Воно й правду мовиться, - хто чим воює, від того гине. В останніх роках моїм коником були узалежнення - звичайно, алкоголізм, наркоманія - щонайперші з них, а ще азартні ігри, еротоманія... Скількома ж, то способами диявол спокушує дітей Божих, узалежнює їх від себе! Американські психологи налічи їх більше ста. З кожним із тих узалежнень так чи інакше, можна собі порадити. Тоді й гадки не мав, що насправді є узалежнення, яких позбутись не можна...
Усе починалось безневинно. Жив собі хлопчик Юрчик, чи Юрцала, не дуже серйозний, але знову не так, щоб дуже батяркуватий. Мав дитячу мрію - хотів бути лікарем - хірургом, чи, як батько, патологоанатомом. У сім років мати пошила лікарський халат і шапочку - єдині речі, що їх утримував у чистоті. Батько на ім’янини презентував справжній фонендоскоп, то ж зайшлий люд не мав від малого спасу - мусили скидати сорочки, або й оголювати животи, за це обов’язково отримували виписаний на справжньому лікарському бланку діагноз… Юрцала підростав, та, зацікавленість медициною не пригасала. Полюбив біологію - знав напам’ять чи не усі експонати патологоанатомічного музею, де працював батько. Дозвіл бути присутнім на патологоанатомічному розтині видавався татусем, як найбільша нагорода. Та й “практикував” невпинно... Сотні жаб, безславно закінчили життя під моїм скальпелем (здається винищив усю популяцію місцевого болітця). Не було на Майорівці пса, чи кота, що по неуважності потрапили під колеса, чи померли природною смертю на рідному обійстю, якого б майбутній “ескулап” не затяг на своє подвір’я, й поки усі домашні, а й сусіди додивлялись солодкі, вранішні сни, потрошив чотириногих друзів на садовому столі, встановлюючи причини смерті.
Здавалось, не було сили, яка б примусила зійти хлопчину з обраного шляху. Та, сталось непередбачуване: молодіжна газета якось опублікувала декілька рядочків мого допису. Це раз, і назавжди, вирішило мою долю. Медицина була забута, й відкинута назавжди. Не довгим, і не безхмарним було це щастя… З улюбленої журналістики мене таки виперли, й це в найбільш плідні роки. Мотиви - політичні. Пишу, й самому смішно стає - ми, молоді тоді хлопці, навіть наміру серйозного не мали займатись політикою: перечитали “Націоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби, тихцем відвідали виставку Али Горської, та іще дозволили собі засідати у ресторані, виготувавши прапорець із написом «Товариство “Українська з перцем”». Того вистачило, аби за усіма нами добрих півроку тупцювали шпики з КДБ. Нічого путнього не витупцювавши, все ж засадили в дурдом, на інсулінотерапію, (можливо, у комі таки вибовкає…), а що окрім добірного російського триповерхового мату нічого не почули, то й дали собі спокій. Усе ж, про всяк випадок, дали негласну вказівку, - не дозволяти гунцвоту працювати навіть у багатотиражках…
Батьки тим вельми утішились, гадали, що бацила творчості у мені навіки похована. Сам так думав. Дав собі спокій з писаниною, й серйозно, довгі роки займався живописом. Та, як згодом з’ясувалось, це був лише інкубаційний період. Вірус чекав лиш слушної миті. Коли, врешті, позбувся найсерйозніших своїх узалежнень, а бороду посріблила сивина, слушний момент настав. Хвороба перейшла у хронічну фазу. Закинув пензлі, позбувся майстерні, й став писати, писати, писати. Були це й газетні та журнальні публікації, й переклади книжок, зрештою, й власні книжки.
Віддавав перевагу літературі факту й тішив себе, що відображаю плин реальності. Банальна заблудь! Не можна нічого створити, не використовуючи “сили продуктивної уяви”, як її окреслив Емануїл Кант. Що потужніша ця сила у письменника, то більші емоції здатні викликати у читача вигадані автором персонажі. Твори мої ніколи не відповідали дійсності. Починаю сміятись, коли чую: “як вдало він відтворив правду...” Звісно, коли лиш починав, справді намагався «відтворювати правду», та, з часом зрозумів - справа це складна, й невдячна, до того ж, абсолютно безглузда!
Позбувшись залежності від алкоголю і цигарок, вивчив проблему людських узалежнень, й отримавши серйозну теоретичну підготовку у європейської знаменитості -доктора Фільца, сам став допомагати узалежненим, відтак, добре знаю: у кожному серйозному узалежненні наступає момент, коли людина прирікає себе на самознищення.
Література - всепоглинаюча пристрасть. Вона не терпить суперництва, і ніколи не скаржиться на відсутність апетиту. Її ненатлість - ненатлість крокодила. Вона з’їдає життя повністю. З кісточками і хрящиками. Похрумкуючи і солодко облизуючись при цьому. Від літератури треба б тікати мов від цунамі. Безоглядно, не озираючись. Інакше, ти мрець. Фантом. Видимість живого. Безумець, який сам колись підписав собі смертний вирок.
З часу, коли усвідомив, що інфікувався, викреслив себе зі стану сущих, раз, і назавжди! Переселився у царство тіней. Став ловчим міражів. Власником порожнечі. Довічним шукачем цвіту папороті. “Марком Проклятим”, який не годен ані розстатись зі своїм здобутком, ані наповнити його до краю... Маю у Львові двійника - стару бомжиху - скоцюблена, тягає за собою п’ятнадцять, а то й більше пластикових торб. Часами щось із її скарбів розсипається, і вона усе ретельно, до окрушини, визбирує. Не годна тягти усього нараз. перетягує свій скарб частинами, та, ніколи його не залишає. Часами забуває, що там поназбирувала, й куди усе це несе...
Чиню, що до йоти - моя свідомість, як і комп'ютер - засмічені сотнями початих, й незакінчених новел, повістей, статей, рецензій, уривків думок, удатних, чи й не дуже висловів. Не нищу рукописів, як і листів надісланих хтозна ким, і хтозна коли - слово “писати” лежить в основі існування - це не просто хобі, чи робота - це й інше - життя, необхідність, обов’язок, задоволення, самоутвердження, захисток і захист, тема для розмов, підґрунтя віри в необхідність власного існування.
Живу з постійним відчуттям безладу. Не знаю, що у мене є, про що вже писав? Про всяк випадок, пишу іще, й ще (мені легше написати, аніж щось у себе таки віднайти)… Я, мов пробите колесо - скільки не помпуй - усе намарне! Тепер маю цілком конкретне уявлення, що таке озонова діра. Фатальне узалежнення, через яку утікає моє життя...
Не один я такий он і Володя Базилевський пише: «Той, хто віддався літературі, належить тільки цій жінці-вамп, і нікому більше». Усі ми - приречені, мов листя у жовтні…
Замкнувши світ на собі, опинились під ковпаком, у герметичній ємності, виходу з якої немає.
Аби звільнитись, слід здолати перешкоду. Та річ у тому, що перешкода - я сам... Себе ж без утрати себе, я усунути не можу. Тому й борсаюсь у пеклі, собою ж створеному. Й не лише за письмовим столом чи комп'ютером, а й усюди, куди мене на кожен день закине повсякдення: у гостях, на виставці, концерті, презентації, чи якій іншій імпрезі, у потягу, навіть сидячи в туалеті...
У кафешці, за обідом чи сніданком часто напружено вдивляюсь у вікно, чи у когось із присутніх, намагаючись з’ясувати щось конче для себе важливе.
“Чому поводишся, якби мене тут не було?” - сердиться дружина.
Ох, ці жінки!.. Навіть будучи в літах, не розуміють, що той, кого вони вважали своєю власністю, насправді їм ніколи не належав, був тільки присутнім відсутнім.
Винувато посміхаюсь, та, продовжую думати про «своє», про те, що цікаве тільки мені, й нікому більше… Це може бути що завгодно: фінальна фраза повісті, тема, яка окреслилась зненацька, думка, що промиготіла й загубилась…
Жах у тому що, коли навіть того всього немає, я усе одно зациклений на своїх неясних відчуттях. Навіть, як і не вмію дати їм ради. Порівнюю себе з двома істотами: кліщем - бо вгризаюсь у чиюсь плоть, стаючи нею, та ще равликом, що тягає на собі свій панцир, із якого лиш час од часу виставляє ріжки, аби обмацати світ…
Це речі очевидні, та, лише підсвічуючи їх під певним кутом зору, можна збагнути драму людини, яка зв’язала себе цією безглуздою професією. Те, що називають письменницьким егоїзмом, насправді - потреба й диктат єства, яке обертаються на прокляття самоти. Герман Гессе зауважив, що коли письменники пишуть романи, то роблять вигляд, буцім то вони самі і є Господом Богом, можуть охопити, й зрозуміти якусь людську історію. Певне, мав рацію, та письменник суттєво різниться від Бога головно тим, що цей “творець” стовідсотково залежний від своїх героїв, від своїх творів, навіть коли спить. Навіть уві сні мені сняться не реальні люди, а мої герої, події, що з ними відбулись, і які ще тільки мають відбутись…
Вчені Манжіоне та Лазаретті доводили, що бажання писати великі трактати, і художні твори - є не лише психіатричним курйозом, а особливою формою душевної хвороби. В них “важко відразу помітити психічний розлад, а між тим вони здатні на крайній фанатизм і, подібно релігійним маніякам, можуть викликати навіть історичні перевороти у житті народів”. Не гадаю, що зайду так далеко. Щоб підштовхнути світ до перевороту, треба бодай, аби ці люди читали українського письменника. А щоб його читали, треба... ох, багато чого треба...
Проблема у тім, що не маю ані найменшого бажання позбутись свого узалежнення, хоча воно й фатальне, і краде моє життя. Справжнє життя переживаю таки за письмовим столом, чи комп’ютером. Тут палкіше кохаю і лютіше ненавиджу. Тут живу «по-справжньому».
Побажайте мені успіхів у моїй безнадійній справі. Нехай самогубство моє триває якомога довше.
