Цей вічний лондонський дощ… Я знову іду по Ґрін- Стріт без парасольки і ніхто з лондонців і не запропонує її. Хоча навіщо? Мокре волосся, сіра куртка, мішкуваті джинси, босі ноги, здивовані погляди «дощовиків» і безглузді запитання на кшталт «what with you?». Нащо ви про щось мене питаєте!? Хай вас не «колише» те, що зі мною сталося!!!!!!!! Ніколи не забуду! Ніколи! Хай він буде проклятий! Чорт, ніколи, ніколи мені ще не було так погано! Це він винен! Він! Вам нізащо цього не скажу, бо все – одно не зрозумієте. Ще й дощ… Як він зараз тут доречний! Хоч сліз не видно. Тьху,та кого я обманюю? Себе? Позаду чуються швидкі кроки. Оглядаюся і бачу… його. Біжить, задихається, втомився, але мені вже його не шкода. Майже наздоганяє і просить почекати, проте мене вже, вибачте на слові, задовбали його брехні і зізнання у вічному коханні. Я знаю, що так не кохають. Починаю втікати, розштовхуючи суцільний потік прохожих(чорт, як їх тут багато, незважаючи на ливень), але трохи заважають балетки в руках. Викидаю їх у фігурний фонтан і захекуючись біжу далі. Оглядаюся – біжить. Нашвидку запитавши в якоїсь «леді» де залізничний і аеровокзали, вирішую бігти до залізничного. Якраз, як на зло, немає автобуса чи маршрутки, щоб доїхати туди. А він все біжить за мною…
Добігла до каси і ледве схопила квиток, що його видав автомат, бачу рушив мій потяг. Я рвонула з місця і ледве вскочила на ходу у якийсь вагон. Оглянулася, а він уже не встиг ускочити. Кричав і ледве не кинувся під потяг, але хтось відштовхнув його. А я вже поїхала… Сіла в тамбурі, сперлась ліктями об коліна дала сльозам волю. Я ніколи не забуду тебе, Джоні. Твої очі, руки, обличчя, волосся, твій образ. Будеш завжди у моєму серці, але вже ніколи ми не будемо разом. Занадто довго я була тобі вірна, а ти – навпаки. Я тебе прощала, Джоні. Завжди прощала. Тепер ти пробач мені, Джоні.
Я стояла, а дощ…
Цей вічний лондонський дощ…
Р.S.я нічого більше не скажу, бо це останнє прохання Джоні до мене… і я його виконаю…
