Аркан 11 Сила («Справедливість», «Донька вогняного меча»)
Спорт – то сила. Хто б сперечався? Та зі спортом у Слов’янки якось не складалося. Поріг спортивної школи вона переступила в п’ять років. І пробула там рівно п’ять хвилин. До біса символічно, ну ні?
Справа в тому, що мати мріяла віддати Славочку у секцію спортивної гімнастики. А дівчина вимагала, аби її записали туди, де усі гирі тягають і сильні-сильні стають. Голосно вимагала. Не тому, що не вихована, а тому, що мама інакше б й уваги не звернула.
От тренер і порадив мамі краще віддати доньку до музичної школи. Гріх, аби такий сильний голос дурно пропадав, а музичний слух для сучасної естради –то й не обов’язково. Добре, що у музичній школі дотримувалися іншої думки, тож за гами Слов’янку рідні засадити не змогли.
Про дитячу мрію стати «сильною-сильною» дівчинка не забула. Сила ж бо завжди викликає повагу. І вже тому – річ корисна. Кілька разів вона пробувала сама влаштовуватися до секцій, здебільшого, бойових мистецтв, але чомусь не затримувалася там. Тим більше, що мріяла Ярослава не про спортивну славу. Чорт, ну як із таким іменем уникнути дурнуватих каламбурів?!
Так-от, Славі-Слов’янці було начхати на спортивні п’єдестали. Хоч тільки неуважна мати могла докоряти, що у неї нема достойної мети. Ще й як є! Хіба бажати завжди і у всьому контролювати своє життя і не поступатися нікому цим почесним правом – то недостойна ціль?
Звісно, при такому підході не завадить і дрібка фізичної сили, бо як завоюєш повагу у хлопців-товаришів? Тож доводилося займатися зарядкою – самотужки, але без жалю до себе і навіть обливатися холодною водою. Хоч останнє – то жах, гірший, ніж підгоріла манка з грудками.
Для дівчат, аби вони визнавали авторитет Ярослави, у молодшій школі було доста відмінного навчання, потім – її гарної пам’яті. Що не кажи, приємно мати серед знайомих отаку «живу енциклопедію», яка з однаковою легкістю може пригадати як назву маловідомого альбому якоїсь групи, так і те, про що позавчора торочив на уроці вчитель.
Та головне, то навіть не приязнь знайомих, хоч, що не кажи, приємно. Головне – вона швидко навчилася жити, як хотіла.
Із хлопцями гайнути до ріки або влаштувати гру в піжмурки на новобудові, до якої й підходити близько забороняли? Запросто! Піти на концерт емо-групи, хоч у школі добрим тоном вважалося переходити на інший бік вулиці, як зобачиш тих емо? У чому проблема, як настрій є?! Запевнити випадкових знайомих, що добре вмієш триматися в сідлі й гайнути у двогодинну кінну екскурсію, хоч не дуже уявляєш, з якого боку залазити на того коня? Та легко! Ну, тобто, не зовсім легко, вночі піврукава піжами довелося зжувати, аби мати на стогони не прибігла… Буває.
Головне, Слов’янка переконалася у власній силі. Настільки, що врешті навіть перестала собі доводити це: і так зрозуміло. Друзі не сперечалися. Батьки? Ну, їх інше цікавить... Це – нормально.
Мати - от переймалася, що інші дівчата у віці Слави… А донька й рада знову бігати у драних джинсах і з короткою зачіскою – здалеку від хлопця не відрізниш. Батько потискав плечима: закохається – почне мазатися косметикою і натягне пояс замість спідниці. Цього хочеш?
Слов’янка стиха пирхала. Таких, у коротких спідницях, греблю гати. А вона – одна. Кому не подобається – на інший бік вулиці ласкаво просимо!
А ще, не всі хлопці на короткі спідниці западають. От Макс, наприклад… Від цього кому легше?
Нащо тільки не варто пригадувати зайвий раз про ті півроку, коли Слава ходила у романтичних довгих спідницях та блузках із оборками! Сильна особистість вміє пристосовуватися до обставин із гідністю. До смаків того, хто їй подобається, скажімо.
А от зробити так, щоб після отої клятої розмови: «ти – класна, справа не у тобі… невже краще, аби я тобі брехав?»... Так от, після такої розмови зробити, аби знайомі тебе не жаліли, а поважали…. Тут однієї доморощеної філософії замало, ну ні? Можна пишатися. Хай йому, такому пишанню!
Тож варто не пригадувати усякі дурниці, а уважніше слухати схвильовану подругу, що вже півгодини торочить про щось для неї важливе.
- Слов’янко, ну, що я могла зробити?! Ти от змогла б отак, дивлячись знайомій, з якою ще до першого класу ходила, просто в очі, ставити ультиматум? Або приходь без хлопця, якого кохаєш, або взагалі не з’являйся на дні народженню?! Змогла б?!
- Та легко, - щиро відрізала Слава.
- Так то ж ти…
- Лід, чекай, я правильно второпала? Ти хочеш, аби я з’явилася із подарунком і посмішкою на твій бьоздник, де буде отой… Макс? Та ще й не куди, а на природу за місто?! Це тобі що, квартира, з якої злиняти можна, якщо що, тут доведеться в наметі до ранку терпіти!
- А ти часто так линяєш посеред свята, що досвід маєш?! – не втрималася Лідка. Потім пригадала, що наступ – то не завжди кращий захист. Принаймні, не в цьому випадку. Тож змінила тон. Глянула винувато: - Можна і без подарунку... Ти ж знаєш, я ледь не з кров’ю з предків дозвіл вибивала на оту ночівлю за містом. Як мати дізнається, що тебе там не буде, то й усе свято нанівець! Вона так і сказала: Славі ще можна довіряти. У неї хоч щось в голові є, а в решти компанії… Вона ж татка змусить з нами на всю ніч залишитися! Точно тобі кажу!
Крити не було чим. Мати Лідки таки може… З найкращих міркувань. То ж маєш на вибір: або усеньку ніч ввічливо всміхаєшся колишньому хлопцеві і його новій дівчині. Мовляв, мене не обходить, що там, після мене, бо розсталися ми друзями. Або псуєш свято усім без винятку знайомим, що вже зо два місяці про вилазку без дорослих. Це круто – отакий день народження! Зірвати його - містом ширитиметься чутка, що Слов’янка, насправді, - слабачка, яка бігає від неприємних зустрічей. Багатий вибір, так?
Цікаво, судома від нещирих посмішки буває? Схоже, є нагода перевірити на практиці.
Врешті, отак розмірковуючи. Слов’янка у глибині душі ладна була визнати, що трохи пересолює. Намети, вогнище, гітара… Лідка рада буде… Це варте деякої плати.
До того ж, інколи ж щастить. Раптом той Макс не зможе чи й не захоче з’являтися на святі? Чи Лідкина подруга виявиться таким страшком, що хлопцю варто буде щиро поспівчувати? Чи…
Доста! Отак і стають слабаками, зациклюючись на дурних думках та спробах обдурити саму себе. Хоч саме такі думки й допомогли їй з’явитися на призначене місце. Вчасно, хвилина в хвилину. Із подарунком та із посмішкою на обличчі.
А потім завертілося. Добре, що хлопців у компанії вистачає. Сила силою, але емансипація і надто рівний розподіл важких фізично обов’язків – то вже дурість, а не справедливість. Однак, не дуже то посумуєш, коли час ставити намети, збирати хмиз та мало ще чого?..
Сум – гидкий, липкий, мов мокра вата, – почав дбайливо встелювати денце душі, як і личить, трохи пізніше, у сутінках. Серед щирих тостів-побажань, радісних ахів іменинниці над подарунками, відблисків вогнища й ковтками дешевого вина. От чорт. Завтра, певно, усі шукатимуть благодійника, який би вділив пігулку проти головної болі.
То – завтра. А зараз усі певні, що все – чудово. Навіть Макс, що спершу сидів із таким виглядом, немов його привели не на гулянку, а на допит, заспокоївся. Глянув таки, швидко, із вдячністю, і відвернувся.
Навіть до гітари потягнувся. Оце вже зайве! Грати із них ніхто не вмів, якщо чесно. Так, бриньчати. Он там, на іншому боці річки, справді, грали та співали здорово. Та що їм до чужих розваг? Однак чомусь саме виступ Макса став останньою каплею.
Слов’янка скочила на ноги так стрімко, що всі втупилися в неї. Це добре. Доводиться недбало посміхатися. Бажання заревіти зіщулюється у маленьку грудку десь у закапелку душі.
- Я ще гостей приведу, щоб ми точно не засумували, добре? Отам, - кивок за річку, - співає моя гарна подруга. Вона – солістка місцевої групи і, певна, не відмовиться заспівати для нашої іменинниці.
Здається, їй пощастило ошелешити усіх приятелів скопом. Хоч більшості ідея видалася хоч і несподіваною, але вдалою. Хіба погано, отак несподівано вдосконалити програму вечора?
Залишалося сподіватися, що Ольга-Хельга, як її звали на концертах, якраз відзначає щось приємне зі своєю командою. І вони вже у такому настрої, що не дуже здивуються пропозицією не подруги, будьмо чесними, непоганої знайомої.
У якомусь раптовому отверезінні Слава усвідомила це так чітко, що навідріз відмовилася від проводжатих. І зовсім не через дурнувате бажання зайвий раз довести свою крутість. Швидше, аби не мати свідків, коли їй відмовлять.
Та й скільки тут іти? Міст на той бік ріки, до іншого вогнища – зовсім поряд.
Поруч-то поруч. Однак, шляху вистачило, аби дійти до очевидної думки: варто просто зателефонувати Хельзі на мобільний, а не виринати примарою із світлих літніх сутінок і лякати людей.
Мобільний Слов’янка із собою прихопити дотумкала, а от користі від цього… Ну, хто звертає увагу на дзвінки телефону, відтягуючись на природі? Тільки не Хельга.
Тож в результаті Славка лише впустила чохол від мобільного у який рів неподалік від мосту. Гарний чохол, сама бісером розшивала. Добре ще, той рівчак виявився не таким глибоким, а мобільний – із гарною підсвіткою. Настільки гарною, що Слов’янка не лише розшукала загублене, але й знахідку винишпорила.
Що, хотіла урізноманітнити свято подруги? Тоді пощастило.
Як не Слов’янці, то «знахідці» - кошеняті. Який гад запхнув малого у пакет, а той пакет туго зав’язав?! Шкода, не дізнатися, а то добре було б і його отак. У пакет. Добре ще, що кішки живучі, як… як кішки, врешті.
І ще, добре мати серед знайомих божевільних. Нормальні точно втратили б мову, побачивши вимащену подряпану Слов’янку із тим знайдою, що виглядав, звісно, не краще. А так, хай і ошелешена, Хельга лише запропонувала сісти ближче до вогнища і спробувати заспокоїтися.
Поки хлопці із компанії Славки - добре хоч без Макса – із вибаченнями з’явилися у чужому таборі, розшукувати «втікачку», та встигла трохи оговтатися. Залишалося сподіватися, що й виглядає вона вже спокійною та сильною. Якраз час згадати, що сюди її занесло не лише тому, що ближче було від того клятого рівчака, а через запросини.
Хельга, на щастя, не відмовилася. Її зараз більше цікавила подальша доля кошеняти. Ніби й так не зрозуміло, що завтра чи то вже сьогодні Славці доведеться принижуватися перед батьками, обіцяючи їм відмінне навчання, аби залишили хвостате придбання вдома...
Тож перед схвильованою Лідкою з’явилися чималою компанією.
Кошеня вже встигли оглянути, зрозуміти, що тут, аби не заважати коту, він сам оклигає. Тож обмежилися спробою нагодувати тваринку та влаштувати її на ночівлю. Поки Славка розмірковувала, який куток намету для цього –найзручніший, інші переключилися на новеньких.
Мо, не всі погодяться, але випадки, коли на формальності та ніяковіння нема ні сил, ні бажання – то не вигадки із книг. На думку Слов’янки – цей випадок став непоганим підтвердженням відомої тези. Звільнившись, вона опинилася у колі як не друзів, так непоганих знайомих, що гаряче обговорювали музичні новинки, вишукуючи пісню, відому всім.
Ну, а всі оті щирі домовленості про півгодинки, після яких усі підуть спати, бо ж завтра, - сьогодні, тобто, - вставати ще якось треба… Ну, в такі присягання, певне, навіть наївні дорослі не повірили б. Сама Славка твердо намірилася влягтися спати останньою. Як вже завітала на свято – то варто скоштувати його до останньої миті. І плювати на те, що Макс час від часу, навіть підспівуючи (ох, краще б робив це пошепки! Але хто на це натякне власнику гітари?)… Так-от, навіть старанно підспівуючи, він інколи кидав на Славку напружені погляди. Нічого, їй не вперше перемагати.
Хоч дивно, зараз ота потайна боротьба – гіркувате доповнення до цікавої, врешті, здибанки – відступила навіть не на другий, на дуже далекий план.
А на першому… Що насправді було на першому плані Слов’янка зрозуміла випадково. У раптовій тиші – бувають отакі от миті мовчання й посеред загального галасу – вона виразно почула тихеньке нявкання зі свого намету.
Не лише вона, звісно. Тож припущень і порад: малий капризує, випробовуючи нову господарку на міцність; кошеня злякалося у незнайомій обстановці; знайді раптом стало гірше; котам не сняться кошмари? а от цьому наснився - та чи й дивно? – вистачало.
Хельга ніколи не була майстринею компромісів – як робити що-небудь, то на повну. Але тут досить дипломатично запропонувала не перетворювати вечір на диспут із звіриної психології. Хай Слава просто забере малого з намету, покладе собі на коліна чи поруч – і все вирішиться саме собою.
Це було заманливо: і сумління не матиме привід гризти; і плани не надто постраждають. І вже точно ніякому дурню не спаде на думку, що Слов’янка піддалася слабкості.
І що, через думку якогось дурня, ну, хай не дурня – розумника, треба витягти кошеня із зручної постелі? Здавалося б. що такого? Справді, невже рятівниця не має права виволокти врятованого у галасливе юрбище – для неї галасливе, а вже для такого малого?! – у шквал незнайомих звуків, запахів, відблисків багаття?
Що найгірше, Славка і сама добре розуміла, що надто людські думки приписує кошеняті. Що породиш, не було в неї досвіду спілкування із домашніми улюбленцями.
І все одно, вона встала, не принижуючи себе дурнуватими поясненнями, кивнула замість прощання і - першою - відкололася від компанії. Залізла до намету, прилаштувалася поруч із знайдою. Кошеня ніби зрозуміло щось, перестало галасувати, притиснулося ближче і тихенько замуркотіло.
Це добре. Хто сказав, що коти муркотять ледь чутно? Чи не той дурень, що вигадав, що можна плакати зовсім безгучно?
От тільки не треба думати, що то – сльози слабості. Можуть же виступити кілька сльозинок від диму багаття від втоми, від… Ну, добре, як хто хоче –може думати, що сьогодні Слов’янка виявилася не такою вже й сильною. І навіть програла. Переконати її саму у цьому було б не так просто. А сльози… Що сльози? Буває…
***
На картині молода дівчина ніби аж без зусиль підкорює велетенського лева. Хоч Аркан символізує не фізичну, а душевну силу.
В особистому розкладі Аркан – підтвердження: справді, у цю мить Ви – господар власної долі. За єдиної умови: якщо Ви дійсно володієте внутрішньою силою й впевнені у власній правоті не через гордість. А тому що це – справді так.
І ще, карта Таро підтверджує: Ви закохані у життя усім серцем. Настільки, що одні заздрять Вам, інші – не розуміють. Так, є ті, що захоплюються. Однак, підтримання отого захоплення у сторонніх… чи це – достойна мета для справжньої сили?
От, скажімо… Нелегко навчитися до кінця опанувати найрізноманітніші сили, що сплелися у Ваш характер. Так не весь же час лише з левами змагатися?
