«Отче наш, іже єси на небесі... Ану дивись лиш кільки то сіна під ними! Вовча би вас вигризла з флудами! Гунцути одні! А ти, Іва’ махай косою до сьомого поту, за кожним стебелцем трави, а вони?!. Да святиться ім’я твоє... Ні, неборе Даруку, так не буде, ще раз витрутиш сіно, то гризтимеш яслі порожні гірше від Штефкової корови, ану гевкнися, бо зараз дістанеш по бузі! Да прийде царствіє твоє... Ступи лабу, Бодор! Дивись, який чуприк, зараз сам би го з’їв, а вони... Еге, шляк би вас трафив з панами! Не дам, нічого не дам, бутітимете з голоду, як олені в октовбрі, тоді надивлюсь на вас. Най буде воля твоя... Ступилабу! Кому говорю, Бодор? Дивись які уповнені келюхи! Нажерлися, а решту під себе. Як на небі, так і на землі... Видів би я, як бес те гризли шметелу, як Бурянцьові бички, чи тоді би викидали під себе, га? Хліб наш насущий дай нам днесь... Пійти б завтра на Коштіль, хоч два-три дроби солі від Рейвеса купити, бо вже ці злизалисте. Скотюжився той Рейвес, просить за сіль, як Янкіль за перець. Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим... А тепер до напою – адьі! Кивай сраку, Дарук! Водичка, як дзеркало, адьі-адьі, фі-і-іть, фі-і-ть, фі-і-іть! А я помиюся доти. І не введи нас во іскушеніє... Б-р-р-р, яка холодна святилабися! Но ізбав нас од лукавого... Кільки не говорю Марії, завіш туй рушник, та пусто, і чуп єм набив у вориння, аби було на што повісити, та пусто – говори пневі тай їй. Ібо твоє царство... Адьі-адьі, Бодор, бо до полудня далеко, а нива у Прицаринку довга і земля, як камінь, бо дощу дазбу. І сила, і слава... Бог поможе-виоремо до ожоні. Уд нині і повіки-віков... А вечур я вам зеленого накошу мішанку зроблю, тільки не під ноги, бо уттак нічого не дам. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь! Гризтимете ясла порожні, як Штефкова корова! Так би ви знали!».
