Я знаю, чим пахне липень! Знаю. Липою!.. Он тією, що зелено громадиться біля нашого тину. Правда! Але не вся. Бо ще з літньої кухні густо потягує липким запахом вишневого варення, котре варить баба Настя. Й окрім того, липень пахне, чи то пак, тхне, білою, червоною, голубою, коричневою, та ще бозна якою фарбою.
То з тих мальованих лебедів і почалося, що взялися іржею на воротах тітки Наталки. Вчора під вечір сусідка заходилася вазюкати їх облізлі шиї. А вже сьогодні-і!.. Хо-го… Як-то казала баба Настя, аби хто перше на кутку щітку вхопило. Наступним не витримав тієї липневої спокуси дід Сокір – молодече заходився підбілювати віконні рами. Й то так заповзято, що повітряної наруги не стерпіла дідова пасіка й поспішно переселилися на липу. Вся!..
Слідочком за дідовими підвіконниками втопилися у фарбовану задуху наші двері, затим дійшла справа до підлоги, он, уже плінтуси виблискують. Так що дідовим бджолам сьогодні й на липі – не мед. А зате вже мені, мені – мед! Бо невже ж-то баба Настя відправить свого внученька на дерево за липовим цвітом? Коли там та-я, як вона каже, Божа муха вгніздилася. Купами. Отож для мене починається майже цілком щасливий день. Я, звісно, дременув би куди подалі від фарбованого липня, але ж кортить Володьку дочекатися. Тому й нуджуся на штахетнику, висунувши носа на вулицю. Ми вчора з братухою монетку підкидали – кому на базар, а кому на липу. Свою невдачу в базарюванні я спробував розрадити спанням до обіду. Так би воно й було, і я ще довгенько мався вилежувати боки, але ж мама зраночку схопила до рук щітку...
Братуха з’явився в кінці вулиці аж тоді, коли до смердючого маминого квача зайняв чергу останній цвяшок з дерев’яної тумбочки, що на веранді. Володька тягнув повну торбину комбікорму – мамине загадування. То зрозуміло без балачок, хай тій поживі гусенята й радіють. Мене ж невідступно цікавить інше – чи купив братуха нову гру в комп? Я просив не пожаліти грошей на авторалі, та Володька звечора вперся стрілялкою. І якби оце зараз, уявіть собі-не уявите, старший узяв та видав довгождане словечко «гонки», то для мене цей день таки був би щасливим, і без усіляких вам «майже».
– Купив? – в густих тінях глибоких сумнівів нехіть неначе запитав я Володьку.
– Ну-у… – здалося мені, якось непевно почав братуха, – купив. Поглянь! – і з цими словами він, поставивши важку торбу з комбікормом під порогом, трошки відхилив край паперової коробки, яку тримав під пахвою. «І чого б-то йому диски в картонках носити?» – навіть не вспів подумати я перед тим, коли лупнув оком на дно ящика:
– Чи тобі гусенят мало?! – витріщився я наступної миті обома на Володьку, а вказівний палець сам поліз вертіти біля виска, – чи воно тобі тре′?
– Це Хома, – спробував пояснити брат, – ручний, продавщиця сказала… Дресирований. Учений. Останній у неї залишився… Навіть клітки не було. Ось візьми, погладь… – Володька витяг з картонки рудого хом’ячка, – не вкусить!..
– Знаю, – одрубав я, наче й дійсно був знайомий з будь-якою можливою поведінкою Хоми. – Гру привіз? – не забув я хижо блиснути на Володьку, – гонки?
Замість відповіді братуха впевнено ляснув себе по пузі – мовляв, за пазухою вони. А хом’ячок тим часом, всівшись по-свійськи на моїй долоні, прискіпливо обнюхав спочатку щоку, затим спробував витягнути свого писка аж до мого вуха, лоскітливо торкнувши довгими волосинами ніздрю. Я, звісно, не втримався і щосили пчихнув прямісінько поміж ті хом’якові вуса. Наскрізь учена тварина не очікувала від рідного господаревого брата такого-от дрімучого безкультур’я і тому відразу припинила уперті дослідження мого обличчя та обізнано шмигнула по рукаві прямо таки за відомою всім на світі адресою – а куди очі бачать!.. На той момент її розумні оченятка не зустріли а нічого іншого, крім прочинених хатніх дверей. Володька кинувся услід за дресированим Хомою. Я ще хотів було на ходу запитати братуху, чи мамі загодя й абсолютно випадково ніким не повідомилося про майбутню появу в домі прудкого Хоми, але з вереску на веранді стало зрозуміло, що запитувати братуху про подібне вже якось та обійдеться:
– А-а-а-а!.. Пацюк!.. Пацюк!! – не знаю, що там сталося, бо я спочатку не ризикнув зазирнути за пофарбовану невідомість вхідних дверей, в якій зникли Хома та Володька. Лише переляканий мамин голос по всьому кутку несамовито розносив несподівану новину про хом’яка. І причому так дохідливо, що навіть бджоли на липі перестали вишукувати медові комори, а натомість від великої цікавості припинили гудіти, принишкли і на якусь мить непорушно заціпеніли над кроною. А розчаровано рухнули знову всіма своїми вуликами на дерево лишень тоді, коли почули з-за подекуди заляпаних фарбою шибок:
– І скільки на базарі за нього загилив?!
Не знаю, що промимрив братуха у відповідь, бо його й без того бідацький голосочок заглушив тріск липового гілля, що важко вгиналося під вагою падаючих дідових вуликів. І тільки я успів змикитити, що мама врешті почала впізнавати в приблудному пацюкові вченого хом’яка Хому, як на веранді щось важко гупнуло. І то ж відразу за маминим:
– Скільки-скільки-и-и?!.. За отого щура??
«Хтось утратив свідомість… Або мама від ціни за Хому, або Володечко в передчутті лозини», – схвильовано тенькнуло в голові і я самовіддано ринувся в двері, жертовно просунувши туди око і краєчок носа – рятувати рідню!..
Проте на веранді з моїх родичів на підлозі ніхто без почуттів не лежав, а тільки сидів. Володька. В калюжі коричневої фарби. До того ж, при ясній пам’яті. Яскраво-коричневими фарбованими пальцями він намагався витягти з брунатної плями колись білого конверта з дисками до компа. Не інакше, як згубив з-за пазухи, коли падав, перечепившись за банку з фарбою. Мама ж стояла поруч, обхопивши в розпуці голову:
– Ну де не посій, то вродить! Напасть. Одні збитки тобі! Нові штани, нові-новісінькі! Бери та викинь, га? Раз одягнув!..
Після маминих слів про вже непотрібне дрантя я переконався, що сказане аж ніяк не стосується дресированого Хоми, а виключно братухи. До того ж, куди устиг «засіятися» хом’як, не знав ніхто. Володька гидливо підвівся і навшпиньки посунув до дверей, намагаючись якомога швидше цибатими кроками покинути веранду:
– Загубився… – безнадійно шепнув мені братуха. – Все. Пропав.
– Коли б часом! Аби щось так добре тобі!.. Е-ге. Жди! – мамі ще тиждень заспокоюватися від непоправних втрат, що розпочалися з приїзду Хоми до нашої оселі.
– Навіщо ти взагалі його купив? – спробував я притулити брата сякою-такою логікою.
Володька знизав плечима:
– Жаль стало. На сонці пікся… Один. Нудьгував…
– З ним понудьгуєш, – бовтнув я Володьці. І, скажу вам, як у воду дивився. Братуха ще не встиг вийти надвір, як на літній кухні будь-якої нудьги враз позбулася баба Настя:
– Що воно робиться?! Та я вік прожила…
Я кинувся на голос бабці. За мною, фарбуючи підошвами спориш, жалісливо потупцяла і світло-коричнева братова душа.
– Ще такого не бачила! Стрибає прямо у варення! Чи з голодного краю? – бабі Насті, здається, було однаково, хто вгодив до повної відрової миски зварених вишень – чи пацюк, чи Хома, ба, навіть і слонові не здивувалася б:
– Подумати тільки! Відро вишень! Відро варення. Нема… Зіпсувало!..
Хом’як же, після несподіваної купелі у варенні дременув знову тією ж адресою – залишаючи липкий слід, він перелякано забився за ніжку столика, на яку натрапили його очі. Видно, йому з веранди вдалося чкурнути вікном, а далі нажаханим забратися на гілля яблуні, де не втримавши рівноваги, звалитися на кухонний дах, а звідтіля – по дверях та ляпнути в миску.
– Заберіть свого злипня! – бабця нарешті здогадалася, яким чином її внученьки причетні до порчі «зимових запасів», а надто після того, як до пояснень долучилася мама. І вже опісля зіпсованого варення мамі для заспокоєння тижня мало. Мабуть, треба два.
Відмивати хом’яка від липких вишень довелося мені, бо Володька до вечора важко віддирав від себе фарбу.
...Так з легкої руки баби Насті Хома став Злипнем. Тепер нам з братухою потрібно змайструвати для нього хатку, і чим швидше – тим краще. Бо дідові бджоли з обіду заходилися поволі спускати додолу важенні медові вулики з нашої липи. І Сокір виніс на подвір’я медогонку. А Злипень солодке полюбляє… Ще візьме й подасться в солодкі медові мандри.
…Наостанок скажу по секрету – маму чекає-не дочекається «нове заспокоєння». Дресирований хом’як не звик і дня прожити безхатченком та не став чекати новосілля, а хазяйновито змайстрував собі того ж вечора таємну «третю кишеню» у маминому зимовому пальто, що висить в шафі. Ми вже бачили. Мама – ні, бо зараз літо. Тож хай вона трохи відпочине від своїх «заспокоєнь». До зими. А за цей час може звикне до Злипня та злитися на нього надто не буде… Пробачить… Побачимо.
