Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48245
Рецензій: 92943

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіночий детектив

Дивне життя (продовження)

© Ольга, 29-07-2010
Холмогорки, жовтень, наш час.
Не два куски червоної риби, не доволі ранній вечірній час, не відсутність  телевізора , а дика цікавість , як якась сверблячка змушувала   мене не  спати, а пильно роздивлятись мою брошку.
Я і до цього частенько  бавилася  нею в  дитинстві, в  юності  коли  потяг до талісманів і  кумирів аж заскалює, я навіть брала її на іспити, і на важливі події. Правда потім переросла і залишила в спокої, і витягала ,чомусь  тільки зараз це усвідомила, коли хотіла підсвідомо кинути  виклик обставинам , що  складалися  не  на  мою користь.
Коли на роботі про  мене розпустили  плітки, що я сплю, ні чорт забирай , маю інтимні стосунки з  начальником  мого відділу і саме із-за цього мені дуже швидко присвоїли вищу категорію – я неділю  поспіль ,  поки все з’ясувалося,  одягала  на  різні костюми цю брошку.
Коли дуже близька  мені людина, мій друг, чи  чорт  забирай коханець, через  деякий  час  дізнався про  цю  історію і влаштував  мені  по  телефону істерику, ввечері на  побачення я вдягла легку шифонову спідницю і оксамитовий піджак, височезні шпильки, все у коричнево-золотавих тонах, то  звичайно ж  автоматично начепила  цю  брошку. Тоді я не стала виправдовуватись  , а  просто  гордо пішла від нього, про  що потім  не  раз  пожаліла. І втішала себе тільки тим,  що  потім  жаліла б  ще дужче…
Брошка сколювала шаль , коли я йшла до  центру трансплантології, звичайно  наперед  знаючи , що  вуха для  мене  немає.
Цікаво, що незважаючи на  свою масивність, брошка не  була  важкою і  не  відтягувала лацкани піджака. А це означає що… що, по-перше, вона добре збалансована, а по-друге, всередині точно  була  порожнина! Тайник! А там!
Що ж там, тепер це  питання  постало  переді мною досить  реально? Я витягла блокнот  спочатку малювала якісь пики, а потім почала занотовувати, давно  не  писала, аж приємно!
Варіант перший. Дорогоцінні камені – запитання чи знала про них  бабуся? Докази за – мені б дуже  хотілося ( слабенький доказ), докази проти  - багато тут  не поміститься, і брошка  автоматично б  ставала важкою, без  сумніву камені б торохтіли, і я  потрясла  нею з  усієї сили – ніяких сторонніх звуків.
Варіант другий. Отрута – запитання теж, чи знала бабуся? Докази за – найімовірніший  варіант, якщо  брати  до  уваги той час, коли  її виготовили, і можливі цілі  використання. Докази проти – все ж  таки класично  заховати  отруту в  перстень( не факт!), в Росії тієї доби  хімічна  промисловість, образно  кажучи  не  була  настільки  розвинута, отруту доставляли  частіше  з-за кордону, з Європи.
Варіант третій. Ліки – запитання від чого??! І тривіальне – чи знала бабуся? Докази за -  виготовлено для користування за кордоном, тобто на експорт, і якщо  там  повинні лежати ліки, то контейнер  пустий, бо закордон  не  потрапив, те ж саме можна  віднести до  другого варіанту. Стоп, а як вона до  бабусі потрапила? Теж запитання! Докази проти – лікували в основному в той час пусканням крові, то які ліки, хіба що ароматичні  солі для  нервових дамочок.
Варіант четвертий. Золотий пісок – безглуздя, скільки тут його поміститься?
На цьому логічні  доводи закінчилися. Хоча.. Порадитись би з кимсь, та навколо чужі і незнайомі люди і ніхто особливої довіри не викликає. Думки про Метью прийшлось відігнати, поки вони не витіснили всі інші.
Варіант п’ятий. Там нічого  нема і все це вигадки!!!!!!!!!!! Найімовірніший.
Треба ще раз спробувати відкрити. Я перемацала всю брошку: пелюстки, середину, основу, замок  - все марно. Підносила до світла, махала нею, бити не наважилась,  та так і заснула ні з чим.
- Завтра п’ятниця. Голову помию вранці. – подумала я засинаючи, і вже автоматично додала:
- З четверга на п’ятницю дивлюся в голуб’ятню,  п’ятниця, п’ятниця, красна дівиця, те що  присниться нехай все здійсниться .І Метью….

Вайсвасер , Германія ,  травень, 1944 року
Прокинувся майже перед приїздом, сусіди мабуть зійшли раніше, бо їх місце зайняли солдати, серце забилося як сполоханий зайчисько, він до зупинки поїзда вдавав, що спить. Дочекався, поки солдати шумною ватагою вийшли і поплівся слідом.
Треба вирішувати, що робити далі. Поруч кордон, але ж і солдатів дуже багато. Та й що з того що перетнути б кордон, документи автоматично стають недійсні, і він опиняється на окупованій території, десь там діють партизани і якісь таємні організації на кшталт тієї що в ній були Марія і Вільгельм, але на те вони й таємні що про них нелегко дізнатись, а ще  важче потрапити до них.
Треба влаштовуватись на роботу і чекати, чекати, бо не зносити йому голови. Тому з вокзалу побрів по місту, декілька разів зупиняли – перевіряли документи, один раз навіть речі. Та все без особливих пригод.
Понуро брів він по місту, шукаючи очима, якогось знаку чи об’яви, що десь потрібно робітників, але чи то близькість окупованих територій  чи ще якісь причини були на те, що  ніякої роботи він не знайшов.
Декілька раз зупинявся. Один раз  купив собі їжі, а то просто відпочивав, і так дійшов  до межі міста, до кладовища. Сів під огорожею на   охайну лавку, йому згадався останній його день вдома, як вони копали яму  з Андрієм, монету, а потім мертву тітку  Одарку під розлогим  смородиновим кущем. Тоді теж  стояла  весна , а краплі крові виблискували на тітчиній щоці як стиглі ягоди смородини.
- Що ти тут робиш? – почув за своєю спиною.
- Е-е…- почав Іван, та вчасно згадав про свою німоту і став порпатись  у кишені.
- Руки вгору! –істерично  заволав чолов’яга у чорному костюмі.
Та Іван вже протягував довідки про свою німоту.
- Шукаєш роботи? О, це є дуже добре! Боги послали тебе сюди, прибирати на цвинтарі нікому, мені вже почали надходити скарги, за  вісім марок на тиждень, - а потім трошки подумавши, - харчування за мій рахунок і житимеш у сторожці. Згода?
І додав:
- Я,  Курт  Грімер,  володар похоронної контори, і сторожуватимеш заодно?
Іван хитнув головою на знак згоди, а потім поплівся  за паном Грімером дивитись сторожку і отримувати завдання.
І тут теж  цвів бузок, щоправда не кущами, а поодинокими доглянутими  деревцями, І цвіт у нього був великий, якимись китицями, та аромат той же…

Холмогорки, жовтень, наш час.
Я не  боюся замкнутого простору, але цього разу насправді було дуже страшно і темно, я задихалася. Кімнату трусило, ніби під час       землетрусу. Щось каталося по підлозі і било мене по  ногам.   Як відчинити ?
Я прокинулась. За вікном сірів поморський ранок. Це був лише сон. Мені наснилося , що я всередині брошки. Вона лежала поруч зі мною. Я взяла її обережно, як справжню квітку, бо в слабому вранішньому світлі, вона і справді здавалася  такою природною і нагадувала мальву, що росте у нас під вікном у селі. Трохи піднявши її вгору  до слабкого світла, я вкотре милувалося такою знайомою і рідною красою. Рука затерпла, і я маючи намір перекласти це диво на тумбочку біля ліжка і ще трошки подрімати, незграбно впустила брошку і сама ж на льоту спіймала її  за пелюстки, які сама того не бажаючи, сильно стисла. Які відмінні реакції! Браво!  І,  о,  диво!  Вона таки розкрилася! Я аж підскочила на ліжку. Що ж там? Нутрощі моєї брошки були викладені оксамитом, колись напевне білим, а зараз пожовклим від  часу, на якому лежали дві пігулки  зеленої, неправильної форми. Вони  нагадували  два перекушених кусочка стебла, ще й трохи пожованих, бо їх склад був неоднорідний. Я протягнула руку і миттю відсахнулася, Може це якийсь рослинний  трунок!  Оце то так! Значить або ліки, або отрута. І бабуся точно  не знала чи просто приводу не було скористатись. Як дізнатись що ж це? Просити про допомогу Оксану чи дочекатись повернення у Київ?
А тим часом сон втік уже десь геть, я встала, вимила волосся,  потім ходила по кімнаті, сушила волосся, а погляд повертався до тумбочки на якій лежала відкрита моя брошка. Я не ризикнула зачинити її, бо  до кінця так і  не зрозуміла, як я її відкрила.
Мене щось постійно щось відволікає від головної мети моєї подорожі. У Києві все було чітко розплановано: путівка – літак – Архангельськ – екскурсія -  Холмогорки – пошук родичів – екскурсія – пошук скарбу – дорога додому – безтурботне і щасливе життя.
Але на кожному етапі мого плану виникають непередбачені обставини, які геть збивають мене від чіткого виконання задуманого.
- Тож що там   наступне, а так: пошук родичів, доведеться суміщати з екскурсією, - подумала стоячи над своїм родовим скарбом у вигляді розкритої брошки з пігулками  підозрілого вигляду.
- А з цим що робити? – уже вголос звернулась я сама до себе, порпаючись у косметичці.
Витягла пінцет і пластиковий пакетик від срібної каблучки, яку я подарувала племінниці на іменини, він завалявся у  боковій кишеньці косметички  і зараз став у пригоді. Акуратно, пінцетом, я переклала пігулки до пакетику і закрила брошку. А потім знову спробувала відкрити – а дзуськи, нічого не вийшло. А втім я поспішала, швидко зібравшись, я  завмерла з пакетиком біля вікна, намагаючись провести так званий «спектральний аналіз». Дуже люблю дивитись «Камеді Клаб» , так ось там є такий собі археолог Іван Іванович Копай, то він  завжди проводить «спектральний аналіз» знайдених речей. Ми копали, копали, копали і знайшли. Копай!
Я з посмішкою роздивлялась свою спадщину, свою першу знахідку, хоча ні , ще ж був  пацючок з  моїм  вушком  на спині, ( і Метью)…
У двері тактовно, але досить голосно  постукали. Я автоматично, як злякане дівчисько, яке застали за фарбуванням самою дорогою маминою помадою, сунула пакетик з пігулками у кишеню джинсів.  Побігла відчиняти. Стукав Никон.
- Вже десята, Ксенія, попросила Вас попередити, що там в музеї якісь  непорозуміння, то я спочатку покажу Вам містечко, а вже потім в музей, якщо сьогодні вона все там владнає.
- Добре, - покірно протягнула я , хоча  в душі була обурена таким сервісом.
Водій Никон буде проводити мені екскурсію! Хоча! У цьому є певні переваги. Треба тільки вистроїти свою  лінію розмови і поведінки, так щоб по більше дізнатися про родичів, які мене цікавлять і мабуть про скит з якого повінь вимила старовірів.

Вайсвасер , Германія ,  жовтень, 1944 року
Попередній сторож був затятий читака, у сторожці були зібрані стоси книг і журналів, газет і якихось брошурок.  А може сторож просто збирався топити  ними грубку взимку. Звичайно ж  всі видання німецькою мовою. Ввечері і вночі Іван читав, спочатку по складам, а потім розбирав окремі слова, а далі краще і краще.
Робота була спокійна і можна сказати приємна. Кладовище було старе, велике, і нагадувало великий сад. Спочатку трохи лякала сама церемонія  поховання, а потім він звик. До того ж похорони були не часто.
Весь час Іван присвячував роботі. Виривав бур’яни, промітав доріжки, поливав квіти , кущі і дерева. Упорядковував свіжі могили.
Він був цілими днями на самоті, пан Грімер з’являвся не дуже часто, але зарплатню і купони на харчування приносив регулярно: щомісяця або присилав з одним з робітників своєї контори, а одного разу навіть  приходила секретарка пані Хеленка. Якось дивно подивлялася на нього, та він знічено відвів погляд, він же навіть подякувати не зміг.
Отримувати продукти на купони  було потрібно в місті, тому він щонеділі виходив зі своєї оази самотності та смутку у місто, довго  стояв біля поштового відділення, але розумів, що писати  на Україну, додому, йому не можна.
Хлопчика Івана не існує, є німий німець Генріх. Він компенсував неможливість відіслати листівку  додому читанням газет. Читав і потихеньку радів – Третій Рейх істерично доживав свої останні місяці, було вчинено замах на фюрера, підкинули бомбу, але Гітлер залишився живим. Було викрито мережу підпільних організацій, що тісно контактували з воєнною верхівкою. Масові страти і арешти покотилися  країною. У ці дні збільшилося і смертей, помирали старі люди, ні більшало  смерть рівняла рахунки страчених і померлих. Роботи побільшало та й листя, що встилало осінню землю  потребувало щоденної уваги.
Іван було писав довгі листи додому, та побоюючись обшуку, під впливом якоїсь масової істерії, яка проникла, як в’їдливий дим, навіть на кладовище,  всі спалив у купі осіннього листя.
З газет  було відомо, що  німецька армія(тимчасово!!) терпить поразки, і Україна вже звільнена… Іван  не залишав думки тікати додому, але не бачив жодної можливості. Він обзивав себе боягузом, ганчіркою, але нічого не міг вдіяти, страх і справді жив у ньому, він переповз у нього вночі, у вагоні, з мертвих Андрієвих очей. Він не боявся мертвих могил, але боявся людей, потихеньку дійсно  німів, бо розмовляти було не з ким.

Холмогорки, жовтень, наш час.
Та не так склалося, як гадалося. Никон  - унікальний гід, він просто на малій швидкості возив мене по периметру містечка, на всі мої запитання відповідав або так , або ні. Я  втратила терпіння і вирішила задавати  прямі запитання, адже часу зовсім не лишалось:
- А скажіть будь  ласка, яке у цьому містечку саме розповсюджене прізвище? Професійний, знаєте у мене інтерес, я працюю у відділі реєстрації актів громадського стану , в РАГСі , коротше кажучи…
- Тут половина Дуракові, половина Бідакові…
- Символічно якось… А ви до якої групи належите – Монтекі чи Капу-леті?
- Що?
- Ну ви ж також місцевий? То ви хто Дураков чи Бедаков?
- Я ні той, і не інший…
І знову довге мовчання. На прохання десь зупинитися не зреагував.
- А все ж таки скажіть Никон , дивне у Вас  ім’я. Мені звичайно різні зустрічаються, у минулому році одна матуся намірилася назвати синочка   Їжачком. Уявляєте, Їжачок Ростиславович Перетятько, ледве умовили не ламати дитині життя. Але тоді,  як ваші батьки  наважилися назвати Вас відверто церковним ім’ям?
- Так!
- А мені ще б цікаво було послухати подробиць про той скит, що Ви вчора розповідали, а може і побувати там…
- Я вчора все розповів…
  Мені вже стало зле від цієї монотонної поїздки. Тішила себе лиш спогляданням дивних дерев’яних тротуарів, основою яких слугували здоровезні пеньки. Паркани високі і щільні не давали  роздивитись будинки. Перехожих було дуже мало, взагалі не побачила жодної дитини, а всі чоловіки були  наче змальовані з Никона: з огрядною бородою, сорочка якогось давнього крою, підперезана ремінцем.  Жінки запнені хусточками, у довгих  темних сарафанах, у світленьких простеньких кофтинах. Кольоровою плямою майнула дівчина вдягнена у джинси і помаранчеву куртку( наша мода і сюди докотилась), з яскраво пофарбованим  волоссям, Никон аж  газу прибавив і  пробурмотів щось  таке досить забірливе.
  Аж ось нарешті ми під’їхали до музею, про  що  я дізналася з вивіски, бо сама нізащо б не здогадалася  , що  ця кособока хатинка – музей. Никон нирнув всередину, а я нарешті вийшла і почала проходжатись  біля машини. Ходила я довго, замерзла  і врешті-решт вирішила іти сама до музею. Які тут можуть бути непорозуміння, я оплатила екскурсію, і маю право, але тут виринув з дверей Никон.
- У них тут дах потік, дощем все залило. Завідувачка перенесла частину експонатів додому і захворіла, то Ксенія клопочеться, щоб провести екскурсію, але не виходить, частину речей повернули, але ж дах не відремонтували.  То  ви запитували про скит? Я Вам зараз його покажу!
- Дякую! – я постаралася вложити в голос якомога більше сарказму, але Никону здається не дійшло. Мені раптом захотілося вивести його з рівноваги, помститися за дві години дурної прогулянки.
- Дякую … Ніку ! – додала я.
У Никона аж борода стала торчки, він надав газу, могутній мотор джипу заревів, як поранений ведмідь. Який чорт смикав мене за язик!
- Какой же русский не любит быстрой езды, правда Ники? Знаєш хто це сказав? Гоголь! Микола Васильович! Нікі-Мікі! Маус!
- Любимо гумор, ну-ну! – тихо відповів мені Никон, та я цієї відповіді не почула, так як і погрози прихованої у ній.
Ми промчали по набережній, десь тут ходили мої дідусь з бабусею, і ще досі тут жили мої родичі. Щось тепле заворушилося в душі, згадала « бегала к полынье бельишко ополоснуть, и опять встретила того парня с лесоразработок, до чего ж хорош»
Я не буду описувати види, скажу просто, що мені перехопило подих від суворої краси цього місця. Гордістю і непокорою віяло у холодному повітрі над рікою. Ми швидко минули будинки і ось уже  густий ліс і скелястий берег Двіни  хижо вищиряються на нас. Печери пустими зіницями заглядали мені в очі, стало якось незатишно, та що там просто страшно.
- Ну ось, це тут ходімо! – процідив Никон, і додав:
- Чи Ви вже передумали?
- Ні-ні! Ходімо!
І ми полізли по каменях, колись тут була стежина, але видно було що давно вже ніхто нею не користувався, не підтримував ладу, тому по навалювалися купи каменюк.  Клаптями вати на каменях лежав сніг.  Слизько! Ми дерлися кудись все далі і далі, я згадала чогось як Метью ніжно підтримував мене, коли ми ходили по руїнах  Новодвинської фортеці. Я навіть телефону його не знаю і прізвища також. Просто Метью, Матвійко! Та і телефон тут не працює, немає мережі - дикість,  повна дикість! Кураж , який володів мною з ранку поступово перетікав в злість. Никон попереду тільки сопів, та я теж добре засапалась.
Нарешті він зупинився і я в прямому розумінні впала до його ніг, тобто присіла на камінь, тримаючись рукою за бік.
- Колька коле! – казала в таких випадках моя бабуся. Никон похмуро зиркнув на мене.
- Ми вже прийшли!
- Я здогадалась, шановний!
Тут перед печерою був майданчик, і сам вхід до печери був мабуть оброблений людськими руками. Було дійсно дуже високо над водою, просто не можливо було уявити , що ріка піднялась аж сюди. Сонце вже перейшло на захід і визирнуло, щоб слабкими променями підсвітити мені картину, якої ніхто ніколи не напише.
- Ще й сосенка виросла, справжня класика, як у Лермонтова….
- Сонце скоро сяде, ходімо, - припросив Никон і витягнув ліхтар.
Я підвелася і попленталася слідом. Всередині печера була велика і якась чудернацька. Проте я не можу судити об’єктивно, до цього досвіду споглядання печер у мене не було, так по телевізору, але що там побачиш!  Геть пуста, лише в кутках завалялася якась  суха трава чи сіно, а стіни геть вкриті виступами і якимись норами.
- Оце і все? – мої плани і надії просто розбивалися в друзки. Самій мені сюди не втрапити, подорож закінчиться нічим, нічим!
- А що ти ще хотіла ? Можу сфотографувати тебе ! Зараз тільки  зачіску тобі поправлю!
Я від подиву аж підскочила і мало не зойкнула, та вже іншої миті я і зойкнула, і мало не впала  з ніг від сильного удару. Никон бив мене по обличчю, по голові. Я інстинктивно прикриваючись руками відступила в куток. А він цього і добивався, звалив мене з ніг, і з під трави витягнув ланцюг.  Швидко і зі знанням діла скував мені руки й ноги, наостанок добре зацідив у вухо, і хоч його там не було, але воно боліло.  Вже стоячи, у виході Никон кинув:
- Не треба було називати мене Нікі, було б не так боляче! Посидь подумай про монахів, про Бедакових, про Дуракових, про свою прабабцю - стерву, про камінці і можеш навіть думати вголос, можеш орати, ніхто не почує. Я прийду пізніше.
- Почекайте, це якесь непорозуміння! – та мої слова полетіли в пустоту.
Сильно боліла голова, я сиділа на підлозі, витягнувши ноги вперед , як Буратіно, осмислюючи факт вчинення наді мною насильства.  Мене ніхто ніколи не бив, не батьки, не друзі навіть у дитячому віці. В дитсадочок я не ходила, а в школі…
Оціпеніння пройшло, я піднялася, оглянула ланцюг -  міцний і добре закріплений в стіні, і досить довгий. Я могла вільно ходити по печері. І що з того? Все боліло, з губи цибеніла  кров. Про що мені там радили подумати? Значить він чи вони все знають. Звідки? Що буде далі? Я попробувала підійти ближче до виходу і покричати, але зразу зрозуміла що це марно, печера ковтала мій лемент підбитої  чайки.

Вайсвасер , Германія ,  січень, 1945 року
Холодно надворі, та в сторожці топиться грубка. Дрова були заготовані ще з осені, обрізаючи кущі і дерева хлопець наскладав добрий стосик, а тепер грівся.
В місто тепер виходити було небезпечно. Бомбардування ставали все частішими. Силами союзників бомбардувалися  як промислові, так і цивільні об’єкти, тому Іван і пропустив  і свої іменини, і різдвяні свята, і Новий рік! Харчів  пан Гріммер завіз і наказав нікуди не висовуватись, а натомість добре прочищати доріжки від снігу.  
Іван зрозумів, що наступив Новий Рік, коли побачив дату свіжого  поховання, якась фрау  Заурман померла  першого січня 1945 року. Розплакався, зовсім здичавів, він стояв над свіжою могилою, і голосив:
-Ма-мо-о! Та-ту-у! Коли це все скінчиться?
Так зрозумівши, що пройшов ще один рік його перебування в полоні , Іван таки ризикнув вийти в місто. Купив газет і солодкого печива, звично постояв біля пошти, з цікавістю роздивлявся руїни, що залишилися після останнього бомбардування.
Новини з газет приголомшили, на всіх шпальтах жирним шрифтом – Арденни, Арденни, Арденни. Звичайно розповідалось про переможні плани фюрера, але навіть цвинтаревому служці  було ясно, що все сильно перебільшено. До того ж з’явилось ще одне слово, яке деінде мелькало в статтях – криза промисловості. Іван вдумливо читав, і для себе зрозумів,     його порятунок вже близько. Червона Армія наступала.
-  Весною дасть Бог буду вже дома! – повторював він і про себе, і вголос, ніби якесь закляття.
Він витягнув свій скарб, свою ікону, ще раз помилувався сяйвом каміння у світлі живого вогню. Мрії і сподівання переповнювали його. Цього подарунку стачить на добре господарство, він вивчить  сестер, вилікує маму, все тепер буде добре. Залишилося почекати зовсім недовго.
У теплі, з кружкою чаю і печивом, в оточені розкладених газет, і вже  читаних - перечитаних , хоч і не зовсім зрозумілих, Гете, Гейне, Шілера,  йому захотілося співати, і він замугикав:
- Як служив же я у пана, та й на перше літечко – літо, заслужив же я у пана курочку за літо, а та курка -  чоботурка  по садочку ходить та й ходить, курчаточок водить та й водить…

Холмогорки, жовтень, наш час.
Холодно, реально холодно. Холод заповзав під курточку і в  серце. Як це могло трапитись зі мною? Я прикута ланцюгом в печері і нічого не знаю, що  буде далі. Коли я вирушила в поїздку я не думала, що мною зацікавиться зло, що чорт мені ворожить, підсовуючи гарні білети, легко одержану відпустку на роботі, і все-все, та ось нарешті останній пункт мого призначення, адже зрозуміло, що звідси мене не випустять живою. І допомоги ждати не звідки. Ясно що Оксана і Никон  разом розробили цей план. Але що вони можуть знати? Я встала і почала ходити від виходу до стіни, так і не замерзнеш, та і подумати наостанок треба добряче. Та мозок неначе заблокувало, якийсь збій в програмі, замість власних думок, виринали куски віршів, обривки популярних пісень  і  якогось напівзабутого, але   чутого в дитинстві блатняку:
- Мне нельзя на волю, не имею права, можно лишь от двери до  стены, можно лишь налево, можно лишь направо, можно только неба кусок, можно только сны…
Я  трошки повила, попустило.  На міліцію надії немає, адже ще при першій зустрічі Оксана сказала, що її чоловік міліціянт, то ж він свою дружиноньку не зобидить.
Повернімося до того чому вони зі мною це зробили. Дізналися про скарб, але звідки? Що він там про мою прабабцю казав? Стерво!  Чому? Скільки років вже пройшло, чи може  він її знав, чи вона щось вчинила йому лихе? Я безпорадно і безцільно  блукала по печері, темно і холодно. Раптом по-звірячому захотілося їсти, первісні інстинкти, тут скоро гамплик, а організм все одно просить їсти. Попорпалась  в кишенях, як на гріх нічого їстівного, крім знайдених в брошці пігулок, ну і зовсім не їстівного мобільного телефону. Трошки посвітила собі телефоном, у цьому світлі печера взагалі здавалась декорацією до якоїсь страшної казки. Мережі немає , уже четверть на третю, і скільки мені залишилося жити цей телефон на відміну від годинника не відлічить , бо батарея вже сідає. Прослухала улюблену пісню, а потім гімн України – просльозилася, потім дивилася фото  - ось ми з мамою, ось я на морі, плаваю на надувному матраці, як на плоту, здоровезні зараз матраци роблять… Стоп! На плоту, серед моря… люди з допомогою телефону викликали службу спасіння, хоча там  також не було мережі!
-  Номер, який там номер? – вголос заорала я.
А пальці вже автоматично натискали : один –один – два, пішов-пішов виклик, та радість моя була передчасна, бо батарея сіла прямо за всіма умовами класичного фільму жахів чи якогось трилера , у самий непідходящий момент. У фільмах привабливі блондинки майже завжди рятуються, а мені брюнетці вже було несила ходити і впала як підкошена на сіно,   і напевне  швидко заснула.
Мені снилася бабуся. Ми з нею йшли по набережній. Радісні, усміхнені, дуже гарно одягнені, обидві в якихось незвичних, дуже гарних прикрасах. Ми нарешті приїхали сюди! Земля обітована! Радість світу!  Ми йшли,  ні на що не звертали уваги, але люди , що дивилися нам вслід і виглядали з-за заборів мали дуже сердитий вигляд, потім почали кричати, потім кидати в нас каміння. Дуже боляче!
- Про-кидай-тесь , пані Дарина! – орав Никон ,  штурляючи мене ногами.
- Никон , обережніше, - холодним, спокійним, наказовим тоном заспокоїла свого вірного пса Ксенія.
- Так, Нікі, обережніше, процідила я про себе, - піднімаючись у горизонтальне положення.
- Пані Дарина, вибачте за принесені незручності, але наша розмова має терміновий характер!
- І які терміни Ви мені відвели, Оксаночко?
- Заспокойтеся, пані Дарино, Ви собі щось понавидумували, зараз ви відповісте на мої запитання, і потім будете вільні!
- Так звичайно, кращого місця і часу, і вигадати годі. Світська бесіда! Нікі, додайте  до кави коньяку трішки, бо я щось трохи змерзла!
- Не блазнюйте! Що ви знайшли у брошці? Де інші дорогоцінності зберігаються? У Вас є план? Може це тут? Адже Ви так настирливо намагалися сюди потрапити!
- Ого, як Вас розбирає ! Ви марите Оксаночко? Які дорогоцінності? Моя брошка тут до чого взагалі?
- Не вдавайте дурненьку, я відкрила Вашу брошку, і ще раз запитую, що там було? Відповідайте! Зрозумійте більшу частину я вже знаю, тому не має сенсу приховувати від мене щось. – і швиргнула у мене моєю ж брошкою.
- Ну то розкажіть і мені, бо я не знаю нічого, і не розумію що Ви собі дозволяєте! – заверещала я, брошка боляче вдарила і відкотилась.
- Ксеню, дозволь я їй поясню трішки! Досить придурюватись і розповідати, що ти приїхала музей Ломоносова оглядати. Ти приїхала знайти скарб, що заховали твої баба з дідом. І ти нам розповіси про камінці і про те, де вони зберігаються.  Тут немає праски чи паяльника, та повір я заставлю тебе розкрити пащу і розповісти все. Я довго мріяв, як заберу у Вас ці камінці, тому не ламай моїй мрії крила, бо я зламаю тобі спочатку пальці, потім руки, потім ноги, а вже потім зверну шию. – він трішки помовчав, а потім з усієї дурі гупнув кулаком у стіну, а потім продовжив:
- Твоя прабаба Федора Бедакова жила як у Бога за пазухою, завжди купляла що хотіла, вони і їли смачно, і вдягались гарно, а я через щілину в паркані просив у неї поїсти, вона кидала мені як собаці, і віддавала одяг після свого сина Санька, і іноді опохмеляла моїх батечка  з матінкою, упокій Господь їхні душі, та ніколи вона не пожаліла мене по-справжньому, і коли Вона здохла я радів. Іван з Нюркою часто приїздили, раз на рік це точно, і я впевнений після своїх візитів сюди, вони  там дома завжди щось прикупляли. Ти взагалі як собі думаєш, де в тебе взялась квартира у Києві? Бабуся в спадок залишила? А де, де вона взяла кошти на квартиру, га?
Я дивилася на цю парочку, і не знала що мені робити. Думки бігали як стадо  дурних овець. Дійсно мої дідусь з бабусею жили досить заможно, побудували будинок, тримали господарство, дідусь мав мотоцикла, першими на своїй вулиці купили телевізора, всі діти отримали вищу освіту та й квартира…  і їздили сюди вони і правда раз на рік це точно. Користувалися не літаком, а пароплавами, поїздами та електричками,  а чому? Тому що не треба проходити контроль, такі собі справи. Але що відповісти , я ж нічого не знаю, а між тим мені зараз почнуть ламати пальці. У розмову знову вступила Ксеня :
- Ми знаємо про Вас все , коли Вас врятували у  тій нелегальній лабораторії, було послано запит до Києва , і цим займався мій чоловік, ось він за вечерею і розповів мені Вашу історію, а я , у якості цікавої історії , переповіла Никону і ось тут все стало на свої місця, всі шматочки головоломки стали на свої місця, залишилося для повної картини додати дещо Вам. Ми зробили дуже багато серйозних кроків і не можемо відступати , я пішла на службовий злочин  - звільнила Матвія Соколова, щоб не заважав, сфабрикувала документи за якими Ви до речі відмовилися від послуг агенції, і вирішили продовжувати подорож самостійно, та й Ваше утримання тут це вже кримінальна справа, тому я раджу Вам розповісти нам усе.
- Щоб  Ви могли швидше покінчити зі мною? Але ж мене будуть шукати , я перед від’їздом телефонувала мамі і розповіла про щиру україночку Оксану, що так мені допомагає!  Вас це не бентежить?
- Не хвилюйтесь ми будемо справлятись з проблемами по мірі їх  прибування! Правда ж, Никоне? А    зараз головна наша проблема добути скарб, звичайно ж за Вашої активної участі! Якщо Ви потребуєте допомоги Никона, то будь ласка! Никон завжди допоможе! Він у Бога вірує і тобі сестро прокладе прямий шлях до нього.
- Я б рада Вам допомогти, любі сестри і брати, але…
На цьому терпець Никона увірвався, і з словами :
- Прости мя грішного!
Він почав наближатися до мене, Бог мене милував я втратила свідомість, ще до того як він мене вдарив, від переляку чи що. Коли я прийшла в себе їх вже не було. Я не знаю чи він і справді мені ось зламав, але навіть поворухнутися було боляче, кров позасихала у носі, і на руках.
Я повернула голову і побачила свій розтрощений телефон, а поруч пластикову пляшку з водою. Вони обшукували мене чи як, чи телефон випав з мене, коли мене гамселив брат Никон. Мені боляче ворухнути було   правою рукою, а лівою я нашарила у кармані свої пігулки, єдиний скарб , що я знайшла. Значить не обшукували, чи обшукали не досить ретельно, а телефон просто випав, шкода звичайно, але що ж робити?  Я дивилася на зелені пігулки, і раптом зрозуміла, що єдиний вихід у мене випити їх. Якщо це отрута, то всі мої страждання зараз і  закінчаться, бо права на помилування мені ці садюги не передбачили, а якщо ці пігулки мають якусь іншу дію , то зараз вони мені не зашкодять. Навіть якщо це наркотик, то і тоді це було б добре.
- Ніколи не  пробувала наркоти, - кволо і дурненько захихикала я.
Я подумки попрощалась зі своїми рідними: з мамою , з сестрами, з подругами, попросила у всіх вибачення, за свої вчинки і негарні думки. Прочитала «Отче наш…» , підтягнула до себе пляшку з водою. Обмила обличчя, напилася води і аж потім ковтнула пігулки. Лягла на сіно,  попрощалась  навздогін сама з собою, склала руки на  грудях і почала чекати, здається заснула.

Вайсвасер , Германія ,  березень, 1945  року
Як він любив ці перші весняні дні, коли земля ніби відроджується до нового життя, починають дзюрчати струмки талої води, дерева стоять ще соні і чорні, та всередині них уже вирує нестримна енергія, порівнятися з якою не може ніщо. Надвечір підмерзає, та зранку все повторюється знов.
У сторожці була комірчина, де зберігалися інструменти, там Іван і надибав ящик з насінням квітів та декоративної трави. У довгі самотні вечори він планував, як розіб’є  клумби, перебирав пальцями насіння, відкидаючи пріле чи побите. Назви на пакетиках звучали як якісь дивні чарівні слова.  
Пан Гример часто навідувався тепер на цвинтар. Був доволі заклопотаний, але роботою «Генріха» був задоволений. Пару разів до Івана підходили робітники, та він робив таке дурне обличчя, що більше ніхто не хотів з ним спілкуватись.
Поховань у ці дні ще побільшало, і Іван , розбиваючи грудки примерзлої землі, щиро сумував, що цим людям не побачити весни, втім вже нічого вони не побачать. За цей час , що хлопець провів у самоті, і у відносній безпеці, притупився весь той біль і страх, що володів ним раніше. Минуле він не згадував, жив майбутнім. Чекав можливості повернутися додому. Думав як сховати ікону, щоб довезти її додому, адже німецький сімейний фотоальбом буде підозріло дивитися у речах людини що повертається з полону. Тепер виходячи у місто уважно роздивлявся навколо, шукаючи відповіді на своє запитання.
І таки знайшов, забрівши у віддалену частину містечка, він побачив вивіску магазину музичних інструментів. Зайшов , роздивляючись навколо. Інструменти в основному були не нові,  і тут же працювала майстерня з ремонту та реставрації. Правда і в майстерні, і в магазині працював один чоловік , напевне власник.
У майстерні ремонтували все : від музичних інструментів до меблів, точили ножі, ремонтували парасольки і навіть шили чохли для меблів, виконували будь-які забаганки клієнтів, про що сповіщала вивіска.
Біля входу він побачив гармоніку, стару й потерту. Її він і купив . По дорозі додому, тобто на кладовище, прикупив ще клею, та бритву для гоління. Цирульник схвально поплескав хлопця по плечам, мовляв:
- Пора, пора Вам  юначе починати голити бороду! А може й інші є бажання? – і витягнув з-під поли сороміцькі картинки з голими жінками.
Іван почервонів, схопив бритву, і можна сказати вибіг з цирульні під голосний регіт присутніх.
Прибігши до сторожки, відсапався. Сидів, склавши голову на руки, і чомусь згадав фройляйн з квітами у вагоні , що віз його до Вайсвасера.  І її очі, і терпкий аромат конвалій, і ніжний – фіалок, і золоті локони, і оксамитову стрічку…
Витягнув свій скарб. Відкрив ікону , витягнув хрест, і обережно ножем виколупав з ланцюга червоний камінець і склав хрест назад у схованку. Ще раз подивився на ікону, помолився, обережно замотав у газету.
А потім прийнявся виконувати задуманий план. Обережно зробив надріз у міхах гармоніки , і вклав туди замотану у декілька слоїв газети ікону, одну сторону добряче намастив клеєм, і приложив до  нутрощів гармоніки, добре придавив і держав поки не схватилося. А альбом прийшлось спалити, хоч і жаль було дивитись на те, як надувались і лопались фотографії.  
Другого дня  знов пішов до майстерні, що біля магазину музичних інструментів, там йому швидко, прямо у його присутності, заклеїли його поріз,  ще й вибачились, за те що продали несправну річ, трошки знизили ціну на ремонт і порекомендували  обережніше ставитись до інструменту.
А за три дні Червона армія вже була в місті.

Холмогорки, жовтень, наш час.
Зі мною коїлося щось дивне. А може я померла? Мені було легко й тривожно водночас. Ніч, розмазана в повітрі темною плямою , нагло заглядала в пащу печери. А ще я бачила міріади вогників по стінах, вони танцювали, усміхались, то наближались, то віддалялись від мене.
Ще один варіант – я з’їхала з глузду, але ж якщо я це розумію, то є ще надія. А може це просто сон.
Але ж як мені добре! Цей світ дав мені так багато. Я бачила   світанки і заходи сонця, веселку після зливи, і перші бруньки на бузку, і зарості конвалій у маминому садку. Я була частиною цього світу , і я йому вдячна, і  якщо я вже померла, то попереду мене чекає щось нове незвідане.
Захотілося злетіти і я злетіла. Побачила себе зверху і знову спустилася. Моє тіло лежало в куточку, скрючене і жалюгідне. Я погладила себе, звично поправила волосся, щоб прикрити вушко, витерла сукровицю під носом.
А потім підлетіла , і знову вогники мигтіли навкруги мене, ніби бульбашки в бокалі шампанського. Знаєте, якщо кинути в шампанське шматочок шоколаду, навкруг нього ніби закипає буранчик бульбашок. Ось так і я була між цих вогників, як шматочок шоколаду. Та раптом вогники зупинилися, завмерли і швидко метнулися в одну точку, і стали однією великою світовою плямою, великим сонцем в малій печері. Вони світили прямо в кутку, над моєю головою, чи над головою мого тіла, в одній із дірок, що щедро вкривали стіни цієї печери.  Це сонце ніби гріло і пестило моє скалічене, побите  тіло. І під його рівним білим світлом не було помітно ні чисельних синців, ні подряпин, ні кровавих розводів , що стараннями Никона щедро вкривали моє тіло. Ні неприродно заломлені руки і пальці не викликали відрази і подиву.
Я підлетіла ближче, хотіла  зазирнути у освітлену діру, та світло було не тільки сліпучим, а надто обпікаючим, що я  різко відстрибнула і опинилася в повітрі над рікою Двіною.
На небі ані зірочки, чорнильна темрява, тихо, лиш внизу хлюпочуть хвилі. Я почувала себе і Маргаритою, і незрівняною Солохою, і просто чортом, що вже положив  собі місяць у торбу. Десь далеко слабко світили вогні містечка до них я і  полетіла. Тепер піді мною шумів ліс. Вітер обіймав мене, як свою наречену, гойдав мене в своїх обіймах і пестив. Я віддалася  цьому п’янкому відчуттю, і мій літ стишився. Та я вже була над набережною. Десь вдалині рибак відв’язував свій човен, і хлюпотів веслами по воді, напевне збирався на рибалку. В вікнах вже деінде  теплилося світло. І тепер паркани не заважатимуть мені, я позаглядаю у вікна. З азартом я шугнула вниз. Припала до першої шибки, і миттю відсахнулася – тут парочка займалася коханням. Казала ж мама мені:
- Не підглядай  і не підслуховуй, багато знатимеш скоро зістаришся!
Не дуже вдалий досвід відштовхнув мене від моїх побутових візуальних дослідів, і я полетіла в пошуках готелю, так би мовити ворожої фортеці. Довго я пурхала над будинками, на сході вже почало світліти, аж я побачила знайому машину мого друга і брата Никона.  Ми побраталися  ним через  мою кров, якою щедро окропив він свої кулаки.
Дивним чином вивіска з готелю зникла, і тепер це був просто будинок. Я підлетіла до вікон, та вони були темні і глухі . А ось двері порадували , бо випустили  брата Никона, що діловою ходою пішов до машини. Завів , і потихеньку поїхав, а я полетіла за ним. Дорога підмерзла, і Никон перестраховувався, їхав повільно, а в мені закипало  бажання подивитися моєму катові в очі, і я розпласталася на лобовому склі.
О, солодка помста, о очі ворога, налякані і побілівши! Він їхав до мене, напевне щоб довести справу до кінця. І виїхавши за місто, додав газу, а я ще раз зазирнула тепер уже в бокове вікно, він відсахнувся і перехрестився, я засміялась. Тепер він уже гнав на повну, я за ним не встигала. І це було добре, бо якщо вірити класику  «велике  бачиться на відстані» . Я побачила як машина спочатку ударилася об придорожній валун, по інерції відлетіла від нього , злетіла з кручі і шубовснула в річку. Цей неперевершений фонтан на фоні вранішньої зорі зігрів мене своїми холодними бризками. Я поволі полетіла до свого тіла, до печери:
- Світає, край неба палає… тільки навряд чи тут соловейки водяться.
Прилетівши, я стомлено присіла поруч себе на сіні, потім прилягла і обійняла себе, а потім заснула. І мені снилися каскади фонтанів на Хрещатику , і ще щось тепле і світле.

Вайсвасер , Германія ,  березень, 1945  року
Він ішов по весняній німецькій вулиці, зруйнованій після облоги, засміченій і жалюгідній, як інколи виглядають переможені люди, так і переможені міста. Вайсвасер був принижений і жалюгідний. І простий радянський хлопчисько, по-дитячому радів, і радісно усміхнений, готовий кричати на все горло:
- Ура! Ура!
Але роки полону навчили стримувати емоції. Позаду залишилась  сторожка кладовища  і мрії-обереги  про розбиті клумби і висаджені саджанці.  На столі залишилась  записка з проханням розрахунку  для пана Грімера. Попереду рідні люди, дорогі радянські товариші, а потім домівка, мама і сестри!
У торбі за плечима складено залишки харчів і одяг, а також  гроші. Витягнуто справжні документи, що лежали під іконою в альбомі. Через плече перекинута гармоніка, не хватало квітки в картуз і червоної сорочки.
Іван крокував до  штабу радянської армії. Тут було гамірно і шумно, ще здалеку майорів червоний прапор, і патруль тепер ходив свій рідний. Такого радісного і усміхненого, сміливо крокуючого до штабу, вони звичайно не пропустили.
- Хенде хох? Чи як там у вас німчурів кажуть? – заорали вони , наставивши на нього гвинтівки.
- Товариші, та я свій, я радянський, - з переляку, та й з після довгої вимушеної  німоти, його голос звучав тоненько, кволо та й акцент проклюнувся  - ворожий.
Тому, недовго думаючи, дядьки  відлупцювали , скрутили руки за спину, відібравши попередньо і торбу, і гармоніку, і витягнуті документи радянського громадянина,  та й  повели до штабу. Він заспокоював себе, що зараз все проясниться, він все розповість головному товаришу , і він зовсім не злий на цих двох вояків, що дубасили  підлітка, зло видихаючи, перегар від місцевого шнапсу.
- Товариш Сергеев! Дозвольте доповісти! Затримано шпигуна! Диверсанта!
- Доповідайте! Що за шпигун? Де затримано?
- Та нагла німчура пішла, пер прямо в штаб з  витягнутими документами, думають що ми геть дурні, що повіримо.
- Відставити базар! Доповідай по формі!
- Є відповідати по формі товариш капітан! Затримано  шпигуна під час патрулювання прилеглої до штабу території!
- Рядовий Сова! В холодну його! Обшукати! Потім допитаємо! Зараз часу немає з ним розбиратися, - постановив товариш капітан, обдивившись «шпигуна»  з-під козирка форменої фуражки.  
- А ну давай викладай, що в кишенях маєш, шпи-йо-он! І пасок витягуй, і шнурки!
- Дядьку та я ж справді свій , я з України, з Катеринославщини, мене Іван кличуть, мене вивезли на примусові роботи два роки назад. Я втік, і ….
- Топай, топай Іван – німчуган!
- Дядьку! Та послухайте ж мене!
- Давай, давай Ваня  – гітлеряня! – от такий собі конвоїр – поет трапився Іванові.
Обшукавши і провівши Івана по коридорам, він довів його до підвалу, де Іванові судилося провести немало часу.
Тут він був один, один в’язень Вайсвасеру  в ці буремні дні, яких він так довго чекав. Він знову у полоні. Чи це скінчиться колись?
Підвал  був  сухий і прибраний, чистий від одвічного сміття, що накопичується роками, а тут хтось перед самим штурмом міста гарно прибрав та ще стіни повибілював вапном.
Іван присів у куточку, сховав голову у коліна. Хотілося плакати, та очі були сухі, ні сльозинки не міг він видушити  з себе. Лише злість , лють  закипала у серці. Постійно по-рабські запитувати чому і за що, від цього не тепло й не холодно, треба діяти рішуче, згадати як вони з хлопцями гасали селу, іноді бешкетували, то він же часто бував за ватажка. І коли грали в червоних і білих, він же завжди був комісаром. А може потрібно було бути  батьком Махном?
Дитячі думки  майже дорослого парубка. Йому  б бігати на побачення, готуватись до вступу до якогось навчального закладу, батько ще давно казали , що Іванко тямущий, і треба йому обов’язково вчитися. А він знову втрапив в халепу, пішов як теля на зашморзі прямо у  пастку. Треба було ж підготуватися, а він побіг, забув про те що і свої можуть бути чужими.
Забув , як у 33 році дивом залишилися  з сестрою живими, а ось їх молодший братик, новонароджений  Петрик, помер навіть не навчившись ходити. Був кволий, аж синій весь. Ручки і ніжки тоненькі, а живіт надутий. Він майже не плакав, мабуть сил не вистачало.  Їх спасло те, що вагітна мама восени не встигла до ладу прибрати город не викопала ані буряків, ані моркви, та й зо три рядочки картоплі залишилось. Ось так вони на тих примерзлих буряках, моркві і картоплі і вижили, а Петрик помер, бо молоко у мами пропало, а моркву він їсти не хотів чи не міг.
А батько виконували  замовлення в сусідньому районі, та ледве встигли до маминих пологів, бо біля того села де вони працювали поставили таку собі чорну дошку. І це, батько вже потім, пошепки, ввечері, йому оповідали, означало, що звідти не можна виходити і туди не можна приїздити, і торгівля тут заборонена. Вони  за своє замовлення нічого не заробили, лише  десять трудоднів, десять паличок у канцелярській книзі у колгоспного рахівника.
Він малим був, пам’ятає все уривками, та ще довго після того мама придумувала сховки, куди завжди ховала їжу, а тато знаходили і сміялись з мами.  А самі в кузні теж тримали запас.
Ще  років зо три  вони  гуляли  з сестрою вдвох , мама їх сонечками  називала , а потім вже посипались дівчата…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Пані Олю,

© Наталка Ліщинська, 29-07-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4124481678009 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …