Данило Білаш був чесним, чемним та богобоязливим християнином. «Добрий, як кусень хліба» – говорили про нього односельчани, які дивилися на нього, хто з посміхом, хто з подивом, а найчастіше з жалем, бо, на превеликий жаль, він прожив всю свою молодість, дивлячись тільки в землю – зігнутий «в три погибелі».
Народився Данило горбатим, а цього слова досить, як пише Леся Українка в одному зі своїх нарисів – «Се слово тяжче, його тяжко мовити, – ще тяжче на собі носити».
Данилові страх хотілося поглянути на синє небо, на хмаринки, що пливуть там вгорі, наче кораблі в морі, на місяць та зіроньки, які сяють ніччю, страх хотілось...
Та одного разу його мрія здійснилась. Повертаючись додому серед ночі, щоб скоротити відстань до своєї хатини, Данило, задумав йти через старе, забуте кладовище. Не встиг Данило дійти до серед кладовища, як перед ним появився чоловік, одягнений в білому.
– Привид! – прошептав Данило, якому з переляку заперло дух.
Але спокійний, лагідний голос, яким звернувся до нього привид в білому, заспокоїв його:
– Що ти носиш на своїх плечах, чоловіче?
– Та хоч не питай, – буркнув Данило. – Я з роду ношу на своїх плечах важку-преважку неможливість подивитися на святі небеса.
– Ану, давай сюда свою неможливість, і дивися в небеса скільки захочеш! – засміявся привид, торкнувшись рукою спини Данила, який від того дотику відразу випростався і став прямим, як свічка.
Другого дня всі люди дивувались з Данила і просили розповісти про свою пригоду, – зустріч з привидом.
– Це ангел Господній! – хрестилися люди.
– Певна річ, інакше як!? – підтверджували інші.
Тільки кульгавий Гаврило дивився мовчки, завидуючи Данилові, і думав:
«Дивись, як пощастило Данилові! Та навіщо йому бути правим – на танці не ходить, до корчмини не зайде, а поклони бити в церкві може і горбатий. Мені б допоміг привид в білому, я з дитинства собі бажав ходити з іншими хлопцями садами красти черешень та груш, лазити по деревах та розбивати пташині гнізда, а тепер, якби мені допоміг, я тільки на танцях сидів би і гуляв. Цієї ночі піду на кладовище, може, привид виздоровить і мене, мусить виздоровити!» – вирішив Гаврило.
З великим нетерпінням чекав бідний Гаврило ночі. Тільки що ледве почало смеркати, а а він вже покульгав до старого кладовища.
Ходив Гаврило кладовищем, але привид не появлявся. Далеко за північ, коли вже Гаврило хотів повертатися додому, почув позаду себе грізний голос:
– Що ти носиш на своїх плечах, чоловіче?
Гаврило озирнувся й побачивши привид в білому, радісно вигукнув:
– На плечах не ношу нічого, я кульгавий, виздорови мене!
– Навіщо тобі цього? – запитав привид.
– Я хочу ходити на танці, гуляти і коїти все, що не міг скоїти дотепер, – кричав радий, що зустрів привида.
– Тільки для цього? – здивувався привид.
– А чого іншого я б міг собі бажати?...
– А на плечах своїх не носиш нічого?
– Ні! – крикнув сердито Гаврило.
– Ну, тоді відтепер будеш носити оцей горб, що зістався від Данила! – сказав привид і торкнувшись Гаврила, зник в темряві.
Бідний Гаврило повернувся з кладовища не тільки кульгавим, а й горбатим.
