Мобільний зв'язок вигадали закінчені садисти.
Бувають дні, коли ця теза не потребує доказів. От, скажімо, втрете набираєш номер напарника, аби знову почути, що він – «поза зоною доступу, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». При цьому ти ще й тупцюєш під щілястим козирком зупинки, намагаючись не втрапити під брудні пацьорки небесної води.
А вже як водночас доводиться розмірковувати, чи не варто відключити власний щільниковий телефон… Поки не додзвонилася матінка, аби поцікавитися, як правильно назвати любу родичку, що вискочила під брудний міський дощ у новенькій ошатній кофтинці, забувши прихопити парасольку. А от залізти до материної косметики ця ж родичка не забула і, певно, зараз виглядає мов працівник цирку!
Якщо мирно запропонувати «розтелепу» чи «недбалицю», то не допоможе: по приході додому чекатиме лекція на чверть години про хамковитість сучасної молоді. Якщо ж вирубити апарат, то ввечері лекція триватиме півгодини. Йтиметься ж про безвідповідальність молодшого покоління: «Алло, ти ж знаєш, як ми зараз усі живемо, як у фільмі жахів! Про мої нерви подумала?!». Потім накажуть витягти з аптечки корвалол, а він закінчився ще на минулій сварці з предками…
Ні вже, дешевше свято дотримуватися першої заповіді успішного юного журналіста і завжди перебувати на зв’язку з усіма бажаючими. Де, врешті, янголи носять того Володьку?! Невже думає, що можна спізнюватися на ТАКЕ інтерв’ю?!
Не думати про це, зіпсуєш робочий настрой – можна сміливо посилати важливу справу під три чорти. Це ж не на Вовку сердишся, а переймаєшся, аби саме сьогодні матері не спало на думку понишпорити по шухлядам столу. Що вона там ревно вишукує, навіть цікаво? Бо тоді справа й до виклику швидкої для матінки може дійти, без награшу.
Мати й так ладна сахатися від найменшого песика й щиро вірить в усі газетні заголовки: «Собаки-мутанти – перший крок до агресивного розуму! Техногенний фактор чи вторгнення інопланетян?» «Собачі зграї мають колективний інтелект?!». А вже після вчорашньої передачі, де йшлося, як зграї собак тероризують околиці міста, наклавши «данину» - їстівні перепустки - на дрібних торговців і просто перехожих… Статистика покусаних, що невблаганно росте… Ще один розумака стрілянину по псам серед вулиці відкрив із дозволеного травмату, переробленого на воєнні патрони. Результат - кілька скалічених автівок на зупинці (песики миттю зрозуміли, де варто переховуватися, аби хоч так помститися людям); один ранений – хтось збагнув: отакий стрілець небезпечніший від бездомних псів і кинувся відбирати зброю. І уповільнені кадри, де ватажок зграї повільно, ніби аж знехотя, кидається ззаду на плечі кривднику… І постріл по хижому звіру – на цей раз професійний…
От і думай після цього… Ні, не про занадто розумних псів – їх район спокійний. Дехто навіть наважується тримати собачку вдома попри косі погляди сусідів та анонімні погрози по телефону. «Він же зовсім малий, ледь по коліно Вам!.. Він же без намордника за поріг жодною лапою!.. Йому вже одинадцять – як купували, ніхто й не чув про розумних псів.. хай вже своєю смертю…». Тут слід задуматися, а чи варто бути журналістом, як матимеш таких покидьків серед колег… Хоч де зараз нема покидьків?
А балончик із спеціальною газовою сумішшю проти бездомних собак – офіційно дозволено для старших школярів, так дешевше, ніж забезпечувати усіх шкільними автобусами – забутий в шухляді столу… Та не демонстрація це! Не влізав він у єдину пристойну сумку, хоч трісни. А як вирішувати –примарна безпека чи стильний диктофон, коли вибираєшся на інтерв’ю із «зіркою»…
- Ні, ти тільки поглянь! Ця стара знову жебракує! Хоч би совість мала, відійшла кудись, де її ніхто не знає! Точно кажу: вона із моєю тіткою працювала на фабриці, а там пенсії… Звісно, розкошувати на них не вийде, але й не вмерти з голоду і не простягати руку – цілком можна!
Звісно, сусідка по тролейбусній зупинці – моложава жіночка із фарбованим попелястим волоссям - зверталася не до Алли, а до своєї супутниці. Але журналіста годують навіть не ноги – вуха. Тож дівчина глянула не з меншою цікавістю.
А, ту «стару» вона бачила ледь не щодня. Завжди дивувалася, чому взагалі їй люди подають мідяки. Стоїть тихенько, не чіпляється до перехожих, не прохає на ліки чи хліб… Зодягнена завжди чистенько, хай і в зношені лахи, без видимого каліцтва. А скажи ж ти! Дехто аж ніби спотикається об погляд вицвілих очей, збивається із швидкого кроку… Сама Алла інколи тицяла в старечу долоню гроші, бо мала дивну прикмету: після цього день завжди буде вдалим. Зараз-от спробувати піддобритися до долі, чи що?..
А ще, поруч із старою завжди був пес. Ні, не домашній, без поворозки на шиї. З тих, що санітарний контроль може загребти у будь-яку мить. А що не загрібає, так зрозуміло ж: усіх псів не виловити – скільки не намагалися, набігають звідкись нові – молодші, сильніші, зліші… Ті, яким точно забули повідомити стару приказку про «друга людини». Та й різні гуманісти починали влаштовувати демонстрації, аби припинити «геноцид».
Так-от, отой дикий пес завжди був поруч із дивною жебрачкою. Не підходив близько, не відходив далеко, не зважав на погрози перехожих. Сидів майже непорушно, спостерігав. Як стара припиняла свою… роботу, скажімо так, неспішно підводився, проводжав її до магазину, а потім – кудись у лабіринт подвір’їв.
Кажуть, одного разу їй, тій старій, стало погано, так пес увірвався до найближчого магазину, загавкав так, що до нього бігом кинувся охоронець. Порушник надвір – чоловік за ним. Ну, викликали швидку… За кілька днів стара знову вийшла на звичне місце. І пес – на своє. Хоч, здається, не той самий – інший. Той, ніби, був меншим і без білої плями на грудях… Врешті, оті плітки – не надто цікавий матеріал. Алла краще подумає про майбутнє інтерв’ю.
- Алко! Молодець, що дочекалася! Тут Сергійович мені зателефонував і таке повідомив: ота зіркуля відмовилася від зустрічі із молодими перспективними журналістами, бо кудись від’їздить, - Вовка говорив надто багато, надто недбало, усе «надто». Так не виправдовуються за погану звістку чи запізнення. Так тягнуть час, аби не повідомляти неприємну новину. Хоч куди неприємнішу?!
- Ну, чого ти аж так?! Подумаєш, не змогли відзняти співульку! Хто там про неї знає, крім купків місцевих дурних фанів? Ти сама не згірше могла б заспівати, як би захотіла! От хіба груди в неї… - у Вовки стало сорому на мить затнутися, але продовжив він не менш палко: - Усієї цікавинки у тому матеріалі могло бути – показати оту її шавку малахольну. Це ж круто – тримати у домі песика, який знає кілька команд, тож здається розумним! На тигра її не вистачить – рівень не той, а на цуценя, що й у мікроскоп не розгледиш – якраз саме те, глядачі ахають від її сміливості…
- Змовкни, добре? Краще скажи, що там ще гіршого трапилося.
- Гіршого? У молодіжній програмі не вистачає соціалки, а від начальства вимагають. Звеліли терміново дати щось, хоч про тих же псів, що окупували дитячий майданчик. І як контраст – історія про того собацюру, що малого від шосе відтягнув, коли той за м’ячиком поліз, якраз у нашому районі. Почесна місія – на нас із тобою, бо ж вільні тепер. Ну, я ж камеру із собою захопив. Дощ, правда, так ще теплий, не розтанемо. Швиденько крутнемося – нікому з такою погодою прискіпуватися, чи є дозвіл на зйомку отих наших братів молодших. То як?
Варто позаздрити такому напарнику: у нього завжди і все просто! Не йому ж ліпити сюжет із «оригінальної» теми. Невже йому справді однаково: чи знімати у розкішній квартирі доглянуту жінку, що вміє триматися перед камерою і має екзотичне хобі - тримати вдома живу тварину - чи блукати під дощем?!
- Починай. Бачиш, он пес вартує жебрачку. Дізнаємося, чи він доведе її до самого дому, чи відстане дорогою.
- Собача мафія, що контролює жебраків? Як доведеш – річна премія наша.
«Ага, альтернативою ж - виключення зі школи журналістики за маячню. Останнє - більш вірогідне…» - Алка відзначила це на автопілоті.
За правилами, варто було б спитати дозволу в старої. Та хто зізнається, що його єдина близька душа – то бездомний пес, тварина, що за офіційною версією, будь-якої миті може перетворитися на хижака?! Треба буде «розмити» під час монтажу обличчя жінки, бо сусіди бувають різні…
Буде їм соціалка… Чи даремно вони з Вовкою терпляче вичікували, поки жінка, переглянувши виручку, зайшла до крамниці? Пес терпляче присів збоку від ґанку. Алла ковзнула до середини, пристроїлася білля вітрини із солодощами. Краєм ока відслідкувала набір покупок «жертви»: глевкий хліб, найдешевші сосиски, ще щось таке ж. Штрикнув сором: колупатися у дрібних таємницях – найгидкіше.
Пішли далі. Пес коротко зиркнув на них через плече. Зізнатися Вовці, що вона – неозброєна? Нічого, обійдеться без зізнання та скандалу. Хлопці завжди тягають засоби захисту, мабуть і сплять із ними…
Сергійович нещадно викреслював в матеріалах слівце «раптом». Але на оте забуте усіма і заросле височенним бур’яном будівництвом молоді журналісти вийшли саме раптом. Ніби ж і район знали непогано, і не думали, що тут, за два кроки від проспекту, отака глушина може бути, аж тут…
Алка ледь втрималася, аби начхати на оте рівноправ’я і відступити за спину напарника. І зовсім не тому, що стількох собак водночас вона ніколи не бачила. Швидше, її вразило те, як змінилася їхня «здобич»: жінка аж ніби трохи помолодшала, розправила плечі, заношені кофтина й спідниця вже не видавалися таким жалюгідними. Відразу видно: людина опинилася у місці, де на неї, і саме на неї, чекають із нетерпінням.
І справа навіть не у тому частуванні, що вона прихопила із собою. Звісно, собаки їли гостинця із жадібністю, але, схоже, головним для них був не харч. Он. молода сука, старанно метляючи хвостом, принесла до старої цуценя. В малого ледь прорізалися очі, воно навіть не скавуліло, а стиха щось попискувало. Але поки його обережно погладжувала натруджена долоня, затихло, ніби розуміючи, яка то честь. Мати обережно підхопила його за шкірки, зникла між бур’яну - зустрічні пси запопадливо розступилися – і за мить поввернулася з іншим малям.
- Кришанутися можна! Собача королева! – чомусь із захватом протяг Володька. – Алко, линяємо звідси. Твої предки як такий сюжет побачать – півроку з дому не вийдеш. Та й у випадку чого, двох балончиків на усю цю компанію замало буде, а я не наймався на шпиталь працювати…
- Линяти пізно, - дивно, Алка не вдавала спокій, а й справді не надто нервувала. Може тому, що виявилося: її недбальство нічогісінько не змінює. – Нас уже сторожують, он при виході два пси. Ти хоч знімаєш поки?
- Звісно, а що ще залишається робити? – таким тоном цю фразу кидають у серіалах круті оператори, що потрапили до гарячих точок. Хоч зараз Алка навіть не відчула роздратування на оте блазнювання, не до того було.
Як хто думає, що ревнувати можуть лише двоногі підлітки, то помиляється. Алла лише встигла подумати, що за такі «криві» фрази вбивати майбутніх журналістів треба, хай вони і правильні за змістом, а ноги вже несли її у бік пригоди.
Цуценя,у тому віці, що вже можна, ледь покрививши проти істини, назвати молодим псом, вирішило спихнути чергового пискля із колін старої. Мовляв, я-от чим гірший, що змушений чекати, поки й мене погладять? Мати щеняти навіть не стала розмінюватися на рик, мовчки ощирилася, продемонструвавши чималі зуби. Нахаба про всяк випадок позадкував, прищуливши вуха. Лапа сковзнула жирною розквашеною глиною – і песик зісковзнув у вузьку, але глибоченьку вибоїну. За мить він заскімлив від страху.
Потім Алка так і не змогла пояснити своїх дій. Відбувалася одним реченням: «Та жінка була застарою, аби витягти собача із ковбані, ще й сама б туди посунула, ламаючи ноги». На собак, що обступили невдаху, тривожно «перемовляючись», вона навіть не завважила. Кинула, аби ті відступили і не заважали. І не здивувалася, що вони послухали. Не до того було.
Вовка міг би приспіти їй на допомогу раніше. Але чи не вперше зрозумів, як то буває, коли хочеться відзняти бодай ще кілька кадрів, перш ніж втручатися в події. Зрештою, тій божевільній нічого не загрожувало. Принаймні, так здавалося. Стара зрозуміла все одразу – нічого собі реакція в отака кому-от віці! Зупинила найнетерплячіших псів, аби не штовхали дівчину, щоб не підбити випадково.
Як що і постраждало, то хіба її блузка, а тут що вже можна зробити? Не у хлопцевій волі відшкребти від рожевої шматини отой шар бруду.
- От, у нього щось із лапою… А як додому його принести – мати точно вижене обох… Та й серце у неї…
Алка такою винуватою почувалася востаннє, коли виправдовувалася перед завучем за фальшиву записку від «матері» із поясненням спізнення.
Але тут не завуч. Тут дівчину вивчали хай трохи збляклі, але уважні очі незнайомої людини.
- Дякую, діти… - це вже й Вовка підійшов, обережно, аби виграти кілька хвилин перед неминучою сваркою. – Спасибі вам… Я тут недалеко живу – візьму його до себе, хай перебуде, поки оговтається…
- А навіщо Вам… усе це? – Вовка відчув себе ідіотом ще до виразного погляду напарниці і сердито насупився. Кому ж таке буде приємним? Та, здається, стара не здивувалася запитанню:
- Вони ж живі… їм потрібно, аби хтось їх любив. Чому б не я?
Помовчали. Жінка куталася у стару хустину. Алка остаточно псувала кофтинку, намагаючись привести себе у пристойний вигляд. Потім наважилася:
- Ми вас додому поведемо, добре? Вам нелегко буде пса тягнути, - тут вона не стрималася, ледь глузливо усміхнулася напарнику, чи їй одній бути замазурою? – А Ви, як Ваша ласка, скажете кілька слів на камеру от про них, раптом глядачі теж зрозуміють…?
- Ох, дитино, аби кому не нашкодити… Сусіда мій уже скільки погрожував, що от викличе таку службу, аби усіх собак у районі перестріляли, а мене виселили, бо таку заразу прикормлюю…
- Це ж ким той розумний сусіда працює? А Ви в тому домі живете? А він там у якій квартирі?
Про зіпсовану кофтинку Алка ще встигне подумати. Про скандал із матір’ю і думати завчасно не варто… Як потім виженуть із школи журналістики – переб’ється.
Але соціалка їм буде. Точно буде. Алла навіть вже придумала останні слова: «Шановний сусіде, ми знаємо Ваше ім’я, прізвище, адресу. Звісно, не називаємо, бо права не маємо. Але просимо: не кричіть, що пси – зарази і не шпурляйте у них каміння. Псам не виграти боротьби із людьми, вищими істотами, вони не вміють писати скарги по інстанціях, у них нема зброї. Радійте, що Ви – людина. І будь ласка, не будьте звіром….».
**
Що цікаво, не в усіх традиціях ворожіння жінка на цьому Аркані сидить на троні. То й що? За її спиною – великі крила. Від фігури завжди віє спокоєм та впевненістю, здається, їй відомі таємниці життя, приховані від інших.
Якщо Аркан випав в особистому розкладі – мова йде про справжню Жінку (саме так, з великої літери), в якій зібрані найкращі якості коханої, жінки та матері. Водночас свідчить про великий творчій потенціал і здатність, аби розуміння оточуючих, цілковито розкрити своє неповторне «Я». інколи мимохідь змінивши світ.
Вас цікавить не особистість, а ситуація? Справа наближається до завершення. От-от доля розкриє перед Вами таємницю. І відразу поманить новою, бо надто сумно ото – жити без таємниці…
