Я – єдина людина з якою я проживу все своє життя і помру в один день. Людина, яку я повинна любити, підтримувати і розуміти, зрощувати і вдосконалювати. Людина в якій я живу. Це мій дім. Мій Світ. Якщо не стане Я, то не буде й мене… Ні, я буду, але вже не в ній, не з нею. Я.
ВонА – істота, яка живе в мені. Яка прагне до досконалості. Лялька чиї втомлені скляні очі давно застигли блаженно дивлячись на мрію. ВонА мертва, але живіша будь-кого живого. ВонА не знає прощення. Крихкіша за скло і легша повітря ВонА сильніша Неба.
ЇЇ тонкі холодні пальці лагідно стискають горло…смертельні обійми, коли немає вороття.
Коли навіть дихати заборонено.
ВонА – це жах, якого боїться навіть страх… Дев’яте коло пекла, яке розгорається, поглинає….і ти зникаєш…розчиняєшся…танеш…
- Тебе не існує. Ти лише спогад. Спогад самої себе. Ти примарна ілюзія, яка розтанула коли зайшло сонце. Ти лялька, іграшка, щоб з тобою грались ти повинна бути прекрасною. Тебе повинні помітити, а для цього ти повинна зникнути…зникнути прекрасною. – Шепотіла Вона на вухо Я.
Я покірно тануло, зникало і розчинялось. Воно ставало лише промінчиком СонцЯ…
