина.
Я витягнула парасольку і поспішила на допомогу.
Від довгого сидіння в хаті і гостеприїмності хазяїв всі вже були “під шофе” і тому найбільш балакучих і і освідомлених “шофістів” під руки відвели в свої кімнати..
– Може, вона отруїлась? – сказав хтось.
Всі підозріло зиркали навкруг. Спочатку кожен хотів висловити свою версію.
Слово взяла подружка матері дитини. Ця жінка випила чимало, тому язик її заплітався:
– Вибачєйте, ,гик, але могло бути так:
– В батька дитини була любовниця, жжінка ж щось ззапідозрила, а так як майно для конспірації було записано на неї, гик, розвестися він не міг... Тому й пропала та жінка?
– Яка жінка? – запитала я.
Як виявилось, крім захворівшої дитини пропала ще й жінка, тому люди навкруг спілкувались про ці два випадки. Я ж намагалась розділити версію про пропавшу жінку і захворілу дитину.
Сусідка налила мені коньячку для профілактики і , поки матір будила дитину, я приготувалась до слухань:
Друг чоловіка висловив зовсім іншу думку:
– Звичайно, у всьому винен дощ, панімаєте. Ми, панімаєте, сиділи тут всі разом, замість відпочивати окремо. Можливо, серед нас був шантажист, якого хтось впізнав, панімаєте, і вирішив відомстити.
– Але невдало – замість нього отруту випила його дитина.
Ніхто вже нічого не” панімав”.
Але активно запротестували вже дружини і для остаточного рішення вирішили послухати ще третього бажаючого висловити свою версію:
– А мо було так. Дійсно, у всьому винен дощ. Замість відпочивати окремо, ми всі були змушені тут сидіти. Ввсі ми могли когось вбити? – ммогли. В стані аафекту. Оон дивіться – то потенційний вбивця!
Виступаючий показав пальцем на, на мій погляд, найтверезішого серед них дядька, який грав в шахмати сам з собою. Правда, придивившись, я побачила, що він ставить фігури на нерозкриту шахівницю. Його наші теревені вже не обходили.
– Знічев’я пропавша з першого погляду закохалась в хазяїна Іваненка. Та її чоловік був ревнивим егоїстом і хотів побити хазяїна. Хазяйка будинку ,( оон дивіться, як на мене вороже зиркає), переживаючи, щоб чоловік не обрав багатшу суперницю, отруїла її.
Хазяйка трохи отетеріла від цих слів.
Зненацька з кімнати вийшло маля, і похитуючись, непевним кроком пошкандибало, закочуючи очі, чуть не непритомніючи, по кімнаті. Її мати кинулась до неї.
– Що воно таке? – запитав мене один з туристів, невролог – інтерн.
– Поліомієліт – швидше в жарт відповіла я.
Мати дитини нікого не підпускала до маляти.
– Що їло дитя? – запитала я.
– Та нічо такого. Я не знаю – відповіла та. Ще за чоловіком слідкувала, щоб не напився. – Хіба за всіма вслідкуєш?
Поки я спілкувалась з мамою, невролог не на жарт перейнявся проблемою поліомієліту і навіть встиг передзвонити своєму обласному спеціалісту.
Обласний, розбуджений о півдругу ночі і почувши про небезпеку поліомієліту, сказав інтерну таку фразу:
– Лягай , Любку спати. На місці є спеціалісти, вони розберуться. Поліомієліт – то тобі не жарти. Сам міністр охорони здоров’я приїхав би подивитися…
Такого збудженого я Любка ще не бачила.
– Дзвоніть, дзвоніть! – приставав він до мене.
– Завтра приїде міністр, треба сьогодні вирішити цю проблему!!!
(В думках він вже бачив, напевне, як приїжджає міністр, шикує лікарів і при всіх вішає йому на груди медаль за пильність.)
Почувши, в чім справа, я теж сказала знамениту фразу:
– Лягай, Любку спати.
Сперечатись про хворобу, в якій людина не тямить мені не хотілось.
Любко, передзвонивши ще з п’ятьом знайомим лікарям, і почувши ту ж сакраментальну фразу з різними варіаціями ( друга година ночі) , нарешті відстав і дав мені можливість ближче придивитись до дитини.
Дитина, ходила, ковиляючи ніжками, як п’яна.
– Ану давайте її сюди ! – скомандувала я мамі.
Мама, що як квочка, хиталась над дитиною, неохоче відступила. Я нагнулась. З рота двохрічної дитини тхнуло перегаром.
– Що вона пила? – запитала я.
– Боже, квас! – заголосила мама. Вона ж випила квас!
Мати кинулась в кімнату і принесла порожню каструлю з рештками прокислого вишневого квасу.
Невролог дивився на каструлю, десь в думках жалкуючи, що не треба буде розучувати відповідну вдячну промову перед міністром.
– Не мучте дитину, хай спить, сказала я , перевіривши пульс і дихання.
– Нічого страшного, як збудиться, дасте багато пити. Чаю! – глянувши на маму, уточнила я.
Не встигли обурені гості і хазяї перегризтись між собою, як почулось: Гик! Гик! – І в кімнату, похитуючись, зайшла змучена від довгого перебування в санвузлі пропавша жінка.
За столом застигла німа сцена. Слава Богу не померла! – подумали майже всі.
– Що це ви зараз плели? – спитала вона. Я все чула.
– І чиї то були яйця , що я їла – я вас питаю?
Звичайно ніхто нічого не відповів. Яйця вже були викинуті як непридатні до вживання
хазяйкою.
Майже всі вже спали, хто де, я ж почала збиратись додому.
