Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48270
Рецензій: 92967

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіночий детектив

Дивне життя (продовження)

© Ольга, 29-07-2010
Містечко № , Прусія,   Германія,  травень  1944 року
Це був Віллі. Злий і втомлений. Він  цідив крізь  зуби слова,  і так  важко зрозумілої  Івану мови.
-Ось документи і карта, рухайся до кордону Польщі , а там як пощастить. І пам’ятай ти  німий, там і  довідка є. Не  забалакай лишнього  ніде ост…- сказав, як  каменюкою жбурнув, і почав моститись щоб  лягти. А вже  за  мить спав.
Іван сидів не  в сих не в тих. Що  робити далі, прямо  зараз іти, чи  зачекати  поки  проснеться Вільгельм. І що  він  скаже йому  нового? Хіба що  штурханів видасть. Сховавши папери за  пазуху, він перечекав, поки  прогуркотить по  бруківці патруль, і  несміливо вийшов за двері  та  зразу ж  і   шугонув назад, бо  побачив з-за рогу солдатів. Трохи  посидів почекав, та  треба  було  йти  і  йти сміливо, бо  схоплять  на  першому ж  перехресті. Знову закинувши  торбу  за  плечі  і закусивши  губу він  вийшов і  пішов  по  тротуару.
Він просто  йшов, не знаючи  дороги і не розбираючись куди  йде, він  звикав йти  туди  куди  хотів. Спочатку йому  здавалося що  він  іде  якимось тунелем, бо  все  зливалось в одне і звуки , і вся вулиця. Але  поступово почали проступати якісь обриси і перше, що  він  відчув  це  запах свіжоспеченого хліба , бо  саме  проходив через лавку пекаря. Захотілося їсти, він бадьоро закрокував в пошуках  тієї  місцини, де  б  можна було  попоїсти, і вперше  за  довгий  час несмілива  посмішка просилася  на  обличчя. Він  повірив, що  все  можливо, і що  незабаром  він  здійматиме  своїм  бадьорим  кроком пилюку у своєму Каміному.
А поки  що  прямо по  курсу був  сквер з  лавками біля ставка, так  гарно було сидіти на  лавці, їсти окраєць хліба, потрошку відщипувати і  кидати  качкам, що  були  ласі до  таких гостинців і  весело  навипередки підпливали  за  новою порцією крихт. Селезень  з  яскравою смарагдовою шиєю галантно  пропускав своїх  подруг першими  до  берега. Іван кидав і  кидав шматочки і думав, що  коли  він  їздив  до  міста з  батьком, то  не  бачив там таких ось  скверів, хоча  вони ж не все  місто обійшли, може  і  у  нас такі місцини є. Добре тут, спокійно , але  треба йти далі, тут же  не  заночуєш, бо  зразу заберуть. Важко  підняв свою  торбу і поплентався, і вже  скоро передмістя залишилося за  плечима.
Вечір підступав крадькома, ніби заганяв у  пастку, десь шуміла річка і Іван вирішив йти на  цей шум. Йому згадалося, як  малим  він  втік  з  дому, після того  як  батько добряче  відшмагав  його  батогом, за те що  він виміняв у  циган ножа на  материну хустку, і ось  тоді  він  ночував під старим човном  на  березі річки, зорі заглядали здивовано  під човен, трави плакали  росами, жаби  зловісно квакали, таємниче шумів очерет, лише  місяць ходив по  небу  німим  спостерігачем,  і лише  вранці  його  знайшли батько  з  сусідом.
Ночувати  було ніде,  то ж дитячий  досвід  стане  у  пригоді.  


Холмогорки, жовтень, наш час.
Я  ніколи  не  могла  заснути  у  дорозі, якесь  побоювання, недовіра до  техніки  та і до  так  званого  людського фактору завжди  жили  у  мені, а тут  я просто  проспала всю  дорогу.  Сни снилися якісь аж  занадто кольорові. Іноді прокидаючись зір  мій поринав у  золото і королівський пурпур  лісу,  що  мчав по  бокам  дороги, і не  зрозуміти де сон , а де ні. Тому я і не  зрозуміла чи  довго  ми їхали,  чи домчали   одну  за мить, як часто  буває вві сні.
Подив, ні , просто  шок! Ось що  чекало  мене у Холмогорках. Я потрапила в декорації фільму про експедицію Єрмака  - дев’ятнадцяте століття.
Стовпи з електричними дротами  були  тут якоюсь дикістю,  відвертим цинізмом здавалася реклама ігрових автоматів на  фасаді одного з  будинків, а зрідка проїжджаючи  авто розривали цілющу тишу цього  заповідного містечка.
Трохи  далі  височіла церковна  дзвіниця, і ніби  намагалася проткнути хмари своїм куполом, та вони  не  здавалися, лише напнулися над ним  як  гумова кулька.
Небо якось  низько  нависало над цим всім, і здавалося я  потрапила  у  таку  собі  коробку, де  хтось невідомий  будує  макети  минулих  ландшафтів, зараз  пересадять  мене  в  іншу коробку, а там  вже  тиранозаври або шаблезубі тигри  піряють.
У центральній частині містечка будинки були  двоповерхові – нижня частина , тобто перший поверх був  кам’яний, а ось  другий поверх дерев’яний, прикрашений  різьбою. До речі готель «Північна Пальміра»  розмістився у  такому ж  будиночку. Назвали б уже «Гостинець» чи  ще як у  дусі реалій цього містечка, так ні ж Паль-мі-ра-а!
Чим далі бігли вулички від центру, тим більш  осідали  і  занепадали будівлі – це  були  звичайні  «ізбушкі без курячих ніжок».
Мене просто  роздирали  якісь протиріччя чи  може  передчуття?
Все це  я  відчула  за  ті  декілька  хвилин, поки  водій витягував сумку з  багажника машини,  а я витягнувши  люстерко, поправляла зачіску. У цій атмосфері і звичне люстерко здавалося магічним, бо в  нього зловісно заглядали  вікна  будинків позаду мене,  і навіть жовтий  листок, падаючи спланував прямо на мою руку, намагаючись  затулити  мені моє  віддзеркалення.
Потім ми з Оксаною  попрямували реєструватись, водій позаду галантно  ніс мою сумку. До  речі він  мав дуже старовинне ім’я – Никон, при знайомстві я ще перепитала:  
- Миколай?
- Никон! – спокійно  відповів він і  трясонув мою  руку, а  потім  поправив свою  доволі  солідну бороду.
- Никон, Никон  - це ж щось церковне, пов’язане з старовірами, чи не так?
- Так! – гаркнув він і відвернувся.
Я не наважилася на  подальші розпити, може  людині  неприємно, що  батьки так назвали, але  ж можна називати  себе  Миколою. Я наприклад  знала одного Мансура, так він  звав  себе  Михайлом  або Гідельміна , що став Григорієм.
В холі , за  стійкою адміністратора, нас  чекав ще один Никон , ні я    перебільшую, просто у цього  була така ж огрядна  борода, як лопата.  І ще сорочка, ніби з  домотканого полотна, підперезана ремінчиком. Я вирішила , що це така уніформа.
Розмовляла  з ним Оксана, я ж роздивлялась інтер’єр . Щось древнє, самобутнє було у дерев’яних  панелях, що були  прикрашені різьбою на  старослов’янські теми, я ніби  відчула себе вдома,  у Києві ,  я навіть знайшла постать Святого Володимира. Мені стало  спокійніше. Тут був навіть  камін, що  весело  палахкотів вогнем, а над  ним, вирізана з каменю  гема з  трохи незвичним  восьмикінечним    хрестом.
Після оформлення, ми піднялися у свої  кімнати, тут все було дуже просто. Меблі з  натуральної деревини, але не ті що  продають  у  дорогих  меблевих  салонах по бешеним цінам, а виготовлені у  майстерні якогось  місцевого майстра. Теж саме можна  сказати про килими, штори , лише ванна кімната та телефон , а ще електричні світильники нагадували  про  досягнення цивілізації. Скрізь  було  дуже чисто і  затишно. Ледь-ледь  чутно пахло хвоєю чи  просто  лісом. З вікна  було видно річку, я довго стояла біля  вікна. Треба  було  нарешті  виробити  чіткий план дій, адже у мене  не  так  багато  часу.
-У вас є план, місіс Фікс?
- Чи є в мене план?! Чи є в мене план?! Плану нема!!!
- Так  отож!
Я почала розкладати   свої речі.

На березі річки Ельба, Германія ,  травень, 1944 року
Ранок розбудив цвірінчанням птахів, вони  тривожно шугали над  човном, під яким  заснув Іван.
Виявилося , що на   човен, який  лежав  під зарощами  кущів верболозу, упало гніздо, ось  батьки-птахи і здійняли  галас. І він подвоївся, коли  з  під  човна вилізла людина. Іванкові довелося прилаштувати гніздечко  на  місце і підняти  пташенят у домівку. Такий  початок ранку збадьорив, додав  сил. Аякже подивіться який я  сильний та  мужній, хотів сказати  він  пташкам, дожовуючи  останній кусень  хліба та  підкидаючи  їм  крихти.   Їжі більше не  було, то  як  не  крути тепер  людей йому не  оминути.  Наступну  трапезу  слід заробити.
Він витягнув карту, що одержав  від Віллі, при ранковому сонячному  світлі – це виявилась сторінка якогось  атласу, видрана силоміць. Іван  поспішив поглянути  на документи, як би  й  вони  не  виявились  простими  папірцями. Але  документи, у  такого експерта як  Іван, не викликали  ніяких підозр. У міру  затягані папірці  сповіщали , що їх  власник – Генріх Гартман, німець, 1928 року народження, сирота, ученик  сільськогосподарських курсів, направляється на  практичні  заняття з містечка Витхенберге  у  містечко Вайсвасер.
До  того ж   додавалася  довідка , що пояснювала  чому  Генріх ще  досі  не  відвойовує нових земель для  Третього  Рейху і всієї арійської  раси, адже він  німий і має вади  слуху.
Так-так, а  чому ж  він  блудить біля  околиць Майсену – відстав від потягу, а як  пояснить,  коли  хтось  запитає, адже він  німий. Тому треба  повертатись до  міста, шукати залізничний  вокзал, якісь  гроші  він  має  тому добратись до Вайсвасер просто  необхідно, та й купити поїсти у місті  легше.
Він навіть  здивувався звідки  взялися ці  чіткі  думки, але  поспішив  їх  виконувати і  тому покрокував туди  звідки  прийшов.
Наявність плану ніби додала сил, цілий день був попереду, ціле місто лежало перед ним, він пан – перед ним весь світ. І Іван-Генріх ледь-ледь тримався аби не  заспівати:
- Чому ж я не сокіл, чому не літаю, - та « німим німцям»  все ж негоже  співати українських пісень і він співав про  себе і широко посміхався.
Дорогою він зустрів рибаків, що поспішали до ріки, подивувався чому так пізно, ось вони  з  батьком коли ловили рибу, то виходили  на річку ще затемна. О , зараз якраз сама  пора, коропи  скидаються , судак треться. Яка ж то смакота смажена риба з свіжим домашнім хлібом, чи  юшка! Їсти хочеться! Голод додав ходи, і  Іван уже  не ішов , а майже біг. Засапався, зупинився, присів на  придорожньому камені, витягнув гроші, що йому вділила пані Марта. Перерахував – вийшло  тридцять п’ять марок, треба економити , бо хтозна що там  далі. Прислухався – місто ще спало, але залізниця  не спить, тому гудки паровозів чутно цілодобово. Пішов на звуки залізниці.



Холмогорки, жовтень, наш час.
Я довго гріла телефонну трубку у руці, то  клала  слухавку, то знов  брала її. Ходила кругами по  кімнаті, чомусь не наважувалась зателефонувати. Чомусь згадала Метью , його впевненість , міцну руку…
Глибокий вдих, затримуємо дихання, видих і набираємо довідкову.
-    Довідкова.
- Алло, будь ласка, дайте номер усіх хто має прізвище Бедакови і мешкає у Холмогорках або у районі.
- Номера абонентів без  їхньої згоди не видаються.
І короткі гудки. Це ж треба я півгодини  не  наважувалася зателефонувати, а  мені  отаке сказали. Що ж далі? В принципі містечко  маленьке  і  одне  одного знають, але ж  не  піду я по  місту питати.  
- Ви не  знаєте Бедакових?
У кращому разі покрутять  пальцем біля  скроні, у гіршому про  це  дізнаються  ті,  які знати про  це  не  повинні.
Я знову  дістала  свої  аркуші. Спробую  орієнтуватись  по  записах  60-річної давнини. Що ми  тут  маємо:
«окна избы нашей выходят на реку, мы бегали на пристань смотреть как проплывают большие корабли и малые  суденышка,  ржавые баржи и буксиры, ранее я этому  радовалась, а теперь хочу смотреть только на  просеку, как бы Ванюшу не  пропустить»
Це означає що будинок десь неподалік річки і десь  поруч колись була пристань, і не  далеко від  лісу – значить  точно  на  окраїні.
«мамка ушла в скит , а это значит долго  ее  не  будет,  и я  успею сбегать  к  баракам  отнести  Ванюше краюху хлеба.»
А з цього ми робимо висновок, що  це досить  далеко від  центру, де зараз  знаходжуся я. Тому  завтра послухаємо, що  нам  розкаже Ксеня у будинку-музеї  і  чимдуж  на  пошуки родичів.
У двері постукали. Оксана гукала  мене на  вечерю, я пообіцяла спуститись через  п'ятнадцять  хвилин. Звично поправила волосся , але нажаль я забула, що замість  того,  щоб  метатись  по  кімнаті і будувати  наполеонівські плани,  треба  було просто помити голову, але  на  такий випадок я  мала чарівну хустинку. Вона і вушка  мої прикривала, чи то пак  часткову їх відсутність, і прикривала  швидкожирніючі  корені волосся.
До світлої хустинки я вдягнула білу блузку і костюм, виглядала я трохи дивнувато, але мені  сподобалось, і до  того ж цих  людей  я   можливо  ніколи  не  побачу, то  хай  вважають  мене  трішки екстравагантною і ще причепила свою улюблену брошку.
На неї я  могла дивитись годинами, в дитинстві часто  гралася нею, але  майже  ніколи  не  надягала. Це  була  бронзова здорова квітка на восьмикутній основі, пелюстки якої були  оздоблені  різнокольоровою емаллю.
Вийшовши на сходинки, я  сторопіла, завмерла,  застигла від подиву -   такий знайомий і незвичний камінний хрест, над каміном, що я розглядала по приїзді, повторював  основу моєї брошки, і це добре  було видно  з  висоти  сходинок другого поверху. Знов загадки, адже  брошка бабусина, вона  взагалі  любила різні  прикраси, ось так….

Залізничний вокзал, містечко Майсен, Германія ,  
травень, 1944 року
Цей маленький вокзал прикордонного містечка оглушив підлітка: дзеленчанням дзвоників на  потягах , що прибували і відправлялися, шумом пару, що ніби  намагався своїм злим  подихом  розплавити залізні  рейки, та ті  не  піддавались і все  розпочиналось  знову.  До того ж  шуміли  пасажири. Іван  який  вже досить добре  розумів німецьку мову, розгублено переварював це шварґотіння, вихоплюючи  лише  поодинокі  слова  та  фрази.
Мимо промарширував патруль: троє солдатів, один з яких, рудий  велетень – уважно обдивився Івана, хлопець потихеньку позадкував, щоб сховатись, його боляче штурхонули валізою з залізними наконечниками, потім хтось  напіддав важким мішком.    Патруль повертався, відступати нікуди , якийсь скажений шал  заволодів Іваном-Генріхом, він тамуючи  дрижаки намагався скорчити пику  такого  собі  сільського  глухонімого дурника, але  вчасно  згадав що  він  не просто німий дурник, а  студент.
- Документи  на  перевірку!
- М-м-м!- вдавано  промичав Іван і  витягнув свої  папери.
Патрульні гидливо, але  досить  ретельно вивчали  документи.
- Я повністю згоден з  фюрером, що  таких, - і рудий здоровань кивнув головою в Іванів бік, - винищувати  треба разом з жидами! Подам  прохання керівництву про  перевід до концтабору! Там я  сповна  виконаю свій обов’язок перед фатерляндом! – в водянистих  очах палав  фанатичний  вогонь.
- Але поки немає наказу, Отто!
І повернувши документи, покрокували  далі.
А Івану швидко  була потрібна вбиральня, бо думав, що  опудиться прямо перед  цим Отто. Притримуючи  однією рукою документи, а другою  матню, він  зиркав  по  сторонам в  пошуках туалету, а  побачив те , що  треба  було  знайти  перш  за  все – розклад  руху потягів, після  цього  попустило.
- Фух! – зітхнув полегшено.
Документи  положив а  місце, та  й  інша  рука звільнилась. Потяг до  станції Вайсвасер відправлявся за  сорок хвилин – визначив хлопчина, і швидко  мотнувся до кас купувати  квитка, а  там неподалік  побачив  ятку  з  харчами, залишилось  знайти   туалет.

Холмогорки, жовтень, наш час.
Я ледь  не скотилася з дерев’яних сходинок від подиву, а всі звичайно  прийняли це  за  неуважність і поспіх. Оксана стурбовано взяла  мене  за  руку, а Никон щось буркнув у бороду. Виявилось що вечеряти  будемо  тут  же. Ми перейшли  у невеличку кімнату поруч з  холом, я вирішила що  раніше  це  був  напевне купецький  дім , і ми  потрапили  у  трапезну. Меблювання було відповідне – лави і стіл, добре хоч  засланий скатертиною, а лавки досить тверді «дабы не чревоугодничали долго». Подавав на стіл той же чолов’яга, що нас  зустрічав і реєстрував. Дивно!
Та і гостина видалася мені  дивною, ніякого  меню, просто  накрили  на  стіл, ніби  ми  прийшли  в гості. Ніхто  не  запитав мене  чи  буду я їсти печеню з  оленини чи  пельмені з  ведмежатиною – просто  поставили   переді мною.
- Я взагалі до  м’яса не  ласа, -  сказала я і зрозуміла що вийшов майже  заклик  до  вегетаріанства.
- Тоді скуштуйте рибу, - і відвинувши страви  з  дичини, поставили  блюдо з смаженою  червоною  рибою.
- Куштуйте, куштуйте риба  тут  і  смачна, і дуже свіжа  , а  ще  до  речі зовсім  не дорога,  якщо  порівнювати  з  київськими  цінами, - припрошувала Оксана.
- Дякую!
Риба і  справді була  смачна, а  взагалі стіл  нагадував сцену з  кінофільму ,там де «икра – заморская, баклажанная!», тобто овочів майже  не  було, їх відсутність  компенсували різні страви  з  грибів. Вдома у нас  , на Україні, теж є гриби, але  не  порівняти  їх з  цими. Бабуся взагалі  не признавала українських грибів і не їла їх, але коли  приходила посилка від  рідних з Архангельщини з сушеними та  маринованими грибами , кедровими горішками , то смакувала лише ними. До речі мариновані гриби  присилали у звичайних скляних банках, і щоб  скло при  пересилці  не  побилося обкладали кедровими горіхами, а ми  посилали олію, теж у банці чи у бутильку, а обкладали соняшниковим  насінням – для них це теж  був  делікатес. А ще чомусь ми посилали печиво «Зоологічне», такі собі фігурки  різних звірів, я теж  дуже  любила його, кидала у  чай, фігурки  бубнявіли в  чаї, а  я  витягувала і зі смаком поїдала – півників, кроликів, слонів і ще  багато інших представників фауни.
Мої уявні екскурси в історію здається  помітили всі присутні за столом, до  мене звертались з  запитаннями, а  я  просто в своїх  думках  завмерла, я знаю  за  собою  цю  дивну  звичку, коли вражень дуже  багато, можна сказати сучасною мовою програмістів «система  висне». Зовні  це  виглядає так  - я сиджу непорушно і мій  погляд направлений в одну  точку, очі  не мигають, зіниці розширені, міні-транс можна  сказати.
Я здивовано  озиралась, вже подали чай. Поставили також праники і бублики, калачі й пироги, варення й мед.
- Вибачте, трошки задумалась. Ви щось запитували?
- Так , пані Дарина , я намагалася з’ясувати, в який час вам  буде зручно  почати  екскурсію.
- А який час пропонуєте Ви,  Ксеню ?
- Звичайно о десятій, якщо вам  зручно!
- Добре, домовились! А скажіть Ксеню , адже крім музею Ломоносова, тут напевне є ще якісь пам’ятки , чи далеко звідси Вигівський монастир?
- До Вигу, навіть моєю машиною у цю пору  не доїдеш, та й нема там нічого – руїни, - буркнув Никон.
- Раніше тут було  дуже багато церков і монастирів, але всі вони  зруйновані, а святі люди живуть у скитах. Ці  скити  місце паломництва старовірів, але не  представляють ніякої  архітектурної  чи культурно-естетичної цінності. А ось ви згадали про Вигівський монастир, напевне в Інтернеті  прочитали про  нього, так  я вам хотіла додати, не знаю чи  було це  на  тому сайті, що Виг у пору розквіту був окремою  державою в державі, як Ватикан у Римі, тут процвітало  ремісництво, бібліотека була безцінною, працювали вчені і письменники, і навіть Ломоносов провів частину свого  життя,  тут він  навчався. Виготовляли  тут, а краще сказати виливали, мідні і бронзові ікони з емаллю, триптихи або  складні, як їх тут називали, хрести і різне церковне приладдя, а  потім перейшли й на мирські  речі: ґудзики, фігурки звірів, прикраси…. А ваша брошка теж вигівське  лиття, ви про це знали?
- Ні, її я купила в антикварній крамничці у Києві, - змушена була збрехати я.    
- Так-так, ці речі розійшлись усім світом, дуже багато у Європі, бо ж тут тоді була дуже жвава портова торгівля з Швецією, а тепер ось я читала  ,  у тому ж таки Інтернеті, що виявлено –  якась частина вигівських  фігурок, та взагалі і інших  виробів , навіть  ікон, навіть ґудзиків мають  у собі тайники. Це дуже складні , тонкі механізми. Вчені мають припущення, що вони виготовлялись одним майстром, але для  за чого? Щоб перевозити   заборонені документи, припустимо це можна зробити в складнях , бо вони мають відповідний  розмір, але схованки в ґудзиках, в перснях, в натільних хрестах, в невеликих іконах, в фігурках звірів?   Не кокаїн же возили тоді , але що? Перший наркотичний трафік, навіть смішно!
Я вже не могла сидіти на цій твердій дошці, але моя фантазія запрацювала миттєво:
- Отруту, якісь ліки, опій,  золотий пісок, дорогоцінне каміння…
- Та це вже сьогодні треба ховати, бо таможня і  кордони, а тоді…
- Значить  ховали від когось  іншого! – вставив Никон.
- А можливо Ваша прикраса теж с секретом? Я взагалі  вигівські вироби тільки у музеї і на фото  бачила…
- А я ось бачила, та не знала що володію раритетом.. А тут є ще якісь скити, чи вони теж не збереглися?
Відповів мені Никон:
- За селом, де річка ширша, там берег кам’яний  і в ньому витесані печери, ось  там і жили старці, але в кінці вісімдесятих, коли  було в черговий раз між ними оголошено прихід месії та кінець світу, а це трапляється досить регулярно і  навесні справді повінь була неймовірна, ніколи не затоплювало печери, ніколи вода так високо не підіймалась, а цього  разу затопило. Старці не виходили з печер. А коли вода зійшла, то не було в печерах ні сліду старців, все вода забрала, печери були чисті. Люди казали що  покарано їх за впертість, а раніше  вважали їх за святих. Відтоді там ніхто не мешкає, та й не ходить там ніхто…
- Цікаво розповідаєте, ніби  самі все  бачили!
- Та бачив, я тоді тут жив…- знехотя відповів Никон.
- «Оце вже цікаво! Як би його  розпитати про  родичів», - подумала я, крутячись на лавці як на розпеченій сковороді.
- Ви тут народилися чи  приїхали працювати?
- Народився і жив, поки…
- О! тоді, Ксеню, вибачай, та певно  Никон нам з тобою більше розповість, а ми будемо доповняти. Може ми перейдемо в мою кімнату, бо розмова  цікава, а тут не  дуже зручно.
І це була моя помилка, Никон навідріз відмовився від відвідин моєї кімнати, побажав гарного відпочинку, ще щось  там у бороду буркнув, і пішов.  З Оксаною  ми попрощались біля  дверей моєї кімнати.

У дорозі з Майсену до Вайсвасеру  , Германія ,  травень, 1944 року
Вкотре  чистота, охайність, пунктуальність вразили Івана. Війна хвилею котилася назад до кордонів Германії, але потяг відправився вчасно, подзвонивши в дзвіночок. У вагоні було дуже  чисто, все виблискувало. Через двадцять хвилин після відправлення почали  розносити і  продавати газети і солодощі. Потім пройшла квіткарка. Це була дівчинка підліток у гарній блакитній сукенці, у солом’яному капелюшку з широкою темно-синьою оксамитовою стрічкою, у білих мереживних мітенках,  з корзинкою на якій теж було  зав’язаний бант з тієї ж стрічки що і на капелюшку. Ясні блакитні очі і пшеничні локони робили  її схожими на  якесь  неземне створіння.
У корзинці на одну сторону лежали фіалки, а на іншу конвалії, кожен букетик був перев’язаний  стрічечками. Терпкий аромат весни, ніби  ніс дівчинку на  своїх  хвилях.
Іван був  вражений, він  ніколи  не  бачив  таких дівчаток, не  міг  навіть  уявити  когось із своїх  сестер чи  однокласниць у такому вбранні з корзинкою квітів, хіба що з оберемком осоки під рукою і серпом  у  другій, і  мереживо дивилося б  дико  на їх з дитинства натруджених руках.
Він сумно  посміхнувся сам  собі і з  жалем дивився у слід  дівчинці, що  продавши його  сусідам, вже  немолодій статечній парі, букетик фіалок, пішла далі, правда при виході з  вагону обернулася  поглянула на нього. Чи може йому здалося?
Ці блакитні  очі йому ніколи  не забути, а від дівчинки залишився  лише аромат фіалок.
Він повернувся до  вікна , там  пробігали чужі  прилизані пейзажі. В чисто вимитому вікні віддзеркалювалися і його сусіди. Вони обидва були  гарно і  чисто вбрані з якимись  натхненими обличчями, вони  стиха про щось розмовляли, держачи  одне одного за руки.
І знов Іван  подумав чи  могли  б  його  батьки  ось  так  розмовляти взявшись  за  руки.Чужа країна, чужі люде: їхня мова – чужа, різка, їхні традиції -  незвичні,  їх гумор – несмішний, їх звички  - незрозумілі.
-Я хочу додому!  Ненавиджу! – зло подумав він і прикрив очі і так  стиснувшись внутрішньо застиг, а потім і задрімав.
Щось снилося йому та й в страшному сні не привиділося йому , те що  чекало його  попереду. Він спав, а мав би дякувати що до  цих пір все  складалося аж занадто добре, але всьому є своя міра…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0270850658417 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …