Здавалося нічого не поспішало у цьому світі. Навіть хмари, які ще мить тому бігли у височині стрімко й погрозливо - завмерли. Лише я не могла стишити кроку, по стежині, швидше-швидше, через ліс, до дороги. Як ота дівчинка з казки, що носила бабусі пиріжки і мала червоного капелюшка, захотілося навіть заспівати пісеньку з кінофільму, та якась гілка боляче хвицонула по щоці, аж сльози навернулися і я проковтнула радісні і бадьорі слова. Тільки додала кроку, поглядаючи у небо, дивно воно зараз набуло такого ж відтінку як Юркові очі, послала у небо повітряний поцілунок:
- Я поспішаю до тебе коханий, чекаєш на мене? На свою розумничку, яка рано встала, бабусі смачного зібрала, її нагодувала, а тепер до тебе поспішала. Віршами з тобою розмовляла, - додала захоплена від своєї витівки, - чи ти на мене чекаєш, мій любчику?
Ліс закінчився якось несподівано, але не надовго, просто віддав якусь свою частину під асфальтове замощення дороги, розбитої роками, копитами, колесами. З-за повороту стомлено торохкотів старенький автобус, колись мав веселий помаранчевий колір, а зараз ржавий і стомлений, хоч і рухався по дорозі, але здавалося, що і він скорився загальному настрою нерухомості. Хмари, листочки на деревах все принишкло, а я прудко подерлася під відкіс, щоб встигнути зупинити водія, аби довіз мене до мого коханнячка на побачення. Перекинула косу через плече, поправила ліфчик , ото ще біда з тими грудьми, ніби й капусти не їла забагато, а вони виросли такі, що знайти на них гідний бюстгальтер зась. Цей ось мала сама шити, а він нікуди не годиться, треба в місті буде ретельніше пошукати. Вилізла, замахала руками дядькові водію, він побачив завчасно плавно зупинив свій транспорт прямісінько перед мною. Дверцята, риплячи ображено, роз’їхалися, лише встигла прочитати звичне: « Не притулятись», зайшла до напівпустого салону. Автобус рушив, настирливо деручись під гору, я сіла при вході аби швидше вискочити звідси по приїзді. Звично оглянула брудний салон, з його напівстертими написами, з тріщинами, пощербленими стінками, повернула голову до вікна і в брудній шибці побачила твої очі…
Автобус доповз до гори і швидко покотився до низу, дуже швидко. Світ пішов шкереберть, де твої очі коханий?
Мама схилилася наді мною, від неї віяло теплом і тривогою. Я не бачила її, але відчувала. Навкруги наростав гул. Певно тут дуже багато людей, я чую окремі слова, та не можу їх скласти докупи. Лицьова хірургія , не дала бажаних результатів. Що це, що це значить? Де ти, Юрку, коханий, порятуй…
Все боліло, було страшно. Постійно забинтовані очі, такий дискомфорт, але поруч була мама. Мені належало жити за будь-яких обставин. Вона прикладала до мене руки і я відчувала, що їй болить більше від того, що вона не бачить моїх очей. Як повільно плине час в лікарні. Невдовзі мама поїхала додому, бо треба були гроші, і аби їх дістати треба продовжувати працювати, тримати господарство. Гірко і тяжко працювати на ліки.
Потім приїхав він. Заплітав косу, витирав чоло, водив мене сліпу у маніпуляційну, тримав за руку під час уколів.
Йому лікарі віддали витягнутий після операції шматок скла з червоною фарбою від отого дурного напису «Не притулятись». А він тулився, тулився до мене серцем і я в ті дні вірила, що я переможу. Переможу на операційному столі, коли у мене відтяли шматочок ніжної шкірки за вушком, щоб зробити з неї повіки, коли вирізали затвердівши рубці, коли видалили з другого вушка декілька хрящиків для відновлення носика. Він годував мене з ложечки, готував солодкі грінки, обтирав мене вологою губкою, проводив нею по персам, потім схилявся і цілував соски і ореоли, шепотів:
- Кохана, ти прекрасна…
Я не перемогла. Він поїхав і не повернувся. Моє життя закінчилось на розбитій дорозі, перед тим як прочинилися двері з написом : «Не притулятись». Кажуть очі , то дзеркало душі. Не можна зазирнути в мої очі без відрази. Моя душа злякано відлетіла. Та коли? Тоді коли автобус падав в яр чи тоді коли він не повернувся? Де ти мій , коханий? Я скрізь бачу твої очі.
