Аркан 18 Місяць («Сутінки»)
«У зв’язку з тим, що мій сусіда по кімнаті – перевертень, прошу надати мені інше рівноцінне помешкання. При неможливості такої заміни згоден переселитися до кімнати з більшою кількістю ліжок».
Звісно, така заява ніколи не ляже на стіл грізної комендатші гуртожитку. Бо тоді питання з моїм новим помешканням вирішиться ледь не миттєво: один дзвінок до міської божевільні – і…
Залишається тішитись, уявляючи, що такий папірець змусив би відвісити щелепу навіть нашу залізну начальницю. Хай про неї і ходять чутки, що замолоду вона працювала наглядачем у виправній колонії. Може, й брехня, але доносів на сусідів на своєму віку ця пані перебачила цілу купу. Однак приз за оригінальність був би мій.
Ліниво ганяючи такі думки, переглядаю дешевий відривний календар, куплений у подарунок матері. Як виберусь додому, певно, зрадіє: тут і дешеві рецепти, і поради господаркам… І місячний календар. Сьогодні, як йому вірити, місяць буде уповні. Хоч це – зайве. Чи ж я сам не відчуваю?..
Віктор відривається від зошита, у якому мережить формули на чиєсь замовлення. Косує на мене так, що можна запідозрити його у телепатії, але нічого не каже. Добре сам знає, що йому зараз аби найменша зачіпка – і сварка навіть не спалахне, а вибухне. Тобто, могла б вибухнути, якби з кимсь іншим. Я ж після двох-трьох млявих реплік згребу зошит і підручник в оберемок – та й гайда із кімнати. Може, тому й живемо разом вже третій місяць – і нічого, без наслідків.
Мене вчора староста блоку аж із рекордом поздоровив. Мовляв, Віктор наче і непоганий хлопець, і режиму серйозно не порушує. А от із сусідами йому не таланить: то виявиться, що злодія до нього підселили, що гаманцями сусідів нишпорить, то – запійного п’яницю, то просто істерика… Тому і згодився на сусіда-першокурсника, хоч більшість старшокурсників від такого «щастя» намагаються триматися подалі. І не прогадав, мовляв. ти, ніби, нормальний.
Умгу, я - цілком нормальний. Тільки параноїк. Особливо з того часу, як дізнався, що мій попередник, ледь встигнувши після гучної сварки перебратися до іншої кімнати, втрапив до лікарні. Собаки бездомні погризли. Шкода бідолаху, та нема чого серед ночі швендяти темними вулицями…
Ні, до думки, що це - сам Віктор утнув «на пам’ять», я усе ж не дійшов. Бо якби він аж так хотів помститися колишньому сусіду - не було б там чого до лікарні класти. А от вчути цілком певний запах, хай і слабкий, оті песики могли. Від Віктора не те що шавки безпородні навсібіч розсипаються, навіть бітбулі хвости піджимають – сам бачив. А тут зрозуміли, що ненависний сморід є, а сили за ним справжньої немає, ну й…
Мене на мить пересмикує. Як малим хлопцем був, сусідній пес ледь не задер, он, шрам на литці досі такий, що у спортивних роздягальнях усі примовкають. Тож самі розумієте…
От тільки не треба біля скроні крутити. Медкомісію я пройшов без ускладнень і на наркотики гроші не маю. Тож ця історія – не чиста вигадка.
Якщо чесно, я спершу собі теж не повірив. Тим більше, що за Віктором стежити не збирався. З якої б то радості? Просто вирішив один розумака пройтися містом пізно вночі.
От смішно, однокурсники на дівчат западають, а я у місто… закохався не закохався, а перший місяць, як до універу вступив, увесь час нагадував собі: на вулиці треба щелепу підбирати, аби зайвої уваги до себе не привертати. Ні, звісно, метушня й, особливо, сморід машин та заводів, смітники й бомжі мене не радували. Тільки думалося, що то так, дрібниці.
Та все ж здалося, що уночі місто виглядатиме інакше, більш справжнім, чи що? Що до гуртожитку не пустять після опівночі, не лякало. Перекантуюсь на вокзалі, а на пари аж по обіді, відіспатися встигну… От що цікаво, на п’яну компанію, що саме шукала пригод, чи на наркоманів я тоді не наткнувся. Дурням щастить.
Мені вистачило й сірої тіні, що ковзнула вулицею мені назустріч. У місті не буває справжньої темряви, тож бачив я її цілком виразно. І навіть якщо припустити, що я у звичайному сірому собацюрі вбачив казна-що й даремно за ту палицю схопився… Хоч за палицю (звідки вона тут, на міському тротуарі?) я схопився таки даремно. Це зрозумів відразу, коли те страховисько зупинилося, блимнуло на мене насмішкуватими, розумними очима…
Хоч надто привабливою здобиччю я, на щастя, не видався. Може, тому, що вовк накульгував на передню ногу, а позаду чулися гуки погоні. Ну, я теж не став чекати отих мисливців на нечисть. Накивав п’ятами.
У гуртожитку на забиту, аж синю руку Віктора увагу, звісно, звернув. Але розпитувати, хто так його, не став. Не до того було – кинувся до сусідньої кімнати: чи нема хоч краплі горілки на компрес. Віктор відмовився: мовляв, нудить його від такого лікування, від самого запаху. До речі, й мені теж від спирту не мед… Отакі-от хвороби та ще й відсутність зайвої цікавості й зближають.
Тоді холодною водою синець відмочували, аби хоч щось робити. Хоч Віктор швидко отямився, ще жартував, мовляв, як на собаці зажило. І кривувато так усміхався. Видав версію про травматичний пістоль в руках гопника, про подробиці я розпитувати не став… от ви чули про гопоту, яка стріляє із травматичної зброї, а потім зникає, залишивши жертві й мобілку, й гроші? Я – ні.
Та це – початок. Потім дрібниця до дрібниці. Шавки, що ладні повідки порвати, аби кинутися, ні не на Віктора, а подалі від нього… «Відходняк» два-три дні на місяць. З якого б то дива? З кількох ковтків пива?.. Сіра шерсть, що інколи з’являється на речах. Хоч мало де вона взятися у цьому гадюшнику?.. Особливий блиск в очах універівських дівок. Знаєте, з яким виразом вони серіали про бізнесменів і крутих бандитів дивляться? А тут ніби й не крутелик, менеджер майбутній, на стипендію живе…
Умгу, на стипендію. Одного разу увійшли до нашої кімнати без стуку два незнайомці. Ну, на студентів вони точно не тягнули. Одні очі чого варті. По мені поглядом ковзнули як по порожньому місця, а схотілося ноги в руки… Змусив себе залишитися, навіть прикинув, що робитиму, як справді доведеться боронитися чи й сусіду допомагати, як калічити його здумають…
Я вже згадував, що не герой? Та й не було, на щастя, потрібно Вікторові моє геройство. Тож він рикнув на мене, аби вшивався. І я вшився із книгою на підвіконня у коридор. З неабияким полегшенням. Про те, як крутих парубків мочать однією лівицею краще читати, а не бачити це у житті.
Звісно, трупи тоді у гуртожитку не з’явились, не у фільмі бо живемо. Плямка крові на лінолеумі не рахується. Ну, мало чого? Порізався хто із «гостей». І у Віктора психи досить помірні, якщо врахувати від чого вони… А от Хорта вперше зіпсувала мені настрій саме того вечора.
Є такі дівчата, при яких краще рота не розтуляти. Промовчиш – дурнем виглядатимеш, щось бовкнеш – так узагалі у кретини запишуть. А що думає про мене та ж Хорта, я взагалі не переймався. Ніби їй потрібно ще й про мене думати, тоді як вона старшокласників так ганяє, що аж…
- Що, сусіда з кімнати виставив, аби під ногами не плутався? – дивиться ніби аж співчутливо, а в темних очах – недобрі іскри, чи то у передчутті незвичайної чутки, чи ще від чогось…
- Ні.
Вона чекає на більш розгорнуте пояснення, нервує. Але втримується, питає про інше:
- То Вік зараз вільний? Обіцяв задачу вирішити, а щось не поспішає.
Зайве це. Не вміє вона хитрувати, бо не звикла виправдовуватися.
- Віктор зараз зайнятий і дуже. Завтра зайди, - я не хочу нариватися на сварку. Але моїх зусиль, як завжди, ніхто не цінує.
- Що, малий, думаєш, як будеш в усьому Віктору догоджати, таким же крутим станеш? Де тобі!
Дуже хочеться кинути їй услід: «сука!» чи хоч щось на кшталт: «не твоє собаче діло!». І прізвисько собаче, а ім’я і не згадати… Стримуюся. За таких королев недороблених завжди є кому заступитися. Нащо мені це?
Дивлюся як вона гордо не йде - пливе коридором. Невже й у неї щось із Віктором? От «пощастило»! По ним же видно: як зійдуться в одному місті - в усі боки друзки полетять. Надто схожі, чи що? Хай летять, аби не у моїй кімнаті…
Розумне рішення, ну ні?
Так якого зараз прикидаю, як непомітно пристроїти куртку біля ліжка, щоб миттю схопити її? Зайвий скрип розсохлої шафи у таку ніч ні до чого. На чорта мені оте шпигування, хто гроші заплатить?!
У чому переконатися хочу? Що сусід таки перевертається – краще вже так, ніж самому до психіатра записуватися? Чи що він врешті підійде покрадьки до певної двері на дівочій половині? Приємно побачити, що й він може принижуватися, та ще перед такою?..
Хтозна про надприродні здібності – а отак вислизати з гуртожитку, що й не думає ще спати опівночі, теж майстром треба бути. Я ледь не напорююсь спершу на знайомих, а потім – на охоронця. Ой, певно, сусіда встигне відійти далеко.
То на краще. Бо вже коли розпашілий вилітаю на ґанок, роблю відкриття: я – йолоп! Календар, мо, й не бреше, так за датами слідкувати уважно треба. На блякло-чорному небі – кружало місяця. Ледь надщербне: повня. Певно, буде завтра. Чи була учора?
А що Віктор невдоволено косує на те нерівне коло, так раптом у нього очі болять від місячного світла? Чи він сам слідкує за кимсь і таке освітлення йому ні до чого. Уважно вслухається у нічні звуки. Потім рішуче звертає праворуч у якісь закапелки.
Уявляю, як от зараз повертаюся до гуртожитку, натикаюся на того ж охоронця… Стає так кисло, що чимчикую далі, за ним. Довго чимчикую. У кіно отакі-от пригоди виглядають цікавіше.
Ні, точно йолоп! Пригод йому забажалося. Дівочий вереск. Ні, не тої Хорти це було б занадто неправдоподібно. А от її сусідки. Чорт, як її? Ще, ніби, й нормальна дівчина, хоч і не дуже гарна на вроду. От де дурепу серед ночі носило?!
І головне, мене куди несе?! Там що, Віктор не впорається? Он, як кинувся у той бік! Рятівник, бачте…
Спершу я навіть подумав, що у місцевої гопоти не інакше, алергія на самотніх дівчат виробиться. І в день оминатимуть. І головне, без моєї участі.
Звірюка, що вилітає з найближчого провулку... Тут уже не до двох дурок. Не до однієї, тобто. Хорта таки була поруч. А потім дуже технічно… звезла, чи що? Мабуть, кудись шугнула, у завулок. Ага, а з того ж завулку виринула на диво гарна псина. І зла… Не згірше отого сірого жахіття.
Як чесно, то боєць з мене… «Не дуже» - то вже перебільшення. А от допетрати, що нормальній дівчині не місце серед того бедламу мене вистачило. Моя поява нікого вже й не здивувала. Не до того усім охочим помірятися силами чи втекти було. Ну, збив я мимохідь комусь вилицю, ну, ніс у відповідь розбили…
Не це важливо. Оту дівчину – Тетяну! Згадав, врешті, - відтягнув убік. Вона спершу й не сперечалася. Потім почала щось нести про те, що треба Хорту відшукати. Десь вона тут…
Добре, що справжні бійки, де усе по-дорослому, довгими не бувають. Стою збоку, притискаю оту Тетяну до грудей, аби зайвого не побачила. Щось мелю про те, що усе гаразд, Хорті її нема чого боятися: місцевим хуліганам зараз не до того…
А сам витріщаюся. Ні. Не на сліди розборки. На тих двох, що завмерли одне напроти одного, щетиняться, мовчки шкірять зуби. Чорт, вовк і собака… Нормальні б звіри не зчепилися, нема чого їм тут ділити, поступився б хтось. Але де тут нормальні?!
На щастя, сіра тінь першою ковзнула вбік. Ви колись чули собачий вий у місті? Так-от, те, що ми почули – ще гірше. Знову будуть скаржитися місцеві на засилля бездомних псів, мовляв, треба перебити, бо хіба заснеш тут?
Я ту Тетяну за руку – і до гуртожитку. Вона й не опиралася. Може, вона песикам-рятівникам і вдячна. Але слухати таке довго… Навіть не озирнулася.
Я ж глипнув назад від рогу.
Ну, із сіроманцем, з тим усе зрозуміло. Виливає тугу на сусідній вулиці. А ця? Задоволена? Вилизується від чужої крові? Зникла у нікуди?
Ні, ще сидить. Пси не виють безгучно, про себе. Але ж то – нормальні пси…
Звісно, добре, що я ту Тетяну до її кімнати доставив. Хай чекає на сусідку –переймається хоч у затишку.
А мені що робити? Стрельнув цигарку, сиджу палю. Вдруге у житті. Уявляю, як увійду до своєї порожньої кімнати. Швидко кинуся в ліжко, хай хто доведе, що взагалі виходив… І буду й сам давитися безгучним скигленням…
От хай тільки хто подумає, що я й сам – перевертень! На поганий настрій має право й нормальна людина.
***
Ну, що на Аркані – похмурий краєвид і вовк, що скаржиться на долю повному місяці, - не диво. А от що поруч пес… Ні. Зараз вони – не вороги, хоч, звісно, і не побратими. Та ще збоку, у тіні, причаївся рак. Може вчепитися у хвіст, може – непомітно спостерігати.
Ви заблукали у сутінках своєї душі. Нелегко знайти шлях, коли не знаєш, а куди ж хочеш дійти? Хоч, можливо, якраз саме Ви завітали сюди доброю волею. Ні, не полоскотати собі нерви. Є люди, хай їх і небагато, які прагнуть зазирнути до підсвідомості, аби розкрити свої приховані можливості.
При розкладі на ситуацію Аркан свідчить про те, що Ви плентаєтесь у майбутнє навмання, змучені роздумами про свою нікчемність. Якщо такий настрій для Вас – рідкість, не забудьте: сутінки бувають і перед світанком. Але якщо такий настрій – постійний гість, то варто б замислитись: а чи не схильні Ви уникати сонця? Так? Пам’ятайте: попрохати про допомогу – інколи не слабкість, а сила.
