Я не був тут 12 років. Той самий будинок, піч, старе ліжко з залізними бильцями, фотографії синів в буфеті за склом і портрет Шевченка.
«Оперували у Полтаві. Порізали, як свиней. По п’ять, по шість в палатах, між ліжками тапчани, то й на них лежать. Так ось. Вдень жінка чи діти доглянуть, а тоді що ж, треба йти додому. Найважче самому залишатися. Добре, як такий, що ходячий, то допоможе якось. Медсестра сидить десь на дивані та й дивиться собі телевізора, а ви живіть як зможете. То отак лежать, стогнуть, а то бач – один вночі марить, говорить до когось, кидається, а вранці прокинешся –він вже захолов, все, немає людини…»
Вони мовчать… Я мовчу… Намагаюся не дивитися на нього, та все ж помічаю одиноку сльозу на сірому, виснаженому обличчі.
Я більше так не можу. Я ненавиджу цей тричі проклятий запах скорої, неминучої смерті, блиск в очах від дії наркотиків, що старанно глушать фізичний біль, але все ж йому нестерпно боляче…німий крик і відчай блукають кімнатою, де жила колись щаслива родина, а тепер лише сморід сечі і календар на стіні невпинно вираховує кожен новий день до забуття…
Втекти, сховатись, не чути, забути… Не вийде, мушу жити…
Хтось увімкнув радіо.
«Сьогодні у Харкові відбулася зустріч Президента України з представниками широких кіл громадськості – «Діалог з регіонами». Всі запрошені мали можливість висловити власну думку щодо економіко-політичної ситуації в країні… "
