Після досить виснажливого робочого тижня треба трішки відпочити. Тому входжу до своєї улюбленої кнайпи в нашому досить тихому і спокійному райончику. В кнайпі ще тихо та пусто - на думку спадають відразу асоціяції зі залом нічного залізничного вокзалу, який живе в передчутті передсвітанкового прокинення, після якого в одну мить все перетворюється до невпізнаності: все тут знову збентежено бігає туди-сюди, хаотично рухається, хвилюється, стрічається, розлучається, розбігається і знову ударяється об тіла одне одного, наче горошини об стіну, чи то вирує наче атоми води під час своєї кульмінації - моменту закипання. Отже, я ввійшла. Повільно та прискіпливо роздивляюся довкіл - все, як звичайно, все так, як вже за стільки років звикла: ОК, моє улюблене місце біля вікна в кутку спокушає своєю затишністю, бо звідси я дуже люблю дивитися на хоч і тонкі, проте міцні, стрункі, високі тополі, які також люблять колонізувати-окупувати для свого рослинного існування простір побіля вокзалів, колій, узбічь запорошених битих польових шляхів десь глибоко у провінції - тобто люблять весь той простір поза цівілізаційним хижим намаганням-здобуванням висотних (хмарочосних) рекордів та іншого безглуздя техно-прогресу. А ще тополі полюбляють рости у степу, точніше, на самому його кордоні, на межі між степом та лісостепом, де вже жодна інша органічна чи неорганічна маса не змагається задля здобуття призу висоти, але лише довжини нескінченних доріг та широчіні безкраїх рівнин - гуляй, вітер, гуляй, поле! О, так! Я так люблю дивитися на цих ніби примандрувалих напівстепних духів з відкритих всім вітрам і буревіям неозоростей, що ніби ненароком заблукали аж сюди, у центральну Європу, в саму її середину, в саме її серце, затиснуте поміж двох головних блакитних артерій - Ельбою та Дунаєм, що відпомповують його стукіт, його зновузроджену джерельну кров: воду струмків з гір Шумави - "дику воду" Влтави та безліч приток до Європейської "амазонії" - мережі Дунайського басейну до морів, що так нагадують легені континенту - на півночі до Балту (тут народжуються вітри, що дмуть аж у степах), та на півдні спочатку до Чорномор´я, пізніш до Середземномор´я, а відтак ріки знову зливаються аж в Атлантиці. У серце Європи, затиснуте та пульсуюче поміж ребер та хребтів Альп, Крконош, Татр та Карпат...
Чому ще люблю бути біля того свого вікна? Це, звісно, ще й просто практична причина (а як же інакше без неї?) - взимку є під ним гаряча батарея, з якої сочиться затишне, наче домашнє, тепло, а влітку, коли особливо спекотно, сюди через відкрите вікно та через сітчасту гойдливу на протязі фіранку струменить з-над ріки рятівне холоднувате свіже повітря. І особливо люблю, коли у цій кнайпі є хвилини спокою і коли не верещить "чарівна скринька" - музичний Джю-бокс - тоді я маю щастя за гальбою золотистого напою - чеського пива - вслухатися у шелестіння листя у вежах тополиних крон, спостерігати за його мінливим сріблястим мерехтінням на сонячному світлі.
Ось приходять перші люди. Вони входять у приміщення, притрушені снігом - так, начебто були благословенні самими небесами: пушинки сніжинок деякий час іскряться маєстатним сяйвом на волоссі та ніби королівськими горностаєвими комірами мантій на плечах - сліпуче, вражаюче! Але вже через якусь мить вся ця краса зникне з голів та плечей: кристалики шовкового сніжного мережива переміняться на спалахи діамантових іскринок та, нарешті, на перлинки крапель, після яких ще через мить залишаться лише мокрі мініатюрні острівці вологи, якi, коли дивитися на них з відстані, ніби нагадують цятковану техніку живопису імпресіоністів (техніка поінтилізму - з франц. "point = крaпка") - бо лише з відстані всі ці цяточки з´єднуються, зливаються в один, хоч і з розмитими контурами, але таки образ. Aкварель природи.. Так ось і в цім випадку зі сніжинками, що тануть та ніби німбами, що розчиняються під жовтявим світлом електричних лампочок над головами, з безлічі краплинок стає поволі одна велика, темна, волога безформна (аморфна?) плямище. Ця пляма - таємниця переміни та проминання, точніше - вже лише її, триваючий свій відлічений час, слід, поки зовсім не висохне і не випарується так, як часто собі уявляємо, що так само випаровується і здіймається у небо людська душа з мертвої оболонки - тіла...
Чому так люблю дивитися з вікна, з будь-якого вікна: з домашнього, робочого, з вікна потягa чи то автобусa, з вікна вокзалу та ось звідси - з кнайпи? Дивилася б годинами, днями, місяцями. Зараз є небувала для сучасної Європи зима - сніговій, спражня хурделиця така, яку вже давно ніхто не пам´ятає - це тепер лише у горах можна на таку натрапити, або на далекій півночі.. Арктика... так манить своєю крижаною недоступністю і вічною мовчазливістю снігів, довжелезної білої ночі та чорного дня, що тривають місяцями...
Так, зараз зима - мої міфічні тополі під навалою дедалі густішого снігопаду ніби поснули... Трохи далі височіє над рікою Влтавою скелястий пагорб, на якому урочисто мріє і, здається, що в нашому XXI столітті заснув так само, як впадають у летаргію дерева взимку, очікуючи приходу тепла весняного сонця, костелик з невисокою вежею та дзвіницею. Це костелик св. Яна Непомуцького (нар. приблизно 1340). - покровителя Чехіі, католицького святого, опікуна рибалок, човнярів і млинарів, охоронця проти повеней та інших природних катастроф, пов´язаних з водою. Отця Яна було кинуто у ріку в мішку, i він помер таким чином мученицькою смерттю, після чого за переказами на місці його скону за кілька днів у Влтаві очманілим від подиву рибалкам з´явилося непорушене тіло загиблого і над ним - перстенець великиx зірок, вони кружляли і мерехтіли над водою, наче болотяні вогники над мочарами.. Св. Яна Hепомуцького митці часто зображають з пальмою - символом перемоги та зірками довкіл голови, що ж є нетрадиційним зображенням святих, адже зорі довкіл голови - це передусім символ Діви Марії. Брутальну смерть св. Яна могли запричинити два фактори: або ревнощі і гнів короля, або ворожнеча з архиєпископом Яном з Янштейна, вірним слугою якого і був Ян Непомуцький. Або ще причиною смерті святого був нащасний збіг обставин та комбінація двох фактів: незраджена таємниця сповіді чеської королеви та довготривалий спір з архиєписком, на володіння i владу якого зазіхав сам король. Легенда оповідає, що чеська королева приходила сповідатись саме до отця Яна. Дізнавшись про це, король забажав дізнатися таємницю сповіді дружини, оскільки підозрював її у зраді. Він запросив священика до себе, та після невдалих спроб дізнатися таємницю сповіді королеви від о. Яна, вирішив "витрясти" це з нього. Говорять, що король власноручно катував о. Яна цілу ніч, проте він так і не видав таємницю своєї розмови з королевою. Уранці священик ще був ледь живий, та король злякався і, щоб приховати свій страшний вчинок, скинув понівечене тіло з Карлового мостa у Влтаву. Незадовго рибалки знайшли труп священика, і злочин було викрито. Отця Яна було у 1729 р. канонізовано. До теперішніх днів з останків св. Яна Непомуцького залишилося тільки передпліччя, яке і зберігається в соборі св. Віта. Такі ось факти з домішками легенди.
З водою пов´язані, як видно, не лише прадавні міфи та легенди - з водою як життєвонеобхідною речовиною є пов´язана вся історія людства. Недаремно всі міста і селища засновувалися на берегах рік чи інших природніх водойм. Ріка, що пропливає повз моє вікно, несе свої сизі води до Ельби, де зливається з нею трохи північніше біля підніжжя фортеці міста Мєльнік, а відтак вже у руслі Ельби велично пливе у північно-західному напрямку аж до вод Північного моря. Колись у V-VI ст. н.е. древні слов´яни, які вийшли зі своєї прабатьківщини звідкілясь з Вісло-Дніпрово-Дністерського межиріччя, йшли на захід подалі від небезпечності відкритих степів у пошуках нових, багатих на врожай земель, щоб там змогли заснувати свою нову домівку.
Якщо слідувати за течією Влтави трохи на північ від кнайпи, де я щойно пригубила ковточок пива, на протилежному березі можна побачити давній Вишеград - височенну скелясту кручу, на якій було засновано понад тисячу років тому (десь у другій половині X стол.) княжий палац, з якого і почалося місто Прага. Hа цьому місці ще й досі можна зачаровуватися залишками стародавньої фортеці, вцілілими мурами княжого граду, величним новоготичним храмом св. Петра та Павла з двома височенними дзвіничними вежами та всенародно відомим кладовищем з назвою "Славін", де поховані найвизначніші чеські особистості. За легендами саме з цього вишеградського пагорба за тихих імлистих світанків над дзеркальною гладінню Влтави пророчила красуня княгиня Лібуше майбуття чеського племені. Княгиня Лібуше – один із міфічних персонажів чеських народних легенд. За переказами вона була дружиною першого чеського князя Пржемисла Орача і наймолодшою дочкою воєводи Крока, її старшими сестрами були Казі і Тета. Казі була знахаркою-цілителькою, Тета розмовляла з духами, а Лібуше була ясновидкою. За бажанням свого батька після його смерті Лібуше стала княгинею племені чехів. Одного разу вона послала своїх людей, щоб знайшли чоловіка, котрий в долині біля ріки теше поріг із дерева - там, на цьому місці треба поставити град (Вишеград - від з´єднання слів "високий" і "град"), після чого "постане місто велике, його ж слава зірок торкатися буде" і ім´я цього міста буде Прага. Історія про Лібуші та Пржемисла є записана у хроніці Космаса з початку XII століття).
І чомусь саме взимку Вишеград виглядає чи не наймаєстатніше - особливо це відчутно в поєднанні чітких геометричних контурів фортеці та стрілястих, наче ракети, веж, підсилених графічними штрихами білої і чорної: снігу та темінню каменя. Вода - цей символ вічності і проминання, життя - у вигляді зміїстої ріки під Вишеградом i вода у сконденсованому стані - снігу і льоду - на самому Вишеграді. Чи не дивовижний збіг? Ось, може, ще й тому я тут, у серці Європи, як емігрантка умовної "другої хвилі" (у сенсі, що "перша хвиля" вже була понад тисячоліття тому) з України не надто почуваюся чужою? Бо тут все таке до болю схоже, і водночас – різне.
На передньому плані моєї завіконної картини - дорога та трамвайні колії. Дім, в якому розташована кнайпа, є так приблизно з кінця 19. століття - століття, тобто саме тієї доби, коли зустрілися два світи: старий монархістичний ієрархізований релігійний "порядок" та новий вільнодумний "непорядок" впритул до анархічності, наслідками якого були революційні потрясіння, війни та катастрофи тоталітаризму 20 ст.; це була доба, коли віра в Бога замінилася за симптомами пророцтва Ф. Ніцше новою вірою в людського бога, у чорну силу фрейдистської підсвідомості; доба, коли нищівне стрітення було неминучим, після чого настала глибока тріщина у свідомості людства, розкол, схизма - ця нова віра у всесилля людини стала догмою, вона звільнила з прив´язі, з ланцюга страшного звіра: наші ненаситні і наймогутніші у прикметній своїй масовості інстинкти. Hастало роз´єднання світу зовнішнього та внутрішнього. Наш триєдиний Все-Світ зримого і прихованого (Г. Сковородa) розпався, розтрощився на безліч скалок. У Європі цей розпад почався ще раніше: Вселенна з її сімома таємничими небесними сферами та з геоцентризмом почала розпадатися ще за М. Коперніка та Галілео Галілея, на її місце приходить раціоналізований ренесансний і постренесансний антропоцентризм та геліоцентризм, за часів Ф. Ніцше впали останні оборонні мури, які розділяли божественний світ від світу людей, а ейнштейнівська теорія відносності стала імпульсом для поступової загальної релятивізації у філософії і нашого будення, для одночасного як віддалення, так і небезпечного приближення, точніше перемішання, змішання воєдино сакральнoї табуїзованoї дистанції між людьми і Богом: то не Бог торкнувся людських душ, то люди своїми нечистими загребущими руками доторкнулися до Божого серця - і знову Його розіп´яли... І все ж, надія таки ще є - Всевишній дає людям надію на справедливе Царство Боже. Треба лише вірити, хотіти повірити, прожити, пережити, переболіти і відболіти самих себе, свою душевну хворобу і свій час - і знову дати опір безвір´ю та бездуховності. Повірити, що Любов і Таємниця Буття таки існують. Екзистенціалізм - це не свобідна „залізна воля“ Ф. Ніцше чи закон неопирання Ж.-П.Сартра - так званa "свободa" вибору перед грізним обличчям невідворотності, фатуму, бо передусім це - біблійна правда, Божа Істина - біль і крики відчаю Єремії в пустелі (С. К´єркеґор), це біль, смерть, і воскресіння Боголюдини (В.Соловйов). Отже - Таємниця і Любов у нас, в наших душах. О, куди це я вже зайшла! Стоп-стоп, нікого не хочу повчати, проте в цих питаннях дуже важко обійтися без пафосу протирічливості, пафосу суперечностей і пафосу шукання відповідей на те, що людським розумом важко збагнути та й чи взагалі можливо. Мене тепер цікавить: чому саме ці думки у мене з´являються вже лише при єдиному погляді на невеличкий костелик чи церковку? Не буду зараз згадувати про великі найвизначніші храми, катедри, собори, наповненi возвишенним мистецтвом і красою, чи про намолені тисячами віруючих душ місця паломників.. Чому саме ось цей маленький храмик на пагорбі в притінку тополь чи розквітлого за травневого Великодня бузка? Чи церковка зі старезним цвинтарем покинутого чи вже ледь жевріючого життям якогось українського хутора, схована десь у приліску? Чому саме це Священне Тихо? Чому ця Тиша викликає в мені стільки емоцій, навіть думаючи про це у кнайпі, яка зараз поступово наповнюється голосами та музикою, і де немає жодної Тиші? У кнайпі в будинку з часів епохальних зламів людської психіки: свідомості, підсвідомості, але Слава Богу, що ще не несвідомого (К. Ґ. Юнґ) - бо це є найглибша і найвіддаленіша, наче підземне джерело, точка зіткнення, зустрічі з парадоксами, з Твоїм Царством, Боже - щось таке водночас світле і темне, як антимаса у Космосі - такe незбагненне і таємниче.. Ось і сиджу я зараз біля вікна та спостерігаю, переповнена думками та почуттями, за снігом, що злітає і тихо пристає на вітті, дахах будівель і авто, паркані, застеляє колії і дорогу білим простирадлом, а повз вікно проїжджають неквапом трамваї, їхні дзеленчання та стукіт коліс, а також дні, ночі, осені, зими, весни, літа, життя...
Переміна. Проминання. Рух і спокій. Динаміка і статика.Таємниця константи хаосу і системи. Константа миттєвості і Вічності.
Бог, Світ, Вода, Життя: моя ди-(тинна)-станція.
