Майже рік як це величне дерево сумовито зустрічає тебе на порожньому дворищі. Похитує височенною кроною, злегка шумить, неначе прагне розповісти найпотаємніше. Хата і сараї на обійсті виглядають геть змалілими та принишклими. Кожного разу, заходячи сюди, знаходиш кілька всохлих дрібних гілок, скинутих під ноги. Покірно гнешся і визбируєш.
Цієї весни берест незвично буйно зацвів. Ще безлисте гілля гнулося від кетягів-пучків. У котрий же раз? Мабуть 250 набереться. Сімейна реліквія, що гуртувала, прив’язувала твоїх предків до оселі. Ще з прабабиних розповідей, береста пам’ятали таким же...
Наприкінці травня доспівають плоди-крилатки і розлітаються, розносяться вітром. Їх неймовірно багато. На городах тисячі пророслих пагінців сполюються господинями під суцільне бурмотіння:
-- Яка користь із береста? Спиляти негайно та посадити яблуню чи вишню, -- казали „розумні”. – Хату ще завалить. А як усохне, то ціла біда – ні пилкою, ні сокирою без втрат зубів, лез і здоров’я не обійдешся. Нащо таке дерево? Голоблі та дишлі до возів робити нікому...
Але тоді, 250 років назад, якийсь чоловік не наважився цюкнути молодого пагінця на подвір’ї. Хто він був? Ех, перенестися б та поглянути. У 30 метрове дерево іноді влучала блискавиця, залишала вертикальні смуги на пошматованій корі. Звідти витікав-пінився сік, та все ж жовтаво-брунатні тріщини неодмінно загоювалися, утворюючи дивовижні нарости.
Розкажи, бересте, скільки малят зіп’ялося на ноги під твоєю розлогою кроною? Адже з десяток поколінь при тобі змінилося. Влітку дітлашні було де ховатися від пекучого сонця, і навіть оскаженілий буревій, що розганявся десь у полі та хижо перестрибував балку, розбивався на друзки об корону, ставав упокореним легким вітерцем.
Зимою 1931 року дворище вперше обезлюдніло. Діда з бабусями і малими дітьми вигнали з хати на сніг під дерево. Чужинці зловісно сновигали, забрали худобу і все збіжжя. Вирок пузато-шкіряно-наганистих – „експлуататори”.
Далі – спустошення, порожнеча. Цілу зиму – кучугури снігу у дворі, скрип розчахнутих дверей у хаті та сараях, моторошна темрява, що поселилася у будівлях і глухий стукіт віконниць. І над усім цим – розчепірене до неба, у німому запиті, почорніле гілля береста. Той не міг збагнути, зрозуміти: а задля чого я тут стою?
Проминули місяці поневірянь у родичів та знайомих. Господарям влада „великодушно” дозволила поселитися на обійсті, викупивши... власну хату. Щоб назбирати грошей було спродано все цінне. Рідкісні 100 річні плахти , витончені домоткані різнобарвні стьожки, сорочки, рушники , дукачі, чоботи, шапки і кожухи.
„Обнулений” варіант буття поволі рушив далі тільки після 33-го року. Поступово дворище наповнилося різноманітною живністю. Молоді лелеки, стаючи на крило, всідалися на верхівку береста, адже звідти так легко пірнути у політ.
Корови, кози, коти і малюки бродили, лазили , чухалися, вовтузилися, тупцяли біля зморшкуватої спини дерева і притулялися до неї. Поряд завжди стояла літня кухня, яка ледь не щоденно обкурювала нижні гілки, розганяючи шкідників.
По війні берест, що вже встиг замурувати під наростами кілька куль і осколків, радо зустрів на подвір’ї смагляву 18 річну дівчину з протилежного піщано-лугового кінця села. Нашу матінку. Життя завирувало з новою силою. Троє дітей, шестеро внуків і сім правнуків. І коли вдавалося зібратися ледь не всім сімейством, то під деревом розпочинався „повний хаос” – матінка почувалася найщасливішою...
Та так не буде більше... Моторошно про це думати. Ще не переболіло. Та й чи загоїться? Чого мовчиш, бересте?
Невдовзі сюди з’їдеться, збереться багато люду. Автівки хаотично розташуються вуличкою перед двором. Роковини по смерті... Три десятки родичів і знайомих. Місця вистачить усім. Літня кухня, як і колись, пускатиме сизий димок. Люди спочатку стоятимуть купками, стиха розмовлятимуть. А потім сидітимуть за довжелезним столом, довго згадуватимуть господиню, на якій тримався цей двір, і ще багато вкрай важливих речей. Отих, які відкриваються тільки після смерті.
Трьохмасна кішка, що вже півроку як зійшла з двору і перебралася до сусіда, злякано поглядатиме на подію зі схованки. І тільки височенний берест безлистий і подекуди вже без кори, німуватиме вгорі засохлою кроною. Сонячне проміння, злегка посічене і розпорошене гіллям, блукатиме-мерехтітиме споришем, неначе вишукуватиме чиїсь давні сліди...
