Я учув крик. Я сидів поруч ріки, у тіні дерева, закутаного в трансі мовчання, мов у тенетах яких використовують літні риболовці на побережжях морських прибоїв серпневими ранками. Я був самітним. Ширяв пустелями траурної тиші, подібних поверхням очищених від будь-якої присутності. Нічого з того що тяготило в периметрі пейзажу розписаного на хитких скибах повітря не підсилювало, зумовлювало або касувало мою присутність, контур силуету що вишукував власних гашень сферами чужої самітності. Те місце не було мені відомим. Мабуть, тільки з листівок наданих безкоштовно в дешевих готелях, зі спотів оповісток, яких транслювали на місцевих телестанціях, у пізній час або губилися десь між сторінками Інтернету, відкриваючись самі по собі, запевнивши, що Ліс Тиші це єдине місце в центрі старого континенту, єдиний оазис, який пропонує проживання навіяні спокоєм, радістю й таємницями. Правду кажучи, останнє слово не так вже й звучно вписувалося в отой контекст. Але я не хотів опускатися, вже вкотре, в потік отих думок без сенсу. Принаймні, тут я міг би позбавитися безліч мовних помислів, аналізу сумісності різновидів всіляких припущень, які мали за мету утвір гармонії або інших станів, що втрапляли під лан краси. Я палив. Відчував себе відірваним від часу. Але, насправді, все було навпаки. Саме в отой момент час вчепився за мене, подібно якореві століття, що тирчав цілу вічність десь в непізнаних глибинах моря. І ось тепер, коли обхвати цепу ставали каменем або піском, кітва приведена в рух невизначеною силою, підіймалась на рівень води, зачіпляючи в отім повільнім русі мушлю у формі серця, серце що кам'яніло із-за невиносної самотності.
Я повернув свій погляд, намагаючись виявити джерело поклику. Внизу, в долині на деякій відстані, на коліях залізниці, які перерізували ліс на нерівні шлуночки, тріпався силует якоїсь жінки. Так здалося на перший погляд. Синє плаття, довге, шовковисте волосся до рівня плечей, голі руки і тваринне метушіння. Щось що нагадувало тіло птаха прикріпленого до кореня якого-небудь дерева. Альбатрос що покинув свій периметр, щоб стати жертвою умілого стрільця. Довершений символ розп'яття. Світлий стигмат на лівому крилі. До якого хотілось би додати хмільний подмух тіні, ніби вирваної із крон дерев, із мережі мертвого гілля тому що час завис десь в анонімній порі року.
Флексія моїх роздумів, інстинкт захисту або називайте їх, як вам завгодно, були обережними: не пам'ятаю, як мені вдалось відірватись від того місця, коли я кинув цигарку, де я залишив свій рюкзак з кишеньковим годинником, компасом, деякими картами, книгами й іншими дрібничками корисними для поїздки, коли я зрозумів, що логіка більше не вписувалася у сфери того часу, як я міг дозволити собі увійти в полон дрейфу коли глузд, завжди тверезий глузд домінував майже все моє життя. Хочу казати що я ніколи не піддавався оманливим інстинктам, не так легко потрапляв в сіті імпульсів зовнішності побудованої із суміші хаосу та марева догм уявного порядку. Я не пам'ятаю навіть ні тієї миттєвості, коли я визволився від будь-яких інших думок. Звільнений від хворобливої інерції, я кинувся бігти. Я біг щоби випередити поїзд, якого чув десь за поворотом, за тунелем дерев перекинутих над паралельними рейками. З кожним кроком крик ставав більш задушливим. Майже придушував твій глузд, вичерпував всі твої сили, необхідні для протидії відсічу. Поширювався порожнинами повітря, які всмоктували у власну прозорість майже видимі частини відгуків, відчутні завдяки неправильним кутам з яких можна було дивитись. Заповнював відстані, кидаючись у всі можливі напрямки. Посилений різким вітром, набирав різних відтінків тональності, яких я намагався уникати. Я дійсно відчував, що хтось інший зайняв мого місця. Арлекін бідолаха, який зробив помилку у вирішальний момент, намагався повернутись, оволодіти контролем над владою звіра що бісив перед глядачами котрі поки що не добачали жодної помилки. Я був тільки блідою тіню, яку на розіп’ятих крилах носило стимулювання зношеної гармонії, щоби згодом залишити десь на перехресті трійці докірної долі. Коли я біг, я зауважив, що на протилежнім пагорбі, до силуету жінки яка окам'яніла в павутині сталевих рейок ковзали інші істоти. Білі. Біло-осліплюючі. Прориси чоловіків, що знаходилися майже на такій же відстані, як і моє тіло.
"- Інші?" подумав я. "- Звідкіль виникли і ті люди? І що саме розшукували в порожньому просторі цього Всесвіту?". Тоді я ще не знав і на думку мені не спадало, що за кілометр від мене, з іншого боку берега, тиняли Бернард, Карл та Самуїл. Гадав що являюся єдиним мандрівником, який шукає мовчання, номадом домінації немочі, єдиним заблукалим в розшуках власного єства. Схоплений в обсяги хаотичного руху, я відчував що, більш ніж тіло, частина моєї душі намагалась змінити ключ зловісного, ковзала до пологості де доля могла отримувати будь-якого сенсу. Я відчував, що не міг перервати припливу отої принади тому що поступово я ставав обранцем інших доль. Що я міг втратити? Абсолютно нічого. Що мені присуджувалось? В цьому питання? Майбутнє мало уточнити отой мій спонтанний підхід. І може що пізніше ви зрозумієте, чому я не вмію зупинитись в потрібний момент.
Ви скажете, що це нова єресь. Називайте її як вам завгодно. Мене вже й не цікавить в яку категорію ставити цей епізод моєї реальності, котрої не можу збутися навіть ще й зараз, зараз, коли я пишу в надії що це облегшить певні мої митарства. Я розріджу правду, доводячи її до ступеня скасування. Навіть ще й зараз та сцена, сприйнята під будь-яким кутом, розглядана крізь будь-яку призму, залишається такою ж реальною, нестямною, неймовірною для істот, які не відчували страх на самім високім рівні. Для мене абсолютно все те залишилося напрочуд жорстоким. З тих пір я втратив поняття минулого. Мешкаю в теперішності убитій єдиним моментом моєї пам'яті, отими хвилинами коли я біг щоби відірвати чужу душу із заіржавілих пазурів смерті. Я хотів звільнити її. А може що тільки сильному бажанню зобов'язую наступну урочистість. Я схильний думати, що якщо в ті страшні хвилини відчував би найменші сумніви, я б не зміг придушити моменти які втягали всі ті заплутані і дивні обставини у суміш джерел, наслідків та причин, що призводили до визначення неможливого. Більше того: коли б не слухав власних інстинктів, в ці хвилини я міг жаліти що подарував смерті серце чужої долі. Я не зустрівся би з іншими, не заплатив би за старання монетами гашення. І нарешті: я ніколи не розумів би, що гашення чужої людини болить сильніше чим смерть рідної нам душі. В реальності все це нам здається навпаки. Але ви повинні знати, що смерть являється найчужішою ідеєю з абсолютно всього що нам є відомим. Тому її асоціація з невідомою істотою є більш доцільною, ніж відношення до близької нам душі.
Одна з таких душ опускалась протилежним мені спадом. Всі ми бігли до конкретної мети: життя яке повинно було продовжуватися навіть і завдяки ціні втрати нашого життя. Ми розуміли що до кульмінаційної точки залишається декілька хвилин. Треба було опередити поїзд. Треба було щоби я здолав власний час щоби неміч відгуку, тріщина помилки, мить останнього помилкового кроку, щоби не залишили плями кровотечі на дермі долі що виднілась десь за горизонтом. Я ставав магнітом для тіла чужачки, яке отримувало більше чіткі контури. Я вже не чув жодного крику. Жінка залишилася нерухомою. Розумів, що увійшла в стан у якім розум розбавляється щоби залишити натомість дивну незворушність. Кров вурдиться десь в мозку, а дихання, тріпання і будь-який інший жест всього-на-всього плоди диких інстинктів. В деяку мить виснажуються усі сили. Жертва усвідомлює що вже немає шансів для жодної спроби. Не залишається часу для подібних випроб. Останні сили треба зберегти для моменту удару. Короткий мент. Несподіваний. Непередбачений. А потім все зникає. Страждання, крики, безглузді тріпання залишаються блідими слідами, віддзеркаленими на кулях повітря, на мить вибухаючи у вигляді криваво-червоного бутону, залишаючи незагоєні шрами на серцях спорадичних глядачів.
