Холмогорки, жовтень, наш час.
Знову поруч була бабуся, ще молода, такою я бачила її на чорно-білих фотографіях, тільки мої видіння були кольорові, і на мене ніжно дивилися блакитні очі молодої Нюрочки. Вона тримала мене за руку і говорила, і говорила:
- А мы с маменькой часто сюда приходили, ведь матушкин старший братец Савелий, из тюрьмы сбег, и здесь укрывался, а так как сидел он с умными людьми, то наставили они его на путь истинный , и он уверовал верою отцов и дедов наших. И стал здесь скит у него, якобы крестили его на поселении и в сан возвели, и стал он святым человеком. Да и знаешь был молодой он гуляка-гулякой, и пил, и дебоширил, дрался почем зря, потом конечно по тому времени примкнул к революционному кружку, за что и сел, а там уже со староверами сошелся. Но никто об том не ведал, что это брательник мамкин и потянулись к нему люди, ведь мудрыми речами он с ними заговаривал. А меня племяшку свою старшую, он особо любил да вниманием своим баловал. Я было одно время чувствовала, что дорога мне в монастырь и страшно мучилась, когда веселье во мне брало верх, да песня просилась наружу. Сижу бывало , кружево плету коклюшкой, али на продажу, али себе на воротничок, и то грущу, что петь то в монастыре нельзя, то радуюсь, что обучат меня монахини многим ремеслам, ведь искусней них никто не вышивает , не шьет, не прядет, не украшает иконы мухояром. Но дядька объяснил мне, что не стоит себя принуждать к отказу от мирской суеты , коли люба она мне, а кружева и вышивки мои и так хороши, что глаз от них не оторвать. А меж тем, хоть и далеко мы от больших городов живем, а и до нас докатывались новые новшества, то коллективизация, то продразверстка, а то добрались до нас люди с Поволжья и Малороссии, голод гнал их с насиженных мест. Но житье наше было размеренно, хоть батяня наш згинул в первую мировую , но мать не жалела рук. Содержала хозяйство, косила траву для скота. Мы продавали мои поделки: кружева и вышитые полотенца, простыни и наволочки, да и просто салфетки и занавески на окна, а еще мой младший братишка искал в лесу в каменных отрогах и расщелинах цветные камешки и мастерил из них брошки и бусы. Мы тоже их продавали. А наши младшие сестры Дуська и Наташка были всегда самые опрятные да пригожие. – змовкла ніби задумалась про щось, а потім продовжила:
- Маманя характеру была строгого, и нравов старых . К шестнадцати годочкам она мне уже и приданое собрала, лишь жениха не сыскать было , всех на войну призвали. Очень она опечалена была, часто папаню вспоминать стала, говорила, что доля моя тяжкая, видать куковать мне на выданье долго, а потом кто перестарка замуж позовет. Уж Наталья с Евдокией подоспеют, шла бы я лучше в монастырь, так как видать и взаправду, только и могу я Христовой невестой быть. А я надежды не теряла, да и дядька мне говорил, что от судьбинушки не сбежишь, а моя судьба не близко видать, да надыть чуток подождать. Война минет, да и судьба тебя твоя найдет. Так оно и получилось, война закончилась , много наших парней не вернулось, а те которые вернулись, хоть и калеки, и пьянь запойная нарасхват были, ведь девок постарше много и окромя меня в деревне было. Но моя судьба меня не минула. Зимой побежала вечерком я на реку бельишко полоскать опосля золы и там увидела его. Ох, и пригож он был, черноокий да высокий, только о нем и думать могла. В те дни по утрам вышивала платочек с дивными голубенькими анютиными глазками, а с обеду на речном берегу маялась, увидеть бы его еще разочек, да отдать платочек. Мать про то прознала – выпорола, и я слегла, видать простыла на зимнем ветру холодном али еще от чего, ведь к материной тяжелой руке мне не привыкать. А вечор мне братец Санька рассказал, чаво он в деревне узнал. Что в лесу восстановили старый лагерь, и поселили там поселенцев. Режим там жесткий, однако есть увольнения, так как они не заключенные , а все-таки поселенцы, и все ждут решения властей. А пока они лес валят. Не знала я что и думать, осужденный, из лагеря поселенец – вот оно какое мое счастье бедовое. Хотя ведь дядька тоже беглец тюремный, да значит не поэтому судить рядить нужно. А хоть бы поговорить с ним, да разузнать как и что с ним случилось, да как он здесь очутился. Быстро я на поправку пошла, после того, как Санька пообещал меня с ним свесть да познакомить. Только о том, что я ему скажу, что он мне скажет, думала я в те дни, а может он и не согласится прийти, а может просто не сможет. И снова от тех дум мне тяжело становилось, и опять знобило меня. Решила я тогда передать через Саньку платочек мною для него вышитый, пусть бы прикоснулся к нему, ведь долго и я его в своих руках держала. А в ответ мне Санька принес кусочек сахару, та малая сладость и подняла меня с полатей, с болезни. И было то уже в конце зимы, тогда мы и встретились первый раз. - і знову мрійливо змовкла.
Спина затерпла в мене і я трошки поворухнулась, біль пронизав мене. Біль і холод, страшенний холод. А ще спрага.
Бабуся прикрила мене моєю курткою, і приклала до спраглих вуст грудочку снігу.
- Я тут с тобой заговорилась, да ведь мне с тобой лучше всего и легче говорить, так как ты меня никто не слушал, да и никто никогда не понимал на чужбине. Даже дети мои всегда боле всего своего отца любили и уважали, а мне отца не помнившей вдвойне обидно, то было. Жаль, что мы с тобой так и не приехали сюда раньше. Никона я помню, я уже давно замужем была, и мать навещала, как в соседней избе поселилась семейка пьянчуг, даже мать пила запойно, что в наших местах редкость была большая. Как он выжил там, видно и взаправду лукавый ему колыбельку качал да и после его оберегал, вот только нонче не сберег, аль то за тебя вступился Бог. А ведь я пришла тебе сказать о самом важном, все что сказал Никон – правда. Да, да есть клад, и он хранится здесь, как Никон , забивая клинья для цепи, не увидел и не нашел того что искал всю свою жизнь, но что по праву принадлежит только тебе, Дашутка.
І вона раптом стала зникати, як марево , як вранішнє марево, як останній колір веселки на сонці.
- Да помни Дашенька , что и здесь твои корни , и здесь родная тебе сторона, и здесь живут хорошие люди…
Вайсвасер , Германія , березень, 1945 року
Сидіти вже не було сил і лежати також, до того ж холодно. Тут не було не стільця, ні навіть купки соломи, аби вмоститися. Мало того, тут не було нічого, за щоб зачепився зір. Лише маленьке віконце, високо, аж під самою стелею.
Він ходив: спочатку кругами, потім з кутка в куток, потім накреслив умовний квадрат, і вимірював його ширину, довжину, потім периметр, потім діагоналі. Потім завдяки діагоналям поділив прямокутник на трикутники. Згадав уроки геометрії і креслення, учителя Дмитра Калениковича, його пояснення до завдань з тригонометрії. Прив’язки до місцевості робив по стінах підвалу, і завдяки цьому помітив, що кам’яна кладка на одній стіні геть свіжа і вапно тут взялося по-іншому. Він почав колупати замазку між цеглинами, та потім злякався і одійшов.
Геть стемніло, і у заграчене віконце під самою стелею боялися зазирнути навіть зорі. Десь гриміли канонади і чулись поодинокі постріли. Полонене місто принишкло , як затравлений звір. Де ж інші полонені, де працівники міської управи, де військові, де активісти фашистського руху? Чому він тут один?
Та все ж під ранок його зморило, він закляк у тривожній дрімоті, сидячи навприсядки, бачачи щось геть не військове, щось домашнє, щось із свого справжнього життя, якого в нього вже ніколи не буде, він помер разом з Андрієм у товарному вагоні. Знову і знову дзвеніла та проклята монета, що знайшли в могилі на сільському кладовищі, гуркотіли колеса вагонів по рейкам, стукотіли чоботи в’язнів по дорозі на фабрику, голосно гепав пивною кружкою по столу й викрикував прокляття російським комуністичним свиням герр Ганс і все змовкало цвинтарською тишею. І так раз по раз. Проснувся на черговому витку цього липкого , як павутина сну, до якого він приречений на все життя. Нічого не змінилося, лише слабке світло настирливо намагалось проникнути крізь грати. Ніхто і ніколи не зможе полонити сонячне світло чи вітер, лише людина так може мучити собі подібних. І звірі , і дика природа більш милосердна, ніж люди. Утерся від сну і від думок, потягнувся і зразу ж відчув вранішній голод, здоровий голод молодого організму.
Легше мріяти про їжу , ніж про свободу. І він почав мріяти: вранці мама бувало ставила на стіл глек з молоком і пекла першу хлібину невелику, щоб швидше спеклася і казала – перепічка, бо була вона хрустка, і з молоком дуже смачно. Або ще звечора збивала масло у здоровезній маслобійці, і заставляла їх з Катрею випивати сколотини – ту рідину, що залишалось після збивання масла, казала що дуже корисно, а коли вони не хотіли, то випивала сама, а вранці на столі з десяток варених крашанок , перепічка, здоровенний кавалок вершкового масла у полив’яній мисці і холодний узвар з груш, що росли у них в садку. А влітку і помідори, і огірки, восени – гарбузова каша на молоці, або ще яєчня з салом , смакота! Обідати майже не обідали, хто що схопить, та й коли, всі ж у школі, на роботі, усім мама складала сидори з їжею. А ось вечеря окрема справа! Тут і борщ, і вареники з картоплею або з сиром, могли бути галушки – батько дуже їх полюбляв, або ще вареники «з таком». Ось така собі начинка «так»: мама мочила руки, а потім занурювала їх у борошно, а потім скачувала тісто , що обліплювало руки, і ось ці шматочки потім зажарювала цибулею і отримувалася начинка – «так». Ще могла бути картопля: або варена з кропом , або смажена, або потовчена – таку особливо дівчата любили. Ще мама різні каші варила, але Іван більше вареники полюбляв. Мама так і казала:
- А для тебе сьогодні Іванку вареники з картоплею і капустою, з сиром, а на закуску з вишнями та шовковицею, медом помащені.
Так гірко і солоно йому в роті зробилося від самих тих смачних та зовсім не їстівних думок. А то він просто закусив губу до крові, і вона потекла по підборіддю, і це її смакував Іван, обтерся рукавом та лише розмазав, а кров не припиняла йти. Він і притримував пальцем, і загортав губу, та довго ковтати свою кров не міг, і вкінець кінців весь заюшився як ірод.
Десь в кінці коридору загупали кроки, а потім відчинилися двері. На порозі стояв вже знайомий дядько – рядовий Сова:
- Оце фріци, оце мастаки! Ото вже своїх обучають! Диви, – звертався він до когось, що стояв у нього за спиною, - сам попався, теперича сам себе б’є, все сам, аж ніяково, що ж нам тепер робить, га? Як він вже сам себе відгамселив! А мені ж наказано тобі штурханів видати, щоб він швидше розколовся. Може мені б медальку якусь скували. За шпийона!
- Підіймайся! На вихід! Товариш капітан чекає!, - крикнув другий.
- Та утрися падлюко, а то і справді скажуть , що ми тебе побили!
Іван лиш подивився на них з-під лоба, і пішов за ними. Його привели до кімнати , де вже його чекав капітан.
- Сідай! Прізвище , ім’я, по-батькові, дата народження?
- Світанко Іван Кузьмович, 16 грудня 1927 року, селянин.
- Місце народження?
- Село Камінне, Катериносл…тобто Дніпропетровської області.
- Хвате брехати , - гепнув капітан по столу кулаком, аж щось у ньому хруснуло, добре що не по ребрам, подумав Іван.
- Ти німецький шпигун, Генріх Гартман, що вміло прикидався німим сторожем, і чекав поки тебе закинуть у тил до ворога, тобто до нас. В якій школі контррозвідки ти проходив навчання?
- Пане, повірте мені, та перевірте ж хоч якось…
- Пане! Пане! Який я тобі пан! Сучий виродок! - і кулак миттєво перемістився до Іванового вуха, - Ще хером назви мене, німецьке курво! – забрав кулака так і не вдаривши , нервово закурив.
- Може ти і Іван, але як ти вижив тут? Оце головне питання! Значить прислужував ворогам, кував перемогу фашистського елементу безпосередньо у його тилу! Ти як комсомолець чи піонер повинен був померти, але не допустити захоплення в полон. А ти мало того що попав в полон, так іще й допомагав німцям. Ти не радянська людина, ти сплямував нашу горду Вітчизну, я б сам роздавив тебе, як гниду. Та на жаль прав таких мені навіть воєнний час не дав. Писати вмієш?
- Так, па..товаришу!
- Ось тобі листок, перо, і давай намалюй мені житіє твоє, а також не забудь вказати про розвід школу, про СС формування «Мертва голова», що неподалік цього містечка має гарні тренувальні бази. Жаль, жаль захворів наш особіст, геть не до часу! Він би з тебе правду вибив.
Іван сидів, втягнувши голову в плечі, в голові пульсувала одна думка, краще б я дійсно помер, ніж вислуховувати всі ці ганебні закиди. Що ж писати? Як описати страх відкрити очі і подивитись у вже скляніючи, бездумні, мертві очі друга, як описати панічне тремтіння від щурячого хрумкоту і чавкання на сусідній лежанці у бараці вночі, як описати відразу і металевий присмак у роті, коли на твоїх очах твій сусід по строю падає у чан з хімічною фарбою-захистом , і за мить виринає лише його оголена хімічними речовинами плоть, як описати жах від звістки про батькову загибель, як?!!
Він через силу нашкрябав: потрапив, викупили, втік, переїхав, влаштувався, прийшов. Його на диво каліграфічний почерк вразив капітана:
- Так вас там, хороняк ще й нашої каліграфії вчать!
- Та свій, я свій, за ради Бога повірте! – не витримав , закричав Іван.
- А ось Бога ти дарма приплів, нема його , так заради ж чого я тобі повірю? Ти б краще товариша Сталіна згадав, вождя нашого, а не Бога там якогось! Сова! Рядовий Сова! Забирай арештанта! Погодуйте його! Я підготую папери, і разом з іншими у фільтраційний табір його , а там розберуться хто Іван, а хто Генріх!
- Є ! Погодувати! Руки за спину, кроком руш! Іванко фашистянко!
Холмогорки, жовтень, наш час.
Знову холод, цей пронизуючий холод. Моя шкіра задубіла, вже майже нічого не боліло при тій умові, що я не рухалась. Сніг вкрадливо, неначе кішка, що хоче потертися об твою ногу, підбирався до мене, вітер підганяв його, підкидав до моїх ніг. Він капосний вже забув, як вночі чи може у сні колихав мене в своїх обіймах.
Свідомість повернулась до мене, все стало чітко окресленим, і я зрозуміла, що мене може врятувати лише диво. Я вірю в дива. І в Святого Миколая, і в діда Мороза, і готова повірити в ельфів і святого Патрика, лиш би врятуватись. Наступна думка вражала своєю непослідовністю, вірніше зі мною глузливо заговорив мій внутрішній голос:
- Пані згадали про цінність життя, а пам’ятаєш скільки разів ти просила долю про смерть, згадай скільки разів ти нарікала на життя, і ось тепер коли небо готове виконати твої бажання, ти просиш навпаки врятувати тебе. Для чого? Тебе чекає вічність…
- Вже більше доби до мене ніхто не приходив. Що сталося? Що змінилося? Чому мене залишили тут? Адже цей сніг і холод виконають зі мною , так звану кріозаморозку, лише з тією різницею, що в мене не буде можливості розморозитись. Отак лежу тут як колода і , «ой мороз, мороз не морозь мене», - треба щось робити, та мій перший же рух приніс нестерпну біль, мені здавалося що я аж захрумтіла від цього руху, як випране простирадло занесене взимку з морозу. Я знов заплющила очі, та тепер здавалося, що боліли навіть повіки, ніби і під ними був скрипучий, колючий сніг. Залишалось дивитись у нерівну сферичну стелю печери широко розплющеними очима. Скоро там мені почали вбачатись цілі картини, панорами. Є за мною таке: якщо придивлюся, то бачу обриси, постаті скрізь – в хмарах, на шпалерах, на запітнілих чи морозних шибках, в будь-яких плямах, а в дитинстві я роздивлялась стелю і килимок в своїй кімнаті. На стелі була пляма, від розталого снігу, що залетів на горище крізь щілини, кожного разу коли я дивилась картинка ніби змінювались, а ось килимок біля ліжка приваблював своєю постійністю, тут я вже сама варіювала - квіти ставали принцесами і навпаки. Так ось головним персонажем розглядань стелі сьогодні був ангел, сумний, з опущеними крилами. Я ще подумала, що це мій ангел охоронець присів розгублений. Згадалася притча : «Сидить чоловік і скиглить:
- Робота - наостобісіла, директор – хам, дружина – стерво, діти – недоумки, теща – медуза горгона…
А на плечі сидить ангел, занотовує і дивується:
- Навіщо йому це все, адже кожного дня замовляє, але ж замовляє, значить потрібно виконувати…»
Що це значить, це значить треба настроювати себе на позитив. Мене знайдуть, обов’язково знайдуть, і навіть, що ще живою можливо. Ангел змахнув крилами. Та взагалі зараз тут буде бригада рятівників, медики, міліція, мама і … Метью.
- Любий мій хлопчику, дурна я була, не зуміла тебе і себе зрозуміти.
Хотілось плакати, та не було й сльозинки , лише декілька особливо наглих сніжинок безцеремонно лягли на щоки, і розтанувши, імітували мої сльози. Ангел знову опустив крила, він точно був не з породи херувимів, чи як там ангелів класифікують. І тут мої думки стали частково матеріалізовуватися , а саме у вигляді Ксені і її нового супутника, що порушили білизну снігового покриття і блаженну тишу, наповнену лиш художнім посвистом вітру в печері, а також мою вимушену самотність. Вони захекані і засніжені вдерлися до мого склепу, так-так я вже встигла подумки приватизувати печеру під свій особистий мавзолей, а тут вони:
- Ну ти й дура, Ксеня! – почав зовсім несподівано чоловік, відсапуючись і ретельно роздивляючись ланцюги на моїх руках і ногах.
- Таку свиню мені підложила, на що ти сподівалась , у що повірила, дурепа хохляцька!? У скарби?!! Як там у вас кажуть, щоб тебе смерека втєла, так тебе точно щось по голові дурболизнуло, наче я й не бив тебе, а треба було, - все це він казав швидко, зі знанням справи, розстібаючи браслети і кайдани на моїх руках і ногах.
- Піднімайтеся, громадяночко, вставайте, Ваші «Пригоди італійців - українців у Росії» закінчились. Що таке, не можете піднятись? Давайте я вам допоможу! А ти чого стоїш, Ксанко, як опудало, допомагай!
Вони вдвох підняли мене на ноги і повели з печери. Я знесилено спиралась на них, але виходивши кинула останній погляд у той куточок, де я лежала.
Фільтраційний табір, Шведт , Германія , квітень- травень, 1945 року
Дорога. Ніч. Брутальні жарти рядового Сови, якого Іван все ж намагався називати дядьком. Його болючі штурхани і ще болючіші прізвиська, якими він дражнився. Одне радувало, його речі їхали разом з ним. В кутку машини сиротливо бовталися гармоніка і його торбина. Його дурна хлопчача радість обійшлася йому новим ув’язненням і десятком синців.
Знову табір. Сірий одяг і номери замість імен та прізвищ. Натовп похмурий і озлоблений, побільшій частині становила молодь . В’язні вивезені на примусові роботи дітьми і підлітками, зросли і змужнілі в полоні. Яничари, новітньої історії! Саме вони становили більшу частину утримуваних в цьому таборі. Багато білорусів, та більшість українців. Одвічний трудовий резерв, гарні раби – роботящі, сильні, розумні, витривалі. Бідні діти, силком вирвані з рідної землі.
Ті хто ж добровільно виїздив на роботу до Німеччини знайшли засоби, щоб перебратися до інших країн, наприклад до Франції, Бельгії, Нідерландів. А ці відірвані від дому бідолахи побажали повернутись додому. І ось воно їх бажання – знов табір, вже не концентраційний, а фільтраційний, дякувати Богу.
В одному таборі і жінки, і чоловіки – лише в різних бараках. Всі в чеканні подальшої долі. Ніякої роботи, лише обслуговування життєдіяльності табору, обмежена пайка, напівголодне існування і майже щоденні допити. З’ясування обставин , так це називалося. Насправді просто знущання, образи, приниження.
Іван познайомився з сусідами по бараку, але тісних приятельських відносин не з ким не допускав. Та власне всі вони ходили, як тіні, коли приходили з кімнати дізнань, сідали і завмирали, ніби щось споглядаючи у собі. Як на посміх ближнього сусіду звали Андрій, що ще більше відштовхувало Івана від нього.
Дев’ятого травня їм повідомили про закінчення війни, про капітуляцію. Вони раділи, кричали, обіймались та їхня радість була налякана автоматними чергами, що швидко нагадали їм хто вони і де знаходяться.
- Номери 1167, 1232, 1134, 997 ! На вихід!
- Знову…., - тихо прокотилось бараком.
- Відставити розмови!
І тут здоровань з крайнього ряду, що завжди поводив себе зухвало і з товаришами по бараку, та й з конвоєм, з солдатами, і судячи з того що частенько виходив з синцями з пізнавальної кімнати, і більшу частину проводив у карцері , то і з офіцерами, крикнув:
- Сволота! Ви тут нас за бидло тримаєте! Викликаєте на допити по номерам ніби худобу! Худобу і ту кличками визивають! Ви ж знаєте наші прізвища – я Микола Кобзар, а не номер 997! А ви чого мовчите, вони ж нас звідси не випустять, не знаєте куди відправили на тій неділі десять чоловік?!! Їх розстріляли! І вас усіх жде те ж саме! Солдати розважаються з дівчатками з сусіднього бараку!, Вони кати – не гірше…
Та закінчити йому не дали солдати, які спочатку не очікували такої вивідки, та потім прийшли до тями і швидко виволокли сміливця з бараку. Більше його тут не бачили. А номери 1167, 1232, 1134 покірно поплентались на дізнання…
Іван ще подумав вони й справді як покірне бидло, холопи – мовчать, а їх перевіряють-перевіряють. Він не вірив, що серед них можуть бути шпигуни.
- Номер 1175 на вихід!
Номер Івана. Голова низько схилена, спина згорблена, руки зчеплені за спиною, серце в п’ятках гупає голосно і страшно, що хтось почує його темний страх. Що сьогодні скажуть? Як його назвуть? Який ярлик причеплять до його справи?
Він, минулого разу, бачив у кімнаті дізнань теки з документами, на яких було наліплено червоні або зелені, або чорні стрічки. Одні лінії були наліплені горизонтально, інші вертикально або по діагоналі.
Що вони означали? Він довго думав, та ні це були його єдині думки в ті дні , ні про ще інше з того дня він думати не міг. Ці кольорові стрічки миготіли перед ним, як тільки він закривав очі. Він забороняв собі мріяти про майбутнє, він просто перебирав безліч варіантів про ці наліпки. Наприклад, зелена вертикальна – все гаразд, зелена горизонтальна – сумніви, червона вертикальна – відомості перевіряються, червона горизонтальна – остання розмова, чорна по діагоналі – розстріляти! Або зелена вертикальна – відправити додому, зелена горизонтальна – ретельніше перевіряти, і так до безкінечності… Ці думки , нічні сни переривали сонні стогони сусіда. Однієї ночі вони прокинулася і підхопилися так синхронно, що мало лобами не вдарилися, як два впертих барана на містку.
- Ти чого?
- А ти?
- Снилася мама. Її розстріляли ще в тридцять шостому, а нас з дитбудинку забрали усіх. Ми просто не втекли, не знали куди тікати, то нас сюди й відправили. У нашому районі німці оголосили норму – шістсот чоловік треба було набрати, то місцеві поліцаї й постаралися – нас здали. А ти чого підхопився?
- Теж мама снилася, але в неї було обличчя спочатку фрау Марти, а потім…
- Хто така фрау Марта?
- Тихо ви там! – шикнув хтось збоку.
- Довго розповідати… - прошепотів Іван і відвернувся, але від цих простих людських слів, від думок не лише про стрічки йому стало тепліше.
На ранок викликали знову. Молодий капітан, що минулих разів ледь цідив слова крізь зуби, мовляв з тобою зраднику і розмовляти гидко, і таборі у нього була кличка «чистоплюй» , цього разу нормальним тоном повідомив:
- На наш запит надійшов лист-рекомендація від діячів активного угрупування, що мало свої загони в містечку Майсен, що частково підтвердило твою версію. Комісією прийнято рішення про твоє тимчасове, я наголошую – тимчасове поселення, в Архангельській області з примусовим виконанням робіт по добичі деревини. Ти маєш право на подання прохання про повернення на Батьківщину за два роки, підліковуючи від сьогоднішньої дати , запам’ятай сьогодні двадцять перше травня 1945 року. Вільний! Вільний! Чого сидиш, вирячився? Пішов!
- Дякую , товариш капітан! – думка про звільнення прибила його, а надто про Архангельську область.
- Товаришу Сталіну подякуй, нашому мудрому вождю і вчителю, а також напевне своїм друзям у Майсені!
І він від душі подумки подякував Марії і Вільгельму, помолився. Молитва була доречніша, бо Віллі вже давно не було в живих. Згадав і фрау Марту, і Хельгу , і навіть Ганса добрим словом.
Наступного дня Івана і з ним ще десятка зо два арештантів погрузили у машини і відвезли на залізничну станцію. Він радів як дитина, речі повернули, і хоч торбу перепотрошили та гармоніку віддали цілу-цілісіньку, він обіймав її ніжно, а коли попросили заграти, щасливо замотав головою
- Це подарунок, грати не вмію, та мушу довезти додому. Може ще навчусь за два роки!
На нього дивились як на дурненького. А йому посмішка раз по раз просилася на губу, ще два роки і він буде вдома, йому дозволено листування. Значить можна повідомити маму і сестер, щоб не впадали духом чекали на нього. Він повертається додому. На станції буйно квітне бузок, життя прекрасне.
Холмогорки, жовтень, наш час.
Я прихилилася лобом до скла в машині, відпочивала. Спуск був важкий , снігу було ще не багато, але стежину було годі найти. Мене притримував чоловік, а от Ксеня спускалась сама, то кілька разів гепнулась, я подумки побажала їй добре вдаритись, щоб ще довго відчувалось. І що дивно вона падала при кожній моїй чітко вираженій думці, ніби виконувала мій наказ. Чоловік, це відчувалось, видно бажав їй того ж самого. Де й поділися її наказовий тон і глузливі нотки? Аякже, важко наказувати, коли разів з п’ять боляче впав на дупу.
Мене посадили на заднє сидіння, турботливо вкрили пледом, налили гарячого чаю з якихось трав, ще й напевне коньяку додали, я зігрілась і заспокоїлась, аж занадто чи мені здається. Спокій порушив чоловік:
- Я не відрекомендувався, дозвольте, майор Філозов, Олександр Петрович, по сумісництву чоловік цієї дурепи, що вирішила з вашою допомогою знайти скарби! Так , люба?
- Так! – пробурмотіла Оксана.
- Ксеня попала під вплив психічно неврівноваженого суб’єкта, цього Никона, хай спочиває з миром, і так як має організаторські здібності і розвинену уяву, а також легко підпадає під вплив харизматичних натур, то зорганізувала Вам перебування у цій печері. Але я добре вивчив свою дружину і вчасно втрутився, так?
- Так! – відповіли ми хором з Ксенією.
- І я маю підстави, як Ваш, так би мовити визволитель, прохати Вас не звертатись з офіційною заявою до органів. Ми, тобто наша сім’я намагатимемось компенсувати всі матеріальні збитки , які Ви понесли, ну а за моральні вибачайте… Чого мовчиш сказала б щось?
- Мені дуже шкода , вибачте пані Дарино, - промямлила Ксеня.
Я промовчала, ми якраз проїздили мимо каменя, обв’язаного сигнальною стрічкою.
- Так саме тут Никон і злетів у річку, двері від удару заклинило і він вибратись не зміг. А їхав він, щоб поставити останню крапку у пошуках скарбів про які він мріяв все життя. Отакий йому випав шанс, як йому здавалось, у вашому вигляді. І моя благовірна повелася на казочку про скарби… Зараз ми вас доставимо у лікарню, і Вам треба зв’язатися з рідними, вони вже телефони агенції пообривали. Також прийшов запит від служби спасіння, вони розпізнали дуже слабий сигнал sos, напевне за кордоном Вас зразу б врятували, а у нас ще запити посилають, та що не трапляється все до кращого, еге ж? Потрібно власноруч заяву написати, що сигнал надісланий помилково. Я вибачайте все говорю і говорю, але так і не почув Вашої принципіальної згоди?
- Може вам ще підписку про нерозголошення написати? - в’яло огризнулась я .
Всі замовкли. Останню частину дороги ми провели в тиші. Я хотіла вже заснути за звичкою, та цей камінь стояв перед очима, обв’язаний стрічкою, ніби прикрашений, а пізніше там з’являться квіти, зважаючи на клімат, напевне пластикові. Та не камінь, не стрічка, не квіти мене хвилювали. А те, що я це все бачила вві сні чи в польоті, не ілюзії , а правда. Стало страшно, невже я з’їхала з глузду. Такого просто не може бути! Якщо моє тіло лежало в печері прикуте ланцюгами, то як я могла бачити, як загинув Никон, та що ще страшніше – бабуся, вогники. Наша розмова, це сон, це просто сон! Та мене добив майор:
- Пані Дарино, ми заїдемо до того будинку звідки вас вивезли, заберемо Ваші речі, господар, хороший друг Никона, все вже підготував, а потім в лікарню, гаразд?
- Це був не готель? –запитала я.
- Ні, просто приватний будинок завжди відчинений для старовірів, які приїздять до руїн Вигівського монастиря.
- Аякже вказаний у мене в договорі готель «Пальміра»..?
- Є, є такий! Але ж ці бісові конспіратори, Вас приховували, а господар старовір він би мовчав. Вони ж століттями привчені владі не довіряти, і своїх не видають. А Никона він вважає за свого чи вважав…
- А..а.є..
- Вам погано? Вам зле, пані Дарина? Агов! Ксеню, зроби ж що не будь!
- Зупиняйся, вона втратила свідомість! Де в тебе аптечка? Нашатирю там немає ? – це було останнє що я чула.
Прийшла до тями вже в палаті, під крапельницею, в сутінках і знову злетіла. Легко і невимушено. Дивилася зверху на своє тіло, на себе сплячу. Схудла, обличчя осунулось , вся в синцях, оце такі виявились мої скарби. Я присіла поруч себе, як страшно дивитись на себе збоку, ніби я і не я. Що зі мною роздвоєння особистості чи просто шизофренія? Я повільно облетіла палату, дзенькнулась об шафку з ліками у кутку.
- Чому це зі мною? Це може тому що мене сильно побив покійний Никон, чиє якісь інші причини ? Може.. дивлячись на ліки . Пігулки з брошки? Зелені пожовані палички? Це ж після них я вперше полетіла! І все одно це все дивина! Напевне просто якісь рослини, які викликають сильні галюцинації. Я читала колись про таке. І це мені все просто ввижається.
Двері відчинились, зайшла медсестра, а я вислизнула в коридор, а потім і на вулицю, там уже стемніло. Навкруги загрозливо шуміли дерева, ніби про щось попереджували чи просто лякали мене або самі боялись мене чи ще когось. Ніякої цілі , куди б мені полетіти, в мене не було. Тому я безцільно облетіла лікарняний корпус, знехотя заглядаючи в вікна. Нічого цікавого, а ось двері через які я вилетіла зачинені, доведеться повертатись до центрального входу, і якось прослизнути в хол, а потім шукати свою палату. Я спробувала проекспериментувати і пройти крізь стіну, але не вийшло та і болю я не відчула – тому можна сказати експеримент не вдався. Полетіла до центрального входу. Двері були зачинені не щільно, тому я просочилась у щілину і застигла . В холі , в куточку , на дивані дрімав Метью. Я, як здавалося мені, тихенько підлетіла до нього погладила розслаблені плечі, зовсім хлопчик, здригається вві сні, поцілувала у маківку, попестила неслухняне темне волосся.
- Даринко! – я миттю відлетіла у відріг коридору, невже побачив мене чи відчув.
Виглянула з-за кута, ні ще спить, йти від нього не хотілось, підлетіла, присіла поруч, злегка дмухнула на волосся, жодна волосинка не ворухнулась, отже він мене не відчуває фізично. Як же він сюди потрапив? Приїхав до мене звичайно ж! Я не помилялась, коли думала про нього, коли мріяла про нього. Мій любий, любий … Посиділа біля нього , трошки приснилася йому, і полетіла шукати свою палату.
У дорозі, червень, 1945 року
- Рідна земля, зруйнована й квітуча одночасно.
Біда ніколи не приходить вчасно.
Ми готувались, як могли, але підступні вороги…, - монотонно декламував парубійко у залатаній сорочині у столипінському вагоні, в який їх пересадили на кордоні.
Іван до пуття не розумів чому вагон називався столипінським, певно за ім’ям якогось винахідника, але радів, безумно радів і сонцю, і вітру, і кожній чахлій акаціїні, що пропливала за «вікнами». Їх везли, везли й везли. Навколо кричала рідна земля, вся в руїнах, зрита бомбардуваннями та артобстрілами, вона потребувала людської турботи та їх везли невідомо куди. Тобто відомо звичайно - Архангельська область. Коли Іван вперше почув куди їх направляють мало не підстрибнув, це ікона веде його, бо треба ж повернути її на місце, він же обіцяв… Тієї ночі після винесення вироку, він знову не спав – молився. Думав про людську суєтність, про те що Бог охороняє і веде його по життєвому шляху. І тепер не відступав від звички – молився щовечора.
Колесили по Україні, з Польщі прибули до Львова: там їх повели в баню, видали суху пайку на тиждень.
А потім було образливо мало не до сліз, вони проїздили через Катеринослав, і навіть стояли на тій же станції Жовта майже годину. Це було ранком, у мертву годину як казали бабуся, коли все живе солодко спить, лиш гади богоневгідні та злочинці на руку не чисті шастають. Та скоро все прокинеться. Образа захлеснула, як хвиля і схлинула, він стояв як ховрашок у степу, ловив кожен звук, кожен запах рідної землі і молився , і дякував що хоч привезли його сюди живого і з надією повернутися, думок про втечу навіть не було. Йому чулося як цівкають у дійниці перші краплини молока, як кричать перші півні, як скрикне і затихне сич у покинутій клуні, і якийсь сонний шалий соловейко видасть останню трель.
-Я частина всього цього, я - цьвохкання пастушого батіжка, я - капустяний листочок, яким мама огортає хліб, аби не обгорів, я довгий пагін степової ковили, я – українець, куди ж мене , куди? – думав він цієї хвилини за сім верст від дому.
Куди? На Харків, а вже потім і далі в Росію. У вагонах спекотно і задушливо, після Львова більше не милися. Сусіди дратували, їхні історії в основному однакові, їх скарги на життя осідали оскоминою на язиці, давили, тому він на всі розмови, забалакування відповідав мовчанням. Тому за деякий час заробив славу відлюдька. Коли вперше почув про себе таке – здивувався, адже він не такий, та потім махнув рукою, так навіть зручніше.
На якійсь станції, вже після Брянська, їх вигнали на прогулянку, водили під дулами автоматів по колу, а потім нагодували якоюсь баландою, але рідина приємно розливалася по шлунку, даруючи недовгу ілюзію ситості. На цю картину з цікавістю дивилися пасажири, що густо порозсідалися на клумаках перед напіврозбомбленним приміщенням вокзалу. В натовпі перешіптувались;
- Дисбат! Назад везуть…хто вцілів…
- Та щось молоді для дисбату та й зековських морд не видно, ні наколок ні фіксів… щось тут не те.
- Це напевне політичні!
- Шпигуни! – уже з ворожими інтонаціями викрикнула тітка, запнута у не по-літньому жарку хустку.
- Так, добрих людей під вартою не вигулюють!
- Бий їх! – заверещало мале хлопченя з серйозними очима і першим кинув камінець в юрбу, розморених від ріденького супчику остарбайтерів, і люди закричали , заулюлюкали.
Та вони не шпигуни, не дисбатовці, вони – остарбайтери, нова партія принижених і скалічених про яких навіть ще не знають, що люди казати. Та однозначно, ті хто гуляють по колу зиркаючи по сторонам в страху автоматної черги, з нашитими номерами на спинах, не можуть бути чесними радянськими людьми.
Коли повернулися в вагони, Іван , який перед тим роздягнувся, залишився лиш в майці та казенній робі з номером, не знайшов своєї торби з речами, з різдвяними подарунками пані Марти - з перешитим костюмом і сорочками, а ось на стареньку залатану гармоніку ніхто не позарився. Так ніхто і не зрозумів, чому він зрадів, коли дізнався про крадіжку. Багато хто покрутив пальцем біля скроні, та Іван після цього випадку ніби повеселів трошки, бо ще дужче впевнився, що таки веде його вища сила. Молився щовечора, не пропускав та після брянської станції почав може й не товаришувати, але приятельські ставитись до сусідів по вагону. По вечорам заводив разом з усіма пісні, та й за словом в кишеню не ліз, разом з хлопцями любив зуби посушити в посмішці. Більше тижня вони в дорозі, вже скоро будуть на місці.
Холмогорки, листопад, наш час.
Пройшло п’ять днів. П’ять однакових щасливих днів. Але як сказав класик , жодна жива істота не витримає безкінечного щастя. Я лежала під крапельницею, поруч був Метью, тримав мене за руку, я дивилася в вікно. Там за п’ять днів і п’ять ночей нічого не змінилося, ті ж дерева у сніжних шапках, клапоть того ж похмурого неба, навіть шишка, що при кожному дмуханні вітру билася об шибку і тоді скло тоненько дзенькало ніби від болю - і та за п’ять днів не відпала. Ніби їй було цікаво споглядати за мною , чого про себе я сказати не могла. Ну звичайно я тішила себе надією, що я цікавіша за просту шишку. Та й присутність Матвія, якого я раніше собі в уяві мала за якогось міфічного героя, тепер перетворилася на реальність. Ми розмовляли про все , що сталося за останній час, ми розмовляли про все що було раніше, лише про те що буде потім – розмов не було. Але все якось уривками, бо я дуже хотіла спати, і засипала на ходу. Я трішки ніяковіла, причин було доста: по-перше я так і не розповіла правди – не про скарби, не про польоти, по-друге все так же комплексувала і з-за вікової різниці, і з-за відсутності органу слуху, тобто вуха.
На шостий день я засумувала. Мої синці вже стали жовтими, подряпини побралися цупкою шкіркою і як в дитинстві тягло здирати вавки. Радувало, що відмінили крапельниці і дозволили підводитись. Санітарочка, яку звали Ольга, відвела мене до душу і допомогла помитись, я вимила волосся і довго роздивлялась себе в дзеркалі. Добряче схудла, шкіра висіла на мені, в районі ребер просто кольорова палітра – синій, фіолетовий, зелений, жовтий кольори аж ніяк не прикрашали мене. А ще кажуть брюнеткам до лиця зелений, мушу зауважити що не в формі синців. Ось такий лікарняний гумор.
Санітарочка Оля довела мене до дверей палати попід руку, бо з незвички хитало, вона не була цокотухою, виконувала свої обов’язки мовчки, супроводжуючи свої дії скупими коментарями. Та біля дверей палати не стрималась:
- Заздрю я Вам по-доброму, так Ваш чоловік на Вас дивився, коли Ви непритомні були, ладен був небо до Вас прихилити, справжнє кохання у Вас , таке не часто трапляється.
- Чоловік?! Матвій?
- Так, так, лягайте тепер відпочивайте!
Я лягла:
- Спокійно, просто спокійно, - повторювала я та всередині все вирувало.
Я закрила очі, переді мною спалахували якісь космічні вогні, крутилися гігантські диски, все присипалося якимись блискучими розсипами, чомусь я подумала коли б мала хист малювати, то назвала б цю картину «Створення нової планети». Що це діється навкруги?
Прокинулась я вже в сутінках, від дзенькоту шишки об скло, сутеніло тут цієї пори рано, поруч на тумбочці вже захолола каша і вистигнув чай – моя вечеря треба розуміти. Звичним рухом я поправила волосся. Оце так заснула з мокрим волоссям, ще й не розчесалася - волосся скрутилося в тугі циганські кучері. Я намагалася їх розпутати, коли прийшов Метью, де й поділася моя стриманість, я мало не кричала:
- Ким ти представився тут у лікарні? Моїм чоловіком? Що за вигадки , чорт забирай? Давно ми одружилися? Що про мене подумали? Що я звабила дитину?
- Заспокойся, інакше мені б просто не дозволили тебе відвідувати! Якщо я тебе дратую, то я піду…. Потім поговоримо.
- Так, так іди, всі Ви ідіть під три чорти вибриком! – закричала я і кинула щітку у двері що зачинилися за Матвієм.
Прибігла медсестра, вколола мені заспокійливе, я знову заснула.
На ранок мене чекав сюрприз. Пан майор Філозов відвідав мене. З букетом троянд, з гранатовим соком, з коробочкою тістечок, в мундирі він виглядав як жених, що прийшов на заручини. Широка посмішка, впевнені рухи, покровительський тон:
- Як Ваші справи? Як самопочуття? Лікарі кажуть про стійку ремісію, а ось вигляд у Вас не блискучий. Може щось потрібно? Не голодуєте тут?
- Мені потрібен новий телефон, старий розтрощений, я хочу поговорити з мамою.
- Ну, ми вже телефонували їй, заспокоїли.
- Ви мене почули? Телефон, з українською сімкою і роумінгом! Коли будуть квитки додому?
- Ви хочете повернутись в такому вигляді?
- Хай Вас не хвилює мій вигляд!
- У Вас ще ребра не зрослись! Їхати не можна – білети не проблема, я про Ваше здоров’я хвилююсь.
- Ваше хвилювання недоречне, я просто хочу додому, і якомога швидше забути про все.
- Лікарі ще пропонують Вам затриматись на десять днів!
- П’ять!
- Тиждень і не торгуйтесь!
Я мовчки відвернулась до стіни. Він ще трошки потупцював, залишив пакети і пішов. В пакетах я знайшла місцеву пресу і просто зачиталась -задумалась:
- Уся преса однакова і провінційні видання копіюють своїх столичних колег, тобто, перепрошую, працюють за провідними методами. А зараз будь-яке видання, навіть те що з гордістю наліпляє на себе ярлик «політичний огляд», «думки провідних експертів» - всі вони, всі трошки відсвічують жовтизною. Одні менше, інші більше. Усі таємниці та загадки, плітки та скандали, і просто новини в форматі районки виглядали мило. Я сама колись була дописувачкою в такій газеті. Писала про шкільні олімпіади, і про розваги сільських школярів на зимових канікулах. Так, на розвороті обов’язкова програма телебачення, як вони тут називають місцевий канал? Виг-ТВ! Повернуті вони тут всі на цьому Вигівському монастирі, чи що? Ні, ну я розумію святиня, але ж опускатися до мирських справ і плутати грішне з праведним.. Добре що хоч газету назвали всього лиш «Поморські відповіді»! Хоча, постійте, це теж пов’язано з Вигом, і з якимись релігійними викриттями. Перегортаємо останню сторінку – парочка некрологів, об’яви місцевих чаклунів, що обіцяють позбавити від усіх негараздів, але зазвичай позбавляють лише від грошей. А також об’яви про екскурсії до того ж таки Вигівського монастиря і до Архангельську .До мене повернувся мій внутрішній голос, і зразу ж закпинив:
- Пані, не бажає екскурсію? … До печери, де в вісімдесят п’ятому році затопило ченців? Можна авіарейсом! В вашому випадку своїм льотом, пані! Коштуватиме копійки! Майже задарма! Пару зламаних ребер!
- Ні, з мене доста! … Хоча…
Архангельськ, червень, 1945 року
Прибули до міста Архангельська. Знову лазня ( нарешті!), суха пайка на тиждень і одна, але велика неприємність. Далі дорога пішки, під конвоєм, в супроводі собак, п’ять діб ходу разом з партією прибулою у цей же час злочинців.
Різниця між двома групами відчувалась досить істотно. Якщо перші співали пісень народних, то другі крім «Мурки» нічого й чути не хотіли. Зухвалі, в татуюваннях, з залізними фіксами вони намагалися будь-яким чином конфліктувати.
Серед остарбайтерів і так була частина тих, хто відкрито жалкував за тим, що вирішив повернутись на батьківщину. Здебільшого згадували теплий душ після роботи і гарячу каву вранці, всі ті блага цивілізації, яких набула Германія, і які показала цим темним людям здалеку через завісу знущань. Ватажком цієї групи був Ілля, хлопець з сусіднього з Івановим села. Після дня конвоювання з злочинцями група значно збільшилася. Строєм ширилися чутки, що і відбувати покарання вони будуть разом, у одному таборі.
- Нас прирівнюють до цих злодюг, а обіцяли просто вільне поселення за умови невиїзду і виконання певної роботи, нас вкотре ошукали і зрадили, нас віддали на поталу цим нелюдам, ми не в змозі захиститись від убивць і крадіїв. А кажуть серед них є й поліцаї, - досить тихо, але оточуючи в’язні чули добре, проповідував Ілля. Нам треба розробити план, і діяти аби захиститись, - Іван теж з цікавістю слухав Ілька. Та слухали не тільки остарбайтери, але й солдат-конвоїр, що проходив повз. Він швидко й чітко доповів про ситуацію, про розмови особисту , що їхав на бричці у головній частині строю. Наказ поступив миттєво:
- Розстріляти! Годі носитись з цими зрадниками! Виберіть того, хто закликав до бунту і розстріляйте! Рядові Плещеєв і Короп виконайте негайно!
Солдати побігли вздовж строю.
- Стояти! Раз , два! Наліво- о! Хто з вас агітував проти радянської влади? Крок вперед!
Всі злякано замовкли. Злочинці спостерігали з цікавістю. Відпускали глузливі викрики.
- Давайте німецькі свині! Боязливі німецькі підсвинки! Ги-ги!
Рядовий Короп запам’ятав того, хто говорив , але все ж таки розстріл тут добре вивірити все треба, не помилитись. Та юрба мовчала, і він безпомилково виволік Іллюшу зі строю, той пручався і кричав:
- Це не я! Паночку Ви помилились! Це не я ! Раді Божечка, це не я!
До цього часу, до місця вже доковиляв особист разом з начальником конвою. Обидва були бойові офіцери, після тяжкого поранення, списані нести нелегку і неприємну службу в тилу. Поранення залікувались, але ось після контузії начальник конвою часто втрачав і витримку , і самовладання:
- А хто вражий сину? Хто? Хто закликав до втечі?! – заорав начальник конвою, сапаючи Ілька за грудки.
Ілько опудився і тремтячою рукою махнув у бік строю.
- Хто? Що ти тичеш, як Гітлер у карту, як фашист честь віддаєш, привчилися виродки, виростили ми їх на свою голову падлюк! Всіх розстріляти!
- Заспокойтеся! Зараз накажемо винних і далі підуть тихо, як шовкові! – промовив особист, - так хто ти кажеш вів пропаганду?
Ілько опустив очі і вказав на простакуватого Іванового сусіда Андрія з дитбудинку. Іван встиг прив’язатись до цього парубійка, той трошки заїкався, коли хвилювався, та головне не ліз з дурними розповідями і запитаннями. Вони і їхали поруч і в строю шли пліч-о-пліч. Андрія швидко схопили і вивели з строю, Ілька штурхонули назад в юрбу.
- Ну що голубчику? Якщо віруєш помолись? Якщо ні, то готуйся! – майже весело промовив начальник конвою. Андрій від несподіванки не міг промовити ні слова, лише бурмотів:
- Ц-ц-ц-ц-ц-е н-н-н-н-е а-а-а-а-а-а!
- Це не він! – вистріл заглушив і крик Андрія, і крик Івана, та й товариші відтягнули у глиб строю і затисли долонями рот. Він борсався, дико крутив очима, шукав Ілька:
- Уб’ю ! уб’ю! Падло! Курва! - бубнів він крізь сльози і чиїсь сильні, брудні, мозолясті долоні.
У цей час у головній частині строю троє бандитів, скористувавшись нагодою намагались втекти, та були застрелені при спробі втечі. Яму копали ости, Іван сидів і дивився , не відводив погляду від ями, що глибилася швидко. Іще одного Андрія він хоронить. Монета, Андрієва монета, розрізала долоню, кров цабеніла. Так і поховали цих чотирьох: Андрія і двох вбивць та одного ґвалтівника і злодюжку.
А Ілька вночі намагались задушити, та не затягнули зашморг як слід , вранці у строю дотягнули до села, що було на шляху етапу і там кинули, і слід його згубився…
Холмогорки, листопад, наш час.
- План, мені потрібен план, - голосом мультиплікаційного героя повторювала я.
- І він у мене є. Всі мої речі тут у лікарні, тому треба їх забрати, і також забрати мої речі у тій печері, що на пару діб гостинно утримувала мене. Мою брошку, мою сімку з розтрощеного телефону і мої, мої… , всі інші мої речі. Ось так! - я побоювалась навіть подумати про; про…скарб, так мій скарб! Я припхалась сюди, аж з Києва, мене побили, силою утримували, і тепер я маю підібгавши хвоста тікати додому. Ще й тоді коли накажуть, ні, я все зроблю сама, так як мені подобається і тоді коли захочу. А тепер деталі! Перше треба дістати мої речі!
Доля мені допомагала, в палату зайшла санітарка Оля. Я вже знала, що вона старовірка , так як її батьки і діди. Тобто дівчина не зіпсована, не хитра, але це не риси усіх старовірів, ходити далеко не треба згадаймо Никона, хай земля йому буде пухом. Просто ця дівчинка була дуже добра і наївна. Мої думки заметушились у пошуках доводів, які б могли заставити Олю допомогти мені. Так, дівоча романтика чи авантюризм, пригоди чи жіноча солідарність, на що надавити, щоб одержати свої речі. В ту мить мені було не соромно, хоча не зовсім добрим є бажання маніпулювати людьми з власної вигоди. Та я ж кажу, що в ту мить цей аспект мене не схвилював.
- Олю, я дуже переживаю, я вчинила дурницю, посварилася з Матвієм, він тепер не приходить, а я дуже б хотіла попросити вибачення!
- Так він сидить – то в холі біля регістратури, то в парці на лавці – не під Вашими вікнами, а трохи збоку. Ви його не бачите, а він добре бачить Ваші вікна.
- Ось бачиш, а сюди не йде. Це я винна , не стрималась образила його, тепер мушу перепросити. Але зараз уже доволі холодно, а я як ти бачиш у ситцевій сорочці і в такому ж казенному халаті. Ну ще носки з капцями. А ти знаєш лікар уже рекомендував мені ходити, але ж у чому? Та й вигляд у мене не дуже – косметичку так і не принесли.
- Та його сьогодні і немає! Я сама здивувалась!
-А ти все ж принеси мені мої речі, - вкрадливо як лисичка проказала я, – Їх розвісити треба, та я на ніч якусь маску собі зроблю, а то шкіра суха й обвітрена, як пергамент, добре?
- Добре, я зараз же і схожу, - несподівано легко погодилась Оля.
- Я тебе цукерками пригощу, чаю вип’ємо.
- Нічого не треба, а цукерок мені не можна, зараз піст…
- А ось ці квіти тобі подобаються, якщо подобаються - забирай, - не вгавала я, показуючи на дорогий трояндовий букет майора Філозова.
- Нічого не треба! - вже сердито відказала Оля і щезла за дверми.
А я залишилася у роздумах про людську безкорисливість і непідкупність, що трапляється на жаль дуже рідко. Якби на місці Олі була інша санітарка – Свєта, та б злупила з мене, як дурний за батька. Потім мої думки перетекли у русло власної корисливості, та були швидко перебиті ваганнями, коли мені дати дьору: просто сьогодні ввечері чи вже завтра ранком. Верх взяв здоровий глузд, звичайно ж я піду ранком. Поснідаю, вдягнусь і піду ніби на прогулянку, сумка у мене не важка, до того ж деякі речі я залишу в палаті. Як з метою маскування так і по фен-шуйним переконанням. Я досить схудла, старі спідниці з мене спадають, то й залишу їх у минулому.
А завтра чергує Свєта, і не хочеться нікому капості робить, та хай це буде краще Свєта ніж Оля. А ось і Олечка:
- Ваші речі! - і вибігла з палати.
Я подумки подякувала їй, і справді почала розвішувати і перебирати свої речі. Всі вони завдяки великому вмісту синтетичних волокон не дуже й пом’ялись, а ось запах був огидний. Якоюсь сирістю і бідністю, тобто хлоркою, все пропиталося. Я раз по раз повертала голову у сторону вішалки і принюхувалась , як фокстер’єр на лисячу нору. Запах бентежив і не давав заспокоїтись, короткого погляду на не дуже добре відчищену куртку було досить, щоб знову заболіли ребра. Я витягла вологі серветки і свої стійкі парфуми і прийнялась приводити одяг чи його запах до ладу. Після цієї процедури дихати було ще важче. Я вийшла в коридор, походила. Дійшла до відсіку де стояв телевізор, аборигени подивились на мене осудливо і в той же час з цікавістю. Я мусила швидко ретируватись, аби не викликати хвилі запитань. Коли знов зайшла до палати мене мало не знудило - суміш хлорки і моїх парфумів «Сальвадор Далі» було просто вбивчим. Що ж мені робити? Прочинити вікна чи прохатись ночувати в іншу палату? Вікна заклеєні і там холодно, значить варіант номер два.
- Піду пошукаю чергову медсестру, - подумала я, і знов пішла у мандри коридорами лікарні. Я приблизно знала, де її шукати, звичайно в ординаторській. Там проходять перезміни, чаювання, дні народження і день медика, обговорювання гарячих новин: хто з ким, за скільки купила, спання під час нічних чергувань, іноді легкий флірт, іноді швидкий секс. А ось зараз там жваво обговорювали мене:
- Що там у листку призначень не відмінили нашій безвухій «вітамінчики» від занадто гострої пам’яті?
- Ще ні! Щось я не бачу їхньої дії, вона все одно занадто активна!
- Ну по-перше вони діють за деякий час, а по –друге нам ще тиждень її колоти, раз сьогодні не відмінили, значить призначили ще один курс.
- І який ефект від них?
- Я читала апатія, сонливість, роздратування, легка втрата пам’яті, ба навіть радять не перебільшувати дози, бо можливий суїцид!
- Ого! Вони ж певно на суворому обліку у психдиспансерах?
- А нам майор привіз!
Я швидко і головне тихо пробралася назад до палати. Тепер навіть запах не міг вигнати мене звідси. Навкруг вороги, остання ніч і ривок на волю, додому в пампаси. Я склала потрібні речі в сумку, все приготувала до завтра. Походила ще трохи кругами, але способу позбутися останньої ін’єкції не придумала. Вдома прийдеться звернутись в лікарню, аби почистили мені організм. Тож мужньо прийнявши укол, я лягла і дуже швидко заснула. Від уколу??!!
