Ми довго спали... Століття за століттям, народжуючи дітей, сміючись чи плачучи, наші очі залишались заплющеними. А відкривались лише на мить – перед смертю: прозріння завжди приходить вкінці. Ми думали, що будуємо світ, а насправді продовжували міцно спати, втілюючи свої мрії і фантазії у снах. Тож, спокійної ночі!
Уявіть собі що ви дерево. Велике, маленьке, щойно розпустивше бруньки чи повільно вянуче – немає значення. Ви – одне з тисяч дерев у цьому густому непрохідному лісі. Інші впинаються своїм гіллям в ваш стовбур, заступаючи вам небо. Таке далеке і таке бажане небо, таке всевидяче і таке німе. А ви стоїте тут – постійно на одному місці, застиглі в одній позиції. Тому то так і тішитесь вітру, бо він хоч тохи розхитує вашу статичну спину, роздмухує листя – дозволяє дихати. Вдихати листям вітер…
Дощ боляче бє по гіллі, залишаючи брудні потоки за собою. Клятий осінній дощ – після нього так холодно...
А вночі до вас приходить ангел. Одним крилом зганяє надокучливих птахів, а іншим ніжно обіймає, шепочучи свою молитву. Таку незрозумілу і не рідну, але то немає значення – аби був поруч. І ви кричите: «Я тут. Я живий. Відкрий очі і глянь на мене!» А йому байдуже. Він закінчує молитву, скидає крила і біжить вглиб лісу. Біжить туди, звідки ніхто не вертався – в ніч, в ядерне суспільство, в радіаційну спільноту смертників, в світ ідолів і поп-дів. І ось його зоряний час! І ось його безмежна сила і розум! А ви шепочете: «Прокинься!» Але він вас не чує через шум автострад і «фабрик зірок», він вас не бачить через сяйво прожекторів і мерехтіння свого нового блиску для губ. Бо хто ви для нього?! Бо кому до вас діло?! Бо що ви – дерево без коріння – можете?!
А насправді ви можете все... варто лишень прокинутись...
Уляна Легка
студентка факультету журналістики
ЛНУ ім.І.Я.Франка
