Люди тут не задирали носа поперед одним: все що не продавалось було комусь потрібне й мало свою ціну, як і кожен хто продавав. Поважно, неспішно й впевнено торгували на Мотузці.
В останньому ряді майже біля дороги стояла відьма Катерина. Щоправда мало хто про це здогадувався – вона не продавала ні приворотні зілля, ні трави, ні навіть мітли. Але ж обличчя мала наче печене яблуко. Катерина цілими днями вишивала, а на прилавку можна було знайти нитки усіх існуючих кольорів, а також кількох неіснуючих і схеми для вишивки –непомірно дорогі, як на базарі. Та Катерина знала хто й коли має до неї за чім прийти, насправді покупців не бракувало – переважно це були зблідлі жінки років тридцяти-сорока, хоча і виключенням часом траплялися. Раз до Катерини прийшло циганське дівча, років може 13, вона рішуче почала викладати на прилавок золото –товсті ланцюги і масивні кільця. Катерина глянула на неї:
–Думаєш не знаю шо крадене?
–Навпаки - знаю що знаєте. – відповіла та без остраху.-Куплю у вас оцю – й ткнула пальцем в величезну схему з вечірнім небом, селом розкинутим у сивому тумані і потонулому серед гір. Вишию ТАК оце небо. І не буду більше… красти. вперто й тихо промовила циганка.
–Не будеш? Небо вишиєш? А спати теж будеш під небом?
–В хаті буду спати. – ткнула та пальцем в середину схеми. То продасте чи ні?
–Я то продам. – подивилася. А ти знаєш, що буде якщо… набридне тобі вишивати?
–Я все знаю. – наголосила та. Мені про Вас все розказали.
–Так вже й все? – обличчя Катерини склалось у багато зморшок. Сказали шо Катерина долю продає? Чи що тобі розказали? – гаркнула раптом відьма.
– Закинеш вишивання…– то згинеш. Або заживо згниєш... – й знову зморшки. –А якщо вишиєш усе так як тут… То матимеш усе, вічно будеш жити…
–Я беру. – твердо мовила мала.
Катерина мовчки забрала золото, яка та нанесла, та вишивку віддавати не спішила. –Візьми щось менше. Он квітку виший. – майже прохально.
- Квітку? Нащо мені здались квітки? – ядуче відмовила циганка.
- Як хочеш. Та не забувай за вишивання. – зітхнула Катерина.
На наступний день усі на Мотузці ходили в золоті. Катерина його роздала, собі взяла лиже пиріжків з цибулею. Катерина брала в людей найдорожче, хай що то було - циганка ж бо не знала шо на Мотузці за холодні жовті кільця й ланцюжки дадуть хіба жменю цибулі. Хоча прикрашатись на Мотузці любили: гарні червоні коралі можна було узяти за двох гусей, бурштинові намиста теж були в пошані і вартували як пляшка найкращої медовухи. Окраси пропонувала самодруга Текля, вона боялась Катерину і ціпеніла коли та піднімала на неї погляд. Текля завжди була у тяжі , хоч і виглядала худа, мов найтонша нитка своїх перлів. Дитина в Теклі кричала й плакала в неї животі і жінка мусила пити макове зілля, щоб дитина заснула. Люди казали наче взяла в Катерини колись вишиванку та й закинула. То так і лишилась з дитиною в животі і не могла розродитись.
А сама Текля відповідала, що то було на русалчин тиждень і русалки вкрали в неї полотно коли та заснула за роботою, а відкрила очі – і нема вишивання. Та на бога, де в місті взятись русалкам? Хіба з колодязя звідки на Мотузці брали воду, бо вона була смачна і солодка мов мед. Колодязь усе намагалися закопати, раз навіть отруїли, Катерина два дні умовляла воду і коли на наступний день приїхали брати пробу, вона була чистою і прозорою як завжди.
