Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46476
Рецензій: 90675

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Невдалий день

© Уляна Галич (Консуело), 24-07-2010
Броньоване службове авто Валерія вже близько п’яти хвилини стовбичить на перехресті, в очікуванні зеленого світла. Чоловік не любить вимушених затримок, але ще більше не любить порушувати правила. На них тримається увесь відомий йому всесвіт, – усе, заради чого він живе, працює, дихає. Правила й закони цивілізації та необхідність їхнього дотримання – для нього це поняття нерозривні. Що з того, що траса порожня і давно можна було б рушати – ба, навіть можна було не зупинятися, – Валерій цілком осмислено гальмує біля світлофора і чекає… Та зеленого світла все нема й нема. Схоже, світлофор просто зламався. Чоловік розгублений.
Сьогодні взагалі якийсь невдалий день. Спершу з роботи відпустили на кілька годин раніше, – а це само  собою нечувано. Колеги перешіптувались, що Великий Бос  підчепив якусь підозрілу мігрень – і начебто завтра прибуде бригада експертів-вірусологів, обстежуватимуть усіх, будуть робити якісь аналізи… Коротше, – купа зайвих проблем. Для їхньої компанії будь-які сторонні відвідини ніколи не були аж надто бажаними, тим паче зараз. Така вже специфіка галузі секретних військових розробок.

Навіть епідемія невизначної модифікації грипу та її наслідки не стали для них завадою, не змусили припинити роботу. Занадто великі гроші стояли за всім цим, занадто глобальні інтереси ризикували бути зачепленими. Як один із провідних співробітників компанії, Валерій може розраховувати на максимально доступний рівень гарантій та комфорту навіть за цих скрутних обставин. Ті високотехнологічні знахідки, що їх невтомно продукує його мозок, дають чоловікові почуття безпеки, фінансової стабільності й захищеності. Звичайно, за останній час ці почуття неминуче похитнулися, проте назагал Валерій залишився тим самим заможним, самовпевненим і трохи недалеким програмним інженером першого рангу, яким і був до всієї цієї карамболі з епідемією.

За міркуваннями спливають хвилини. Світлофор блимає кілька разів, проте і далі знущально світиться заборонним червоним оком. Валерій тягнеться ногою до педалі газу, аж раптом…
Усім ваганням приходить кінець, коли на тротуарі, вистрибнувши з кущів, з'являється воно – одне із тих створінь. Валерій називає мутантів створіннями, проте більшість вцілілих городян значно категоричніші  й не добирають слів… Кровожерні виблядки – ось як переважно їх кличуть. Найгірше те, що всі мутанти – насправді вчорашні твої колеги, друзі, родичі. Люди, яких ти раніше зустрічав на вулицях, з якими вітався, ходив на пиво, займався сексом…
Щоправда, тепер вони виглядають трохи інакше. Наче втілились у життя водночас усі найхимерніші фантазії голлівудських кіношників і майстрів хорору.
Істота пересувається хильцем, із видимими зусиллями, з її майже голого, вкритого струпами  і свіжими язвами тіла постійно витікає бридка на вигляд субстанція, з рота котиться піна. Людська подоба утрачена безповоротно. Валерій морщиться від огиди.
Та раптом з-за рогу вигулькує ще одна проява. Цього разу мутант ще зовсім свіжий, так би мовити, сильний і голодний. Спочатку він звертає увагу на машину Валерія,  наближається, принюхуючись, – але потім якийсь напівзвірячий інстинкт вказує йому, що ця здобич недосяжна. Виблядок повертається в бік  свого брата по нещастю. Слід сказати, той виглядає аж геть не апетитно, проте новоприбулого, схоже, діймає голод. Блискавично кидається він до слабшого невдахи, той не встигає навіть оком кліпнути, якщо в нього ще взагалі збереглися очі, звичайно. Агресор кидається на свою жертву, наче справдешній хижак, валить її на землю, і впивається зубами просто в горлянку. Нещасний без п’яти хвилин обід мутанта ще трохи дриґається, потім затихає.
Валерій якийсь час зачаровано спостерігає за цим процесом пожирання слабшого сильнішим, а потім таки виринає з дивного екстатичного стану свідомості, глипає на вмонтований у панель приладів годинник і тисне на газ.

Звідки взялося це лихо, Валерій не знає. Як не знають цього і найвищі посадовці міністерства охорони здоров'я. Трохи загальнодоступної інформації, викладеної в неті – от і все, що відомо про цю загадкову епідемію,  яка, позатим, на протязі останніх двох місяців скосила силу-силенну народу.
Коли інфекція проникає в організм, деякий час ніякі зовнішні симптоми не виявляються.  Жодного болю, судом, лихоманки. В цьому й підступність захворювання. Коли з носа починає виткати брунатний слиз і чорніє шкіра, людина розуміє, що заразилася – проте вже занадто пізно. Хоча це не означає, що відразу настає смерть.
О, ні!
Протікання хвороби може тривати від кількох днів до кількох тижнів, – або й довше. Наразі займатися детальним вивченням цієї напасті просто нікому – люди рятуються здебільшого випадково… Ніхто не знає причин, чому одні виживають, а інші – гинуть.
Ті, що продовжують існувати в інфікованому стані – розкладаються живцем, загнивають зсередини. Валерієві доводилось бачити, як із мутантів облітають клапті відмерлої шкіри, наче якась смердюча луска, як відвалюються пальці, як вилазять назовні нутрощі… Приємного мало, чесно кажучи, проте він витримував. І далі витримає,  він досить сильний для цього. От іще якби не… Не той випадок.
Прикрий інцидент. Це був лише прикрий інцидент і Валерій воліє про нього якнайшвидше забути.
Він їде додому, в герметично закриту оселю, де є все, що може знадобитися людині – екологічно чисті продукти харчування і вода, басейн, тренажер, величезна бібліотека і домашній кінозал, а найголовніше – кохана жінка, з якою у них – трохи пізніше, ніж планувалося, проте неодмінно – буде купа симпатичних дітлахів. Своїх власних, при чому.

Швидко, більше ніде не затримуючись, минає ділові квартали, парк, потім –  район проживання міської бідноти, і, нарешті, в’їжджає на територію елітного житлового комплексу. Тут мешкають люди, життя і здоров’я яких з певних причин має значну ринкову цінність – вищу чи нижчу, але достатню для того, щоб дозволити їм не здохнути десь під парканом, як сотні тисяч інших.
Валерій паркується на підземній стоянці свого будинку, потім піднімається вгору, на восьмий поверх, де компанія надала йому затишні апартаменти з шести кімнат. Якби в них з Арфою була дитина, кімнат було б десять.
Відчиняє двері, заходить у квартиру. Роззувається, акуратно ставить брендові черевики в нижнє відділення гардеробу. Вже з передпокою чує дивні звуки – Арфа знову ввімкнула телевізор на повну гучність. Останнім часом жінка зробилася геть неконтрольована. Звичайно, її вразив той випадок і взагалі, важко цілими днями в чотирьох стінах самій, але це не дає права… Не дає права забувати про…
Валерій заходить у вітальню. Перше, що кидається в очі – темний, абсолютно мертвий і мовчазний екран телевізора. В кімнаті взагалі доволі темно, жалюзі опущені.
Зойки і схлипи лунають наче в іншому вимірі простору – десь за канапою, яку  зовсім недавно Арфа обирала в елітному меблевому магазині, – канапа більше схожа на круїзний лайнер. На ній дуже зручно кохатися, – багато площі для рухів і фантазії.
Валерій мовчки підходить і зазирає за її високу спинку. В тісному закапелку між канапою і батареєю індивідуального опалення його дружину Арфу притис до підлоги всією вагою центнерового тіла Максим, – сусід з нижнього поверху. Обоє спітнілі, рухаються ритмічно й неквапливо,  ноги жінки обхопили шию партнера.

Валерій спостерігає так само відсторонено, як перед тим за мутантами на вулиці.
Врешті каже:
– Не думаю, що вам дуже зручно. Йшли б краще на канапу. Або на ліжко у спальню
Більше чоловік не говорить  нічого. Важко зрозуміти, чи двоє на підлозі чують його слова.
Та Валерію байдуже. Немає навіть подиву. Він прямує на кухню, запалює цигарку –з недоторканих запасів у верхній шухлядці комоду. Потім – іще одну. Розкорковує пляшку дорогого колекційного коньяку і дудлить його просто з горлечка.
Життя виявилося лайном. І тепер, змирившись із цим фактом, – що, питається,  в дідька йому залишається робити?

                                                                            * * * * * * * *
Та дівчинка… Вона казала, що її звуть Нікі. Прибилася до них звідкілясь, яким чином  втрапила в дім – незрозуміло. Власне, її знайшла Арфа. Зібравшись поснідати, зазирнула в кухонну шафу і виявила її.
Дитинча просиділо там усю ніч.
– Я взяла у вас трохи їжі. Поки ви спали. Хліб і фрукти.
На вигляд їй було близько шести років і вона була дуже розумною дитиною.
– Я можу прибирати. І гуляти з собакою. Якщо у вас є собака… А за це ви можете дозволити мені тут жити.
Арфа розплакалась. Валерій чи не вперше побачив тоді сльози дружини – колишньої акули рекламного бізнесу.
– А де твої батьки, маленька? – запитав її він.
– Я пішла від них, коли в татка почався нежить.
Арфа з Валерієм перезирнулись.
– Дитина може бути заражена, – прошепотів чоловік.
– Вона залишиться з нами.
– Подумай, це може бути небезпечно…
– Ми не проженемо дитину на вулицю. В такий час…
Нікі прожила з ними три дні. Саме ці три дні виявилися найщасливішими у їхньому з Арфою шлюбі. Вони багато сміялися, грали в карти і шахи, Арфа робила малій вечірній мейк-ап і зачіски, Валерій пояснював Нікі основи комп’ютерного програмування, а вона їх обох вчила танцювати хіп-хоп. При чому під музику Моцарта.
Так, їм було добре разом. А може, це навіть був їхній шанс… Хтозна.
В будь-якому випадку, все закінчилося так само раптово, як і почалося.
Того вечора Нікі вперше погодилась вийти надвір. Вони гуляли, дихали свіжим повітрям і все було добре.
До того моменту, коли дівчинка не спіткнулась і упала, розбивши коліно. Валерій нахилився до неї, щоб глянути на подряпину й помітив невелику чорну пляму на її ніжці. А потім – і ще одну, на передпліччі.
Він мовчки вказав на них Арфі. В очах жінки спалахнуло гірке розуміння правди. Нікі злякано дивилась на них своїми величезними очима. Арфа мовчки обняла дівчинку, а вночі пошепки благала Валерія:
– Ти мусиш щось зробити. Подзвони своїм шефам, у них напевно є якісь можливості… Вакцина, переливання крові… Будь-що.
– Арфо, ти не розумієш, про що просиш. Вчора померла дочка одного начальника відділу. Якби існувала якась можливість порятунку, думаєш, він би її не використав?

Через  два дні з носика Нікі потекли брунатні цівочки слизу. Це був кінець.
Дитина розуміла це не гірше за них.
– Ми маємо її позбутись. Інакше здохнемо самі, – Валерій дивився на Арфу, чекаючи заперечень.
– Я розумію, – сказала вона.
Валерій ніколи не забуде того ранку, коли Нікі мовчки сіла в його машину, ретельно затуляючи обличчя білою серветкою.
Арфа не вийшла попрощатися з нею.
Він висадив дівчинку в центрі міста, де блукали сотні таких самих нещасних, як вона.
– Бувай, Нікі. Щасти тобі… – чоловік не смів дивитись дитині в очі.
– Краще б ти мене вбив, – такими були її останні слова.
Може, саме так він і мав зробити. Швидше за все, ще до кінця дня Нікі стала поживою для якогось напівживого монстра з гнилими нутрощами.
Того дня Арфа з ним так і не заговорила. Як і наступного. Пройшло ще два тижні. Валерій почав потроху заспокоюватись.

                                                                          * * * * * * * *
На кухню заходить Арфа, в чорному шовковому халатику. Вона вже встигла прийняти душ. Вогке волосся спадає на плечі крученими змійками.
– Будеш?  – Валерій простягає жінці пляшку.
Вона іронічно кривиться.
– Ти завжди був слабаком… Завжди. І я це знала. Спочатку сподівалася, що змінишся, подорослішаєш, а потім… звикла. Змирилась.
– Чого ти від мене хочеш?
– Я? Подивись на себе. Навіть зараз ти нічого не можеш вдіяти.
– То пішла  б від мене, якщо так.
– І піду, не сумнівайся.
Вона виходить на балкон.
Валерій тупо дивиться їй услід. І коли вона рішуче перекидає  ногу через перило, а за мить просто щезає… Чоловік якийсь час іще не розуміє, що саме трапилось.
Врешті підводиться, але замість того, щоб вийти на балкон і переконатися в тому, що Арфа зникла назавжди, – прямує у вітальню.
Неймовірно, але там, розлігшись на канапі, дрімає Максим. З одягу на ньому тільки не дуже чисті шорти-бермуди, він хропе і назагал справляє огидне враження. Сильно тхне перегаром. Як могла його витончена, шляхетна Арфа хотіти цю худобину?
Раптом чоловік помічає в себе на руці темну плямку – зовсім невелику, завбільшки з монетку.
От і все.

Валерій іде в свій кабінет, він діє майже автоматично, не замислюючись. Ні гніву, ні бажання помсти немає. Просто є потреба нарешті зробити хоча б щось. Дістає зі сейфу пістолет, який береже на випадок якоїсь непередбачуваної ситуації – чудова зброя власної модифікації – і повертається назад.
Кидає останній погляд на Максима.
Рука з пістолетом здіймається… і падає, так і не зробивши пострілу. Валерій виходить з квартири, сідає в авто та їде в місто.
Їде в найнебезпечніший район, де кишать зголоднілі мутанти. Він шукає. Знає, що його бажання безглузде і майже нездійсненне, проте нічого з собою не може вдіяти.
Раптом на узбіччі дороги Валерій помічає маленький дитячий скелет, обглоданий до кісток. На одній із ніжок – дивом вціліла рожева в’єтнамка  – точно  така ж, в яку була взута Нікі, коли він її бачив востаннє. Тепер вже справді все.
Валерій зупиняє машину. Чекає.
За кілька хвилин до автомобіля насторожено наближається група покручів. Чоловік ще трохи вагається, потім відчиняє двері автомобіля. І цієї самої миті стріляє собі в голову. Остання думка, яка спалахує в його змученій свідомості – ця куля мала призначатися Нікі. І ще – добре було б встигнути померти до того, як мутанти  накинуться на нього…  Варто сказати, що Валерію це вдається.
Потвори отримують лише труп. Втім, це неважливо. Вони давно навчилися не перебирати харчами.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

авітаміноз

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 04-08-2010

Мороз по шкірі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Грабар, 30-07-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 30-07-2010

Браво!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 26-07-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Биндас, 25-07-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 25-07-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 25-07-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.54748392105103 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: Большой толковый словарь нейминг www.soldis.ru.

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …