Василь Гей. Великоднє світання: Поезії. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 152 ст.
«Час лихий. І є про що писати» - поетові болять негаразди у нашому житті, бо Василь Гей – людина небайдужа. Тематика його нових поезій – рідна домівка, мати, минуле і сучасне вітцівщини, філософські роздуми над людськими істинами, над смислом життя, над місцем і роллю поета в житті народу, тривога за майбутнє рідної землі. Теми не нові, але майстерно написані: оригінальні метафори, влучні порівняння, образні асоціації: «Сходить жито і скрипкою пахне живиця (...) На продаж веду я німого Пегаса (...) Синій сон, сивий сум понад гаєм».
У всі епохи аспектам моралі приділяли увагу багато мислителів, підкреслюючи думку, що найсуттєвіше – себе – людина може отримати, тільки безкорисливо себе віддаючи.
У сфері матеріального, віддавати – означає бути багатим. Не та людина багата, котрій багато належить, а та, яка багато віддає. Скнара – убогий незалежно від того, скільки золота заховано в його скрині. А той, хто може від чого-небудь відмовитись, відчуває себе багатієм. Але найголовніша сфера віддачі – царство гуманізму, в якому людина віддає себе, частину свого життя, радість, розуміння, завдання, гумор, інтереси тощо. Віддаючи частину свого життя, поет збагачує спраглого читача, поглиблює смисл свого життя, поглиблює смисл життя іншої людини. Віддаючи від душі, поет не може не отримати позитиву, котрий іде від читача, і таким чином об’єднується з ним у почутті радості за знайдене.
Для характеру поета В. Гея, що продукує, будує, процес духовної віддачі набуває зовсім іншого смислу – виявлення найяснішої можливості, адже автор відкриває свою силу, насиченість, щедрість, він ніби проголошує: це піднесене відчуття життя і своїх спроможностей виповнює мене радістю, я почуваюся щедротним, живим, щасливим. Віддавати радісніше, ніж брати, і не тому, що це означає відмову від будь- чого, а тому, що це поетове життєве самовиявлення:
Торкаюсь не слова, а голого нерва – болить!
Боли ж мені, боле, вируйте буруни емоцій,
Допоки ще брешуть на велета песиголовці,
Допоки перевертнів родить ця грішна земля,
І поки не зорано Чорний загарбницький шлях
Книга складена з трьох розділів: «Полин і живиця», «У чеканні Великодня» та «Восьмивірші темені і світла», переважно вони не сюжетні, їх поєднують внутрішні логічні та асоціативні зв’язки. Прихильники вірша традиційного, з нерозхитаною ритмикою і точною римою почуватимуться затишно: «Затиснувши рукою давню рану, // Терпляче жде і вірить вічний час, // Що вийшовши з легенди, як з туману, // Нечай воскресне в кожному із нас».
Спромоги кохання залежать від ступеня розвитку особистості й передбачають досягнення стану творчості, в якому людина перемагає заздрість, самозалюблення, владолюбство, здобуває усвідомлення своєї сили, переконаність у своїх силах при досягненні мети. Про характер любові свідчать наступні рідки: «Плаче в полі осіння печаль, // А за нею, неначе за морем, // В розпогоджених карих очах // Відбивається небо прозоре ... Я малюю те літо у снах, // Я метелика хочу впіймати. // За плечима – негода сумна, // А попереду – зустрічі свято. // Не карай мене так, не тікай, // Зореквітко, сердечко лілеї. // Ось тобі моя вірна рука, // Притулися звабливо до неї». Християнська трактовка любові домислює душевну безкорисливість і доброту, заглушує гординю й себелюбство. Адже доброта, якщо вона глибока й щира, якщо не тимчасова, якщо вона – принцип, дійсно паралізує злобу й налаштовує на відповідну доброту: «В полинах облогу я збираю // Квіт, що вмерти вірі не дає // Є жага живична в тілі краю, // І від неї розпач розтає(...)
.У філософів античного світу існувала думка про першооснову природи – вода, вогонь, повітря, і що життя – це рух. Залежно від суб’єктивних відчуттів поета, його захоплень, уваги, інтересу, час може тривати по-різному, а природа – реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини. Лейтмотив природи, як відображення ірраціональної сили, як витончена, художньо перевтілена містика стає для В. Гея релігією:
На спаді літа ніч – як діамант,
Як суть, що вивільняється з оман:
Ростуть гриби до місячного світла,
Отруйний розриваючи туман.
Стилістика кантрі – узагальнений образ сільської романтики – відсутність химерності, пишномовності, наївних сучасних реалій, відмова від зайвого, близкість до натурального. Тому часто вірші В. Гея – словесні пастелі, з мазками буйними і радісними, сумними та контрастними: «А буває світання для слова немає, // Щоб розвіяти сутінь застиглу рядка. // Слово – наче душа: лиш тоді оживає, // Як його доторкає творяща рука». Образи народжуються з найщільнішого зближення віддалених і несподіваних асоціацій, що дає спалах емоційної сили: «Враз метелик на лезі коси // Затремтів золотою зорею».
У поета – довершена пейзажна лірика, що нагадує пастелі та оммажі (Буше, Латур, Шарден, Ліотар – прийом розтушовки, що надає ефекту м’яких переходів і ніжності кольорів): «Осіння синь у спокої води – // Глибокої печалі холоди, // Де вигасають золоті сади // І гіркнуть літа й літ моїх меди».
Безпосередня поетичність тексту, тяжіння до метафоричності, тонке відчуття чарівності та принадності фантастичної вигадки, багато зворушливих сцен у гармонійній і природній формі, гадаю, лише спосіб, який дає можливість пізнати істинну суть речей. Гумання традиція лірики залишається найбільш затребуваною на новому рівні: автор справляє на читача сугестивну дію: « Ваше світло, що квітло у зливу й імлу // Обернулося миттю на дим і золу».
Поетові притаманне органічне поєднання елементів української національної давньополітичної стихії світосприймання – продовження традиції розкривання прадавніх міфічно-поетичних джерел і активне включення їх у світопочування сьогоднішнє (традиція, яку заклали Л. Українка, В. Голобородько, В. Симоненко та інші).
Поетова уява раптово опиняється серед якихось ніби язичницьких прадавніх привиджень, понять, хоча йдеться про наш час, його клопоти, тривоги, складності, і народжуються правдиві поетичні перлини:
Глечиків жаром, білінню латаття,
Барвою зір у живичних медах,
Купіллю рову, купальським багаттям
Світиться доля моя молода.
